Тітка їхала довго, здається, цілу вічність. Медсестра дивилася на годинник. Квартира дивилася на мене — порожнечею, розкиданими бабиними пігулками, халатом, що все ще тримав її запах, дивилася моїм дитинством. Дитинством із моделями літачків, вирізками з газет і чорно-білими фотографіями молодої бабусі на закордонних фестивалях. Дитинство дивилося сумно й прощалося. Я не плакав. Я думав: «Ні. Ні. Ні».
Перший пасажир
Актриса піднімалася трапом із гордо піднесеною головою. От тільки вітер тріпав сиве волосся, висмикував його з-під дбайливо зачеплених шпильочок і гребінців, і, видаючи свою схвильованість, старенька знервовано поправляла неслухняні волосинки.
— Прошу вас, сюди.
— Як тут… Я, правду кажучи, давно не літала.
— Як давно, мила пані?
— Ой, — актриса обернулась і відгородилася від чоловіка своїм до помаранчевості коричневим саквояжем. — Я думала, тут нікого немає, крім стюардеси. Вибачте.
— Ну що ви. По-перше, я є, хоча суперечки про це точаться давно і практично всюди, від Патріарших ставів і до Інтернету.
— До… чого, вибачте?
— А ні, нічого! Ще нічого. Не зважайте, Ганно Гаврилівно. Проходьте-проходьте. І припиніть постійно вибачатися, як ваша дочка, їй-бо… Ай, неважливо. Отут, — він легенько натиснув на дверцята над головою актриси, відкриваючи поличку для багажу, — кладіть свої скарби… У вас же є скарби?
Тиша. Ряди порожніх сидінь першого класу — у світлій шкірі. Маленька жінка із акуратною зачіскою.
— Скарби? Один. У мене лише один скарб…
— Який же?
— Мій онук.
Актриса вся якось ураз згасла, аж так, що перестала бути актрисою, а стала бабою Ганею.
Розділ 2. Плацебо
Ти ж не розумієш, ти ж іще дитина!
Я й справді тоді багато чого не розумів. Наприклад, чому тітка кричить, коли вже нічим не можна зарадити — кричить на мене, єдиного, кому направду сумно.
Тітка знову заголосила.
Я, приголомшений, думав про те, що й справді нічого не розумію. Не розумію, чому накрили темним покривалом бабине трюмо і чому тітка голосить іще дужче, коли я, розгублений і зніяковілий, у тісній квартирі із труною посередині, починаю колупати дірочки, проїдені міллю в тому покривалі.
— Люди дивляться!
Ніхто не дивився — всі дивились на бабу Ганю у труні. Хіба що баба Ганя дивилась на мене — одне око ніби мружилось — не рухалося, ні, бо вона ж була мертва, а так якось, застигло, наче бабуня підглядає, чи то за мною, а може, хоче останній раз глянути у своє чистесеньке трюмо — як там зачіска, десятки маленьких шпильочок, бо не годиться, будь-що не годиться ходити погано зачесаною, особливо в її віці — але хтось навісив ці чорно-сірі шматини, так що ні, бабуся себе не побачить.
Гості випивали трохи горілки і йшли собі геть. Сусіди і сусідки. Знайомі тітки. Не знайомі нікому. Не знаю, чи їх було багато.
Бабуня в мене була непроста — відома колись акторка. Їздила закордон, отримувала якусь нагороду від якогось вождя, здається, Брежнєва. Фільмів із бабунею я не схоплював і на екрані її зовсім не впізнавав — це молода жінка, що дивилася на мене із фотокарток, грала у тих кумедних сценах, не моя бабуся.
Де всі ті люди з численних фотографій, чоловіки з афіш? Може, вони просто не знають, що бабуня померла? Мені ж, одинадцятирічному, не спадало на думку, що й люди з фотографій вже теж цілком могли обернутися на нуднуватих старих, а то й умерти — ще б пак.
Акторка… Та якби я не бачив сотень радянських фотографій-листівок у комоді під телевізором і тих двох бабусиних улюблених, що височіють на ньому, із якогось химерного неіснуючого міста на морі, то подумав би, що баба Ганя була лікарем. У шафках і шафочках завжди було повно пігулок — сріблястих пластинок, біленьких прямокутників, пакуночків, які шурхотіли, як змії, невидимими порошками. «Ану геть звідси!», «Ану злізай!» — тільки й чув я, малий, коли змагався за право розділити з бабунею цю її пристрасть до загадкових білих кружечків, таких могутніх, що весь будинок поважав її, здається, не за минулу славу, а за це незрозуміле чаклунство.
