Я ж знаю. Я знаю, чим це закінчиться. Я все це вже бачив. Я все це проходив. Буде смерть — або не буде нічого. Навіть щоб врятувати людей від уявного пекла — і то хтось мусив померти, так мученицьки й безглуздо. Наймирніший з усіх мирних. І що з того? Той, головний мученик, збурив людські уми і заварив кашу на тисячоліття — в похідних вогнищах хрестових походів і у відьомських багаттях зварилась і википіла до гуманізму ця каша… А романтики, як той Ахмед, усе лізуть і лізуть, пруть і пруть, ніби можуть собою закрити прірву — та тільки падають у неї, і ось уже внизу гора з них, а прірва все там само, здається, така ж глибока. І Вамбо такий самий, як усі мрійники — мрійники взагалі всюди однакові, злодії і пройди різні, а мрійники однаковісінькі. Та як в Єгипті все закінчилося чортзна-чим, так і в нас буде… Хіба я не знаю? Хіба я не бачив цього? Хіба я не був там, на Мідан Тахрір?

Вамбо-Вамбо, де ж ти… Невже ти ночуєш в якомусь наметі? Ти ж платиш за зйомну квартиру, нормальну, майже затишну квартиру, як і годиться тобі, без п’яти хвилин порядному власнику автомайстерні. Хіба тобі є за що вмирати чи бодай мерзнути?

Ранком я відпросився з роботи — на Майдан. Відпустили, тільки здивувались, — здається, приємно здивувались.

— Станція «Театральна». Шановні пасажири, виходячи з вагонів, не забувайте свої речі, — каже знайомий голос.

— Слава Україні! — кричить незнайомий.

— Героям слава! — кричать, здається, всі, крім мене.

— Ты титушка, что ли? — запитує мене якийсь хлопець із навушниками довкола шиї, російською і недовірливо.

— Ні, я не тітушка. Киянин я.

— А… за чистоту Киева? Я тоже киевлянин, но я на Майдане.

— Слухайте, я вже був на Майдані, ясно вам?

— Та… чего вы кричите? Все там уже были и…

— Ні, ви не розумієте, я вже був там, на майдані, і нічим хорошим це не закінчилось!

— А, вы про две тысячи четвертый…

Потік людей розділяє нас, і добре. Ні, я не про дві тисячі четвертий. Дві тисячі четвертого я майже не помітив… занадто зайнятий був продажем реклами. Ні, бував на мітингах навіть, але сприймав це все як фестиваль якийсь… Там не стріляли, і значить, не такого вже жахливого президента ми прогнали у дві тисячі четвертому. Жахливих так легко не проженеш. Ні, пане, я казав про Туніс, Єгипет, Сирію, Лівію… «А от, кажуть, Грузії все вдалося… Реформи…» — долітають до мене уривки фраз, ніби у відповідь. Дай Боже.

Я йду Києвом і ніяковію, бо не знатиму, що казати самооборонцям на вході до нього, українського Майдану, і не знатиму, що робити, і нічого не знатиму, і всім буде видно, що на цьому Майдані я вперше…

Восьмий пасажир

— Я не розумію. Всі чоловіки заводять коханок з простої причини — їм чогось не вистачає в дружині. А цей… з жінок ніби анаграму складає, і чого не заспокоїться, та й взагалі, чи потрібні йому жінки, я, навіть я, зрозуміти не можу.

— Що ви верзете? Яку анаграму?

— Ну як же? Ось, подивіться у кросворд сусіда.

Мініатюрна брюнетка витягує шию — навіть цей рух, характерний для допитливих тіточок, а не для мініатюрних брюнеток, вийшов у неї гідним самої цариці Тамар — читає вголос.

— AЛЛA — Алла, Лотфія, Ліза, Агуніка.

— Нісенітниця якась, — гмикає панянка, ледь-ледь хитається її блискуче і чорне, мов священний камінь Кааба, каре.

Та вона не мусульманка навіть — вірменка, і хто її знає, у що вірить, а що лише вдає, раз навчившись казати чоловікам те, що вони хочуть чути, а з жінками просто не розмовляти.

— І я кажу, нісенітниця! Це ж не в Алли, це у вас є все — краса, начитаність і до того всього — так звана «нормальність», про яку Костя так мріє. І навіть незрозуміло, чого він постійно до Алли повертався. Чому не одружився з вами? Аж до того дійшло, що тепер взагалі вас забув. Не знаєте?

— Не уявляю, про що ви, — знизує плечима цариця Тамар.

— Ну, добре, я розповім вам свою теорію. Костя не хоче нікого любити, бо любити і співчувати — це, в принципі, одне й те ж. Не у його випадку, звичайно, але загалом, для тих, хто не так хворобливо ставиться