— Бабунь, а мені теж буде добре від тих круглих штуковин?
— Яких штуковин?
— Ну тих, що ти тьоті Наталі дала… — показую блістер (ні чорта я не знав, звичайно, у п’ять років, що це називається блістер).
Як же вона репетувала!
І чому тільки я згадував оце бабине волання, ковтав заново дитячі дрібні обра́зи разом зі слізьми біля труни. Ніби не мав, що пригадати. Але ж мав. Міг би про Робінзона Крузо і про Пітера Пена, книжки із підклеєними корінцями, прочитані нею вголос, кожна зо п’ять разів — востаннє, коли я вже і сам вправно умів читати… А ні — марились старечі пігулки й останні чудернацтва — треба й самому бути обачнішим, бо отак все життя думаєш-гадаєш, що б такого ще витворити, аби здивувати потомків, а один-єдиний онук переминатиметься з ноги на ногу і згадуватиме неважливі історії, останні старечі твої чудернацькі витівки.
Старечі витівки — це ось про що… Навесні, десь понад півроку до того дня, коли під моїм під’їздом з’явилось і затулило похилену лавку авто швидкої, я лежав хворий.
З обіду була лише якась незрозуміла тривога, нездорове, непоясненне бажання робити щось — терміново, вже, аби врятуватись від чогось примарного, що вже летить, ніби мої іграшкові літачки, розкриваючи над моєю головою іграшкові бомболюки, наповнені справжньою смертю. Ставало все гірше і гірше, і ближче до ночі я вже марив незбагненно-гарячим замкненим простором: вогнем, водою — водою, вогнем — водночас. Я верещав щось божевільне, ніби ось-ось вода затопить кімнату, і всі загинуть, а найстрашніше, загину і я. Та більше боявся не смерті, а тої, найпершої, миті, коли вода заповнить мене або коли доторкнеться болючим своїм язичком здичавілий вогонь. У лихоманці я задихався, наче повітря разом вийшло з кімнати.
Це все від температури, немає ніякого вогню — так бабуня казала, і я вірив. Якби не вірив, то, здається, помер би.
Я й розум зберіг лиш завдяки її спокійному голосу:
— Ти вдома. Ти Костя. Ти мій онучок.
Повітря… нема… повітря. І жар — жар підходить усе ближче до відсіку — якого відсіку? — кімнати. Кілометри… Глибина… Додому…
— Ти вдома, вдома, лежиш на ліжечку, Костику… Ось твої літачки, ось марочки. Сусідка-поштарка марку тобі нову дістала, рідкісну, із птахами і непогашену. Ти вдома…
Без кінця повторювала і повторювала оце «ти вдома», мов чаклунське закляття. Що воно означало — не знав, але гадаю, її голос втримав мене на поверхні, поверхні моєї свідомості чи (а раптом?) поверхні тієї води, що от-от погрожувала затопити мою кімнату або мою вже заражену дивним недугом свідомість.
А потім ще, лиш один раз — та врізалось у пам’ять, бо в пам’ять врізалось усе, що стосувалось його, — вона сказала якось гірко і рішуче:
— Батька твого не встигли… а тебе витягну! Це не твоя біда!
Одужання прийшло легко, як від правильно підібраного антибіотика: раз — і немає температури. Ніби й не було нічого, тільки слабкість і холодок по шкірі. Але бабуня переймалася й далі. Вигадала якусь дурницю: нібито хвороба ця впливає на зір — звеліла берегти очі, заборонила читати і навіть торкатися газет, вмикати телевізор, спілкуватися з однолітками (до чого тут зір?)… Тільки підручники чомусь були варті ризику — їх я мусив читати систематично й настирливо, замість усіх моїх буденних розваг, так само, як і виконувати домашні завдання. Ох, і сердився я, прямо лютував, вибудовував то плани втечі, то плани помсти. А коли вийшов «на волю», був як та людина з минулого у фантастичному романі — я й гадки не мав, що відбувалось у Радянському Союзі протягом цілого місяця. І це я, збирач найцікавіших вирізок із газет! Зате у шкільній програмі, мабуть, досяг більшого успіху, ніж відмінниця Тетянка — ні справедливості, ні логіки — одне слово, старечі витівки.
Та й це були ще не всі бабусині чудасії. Перш ніж звільнити мене з-під варти, бабуня влаштувала зовсім уже непоясненне дійство.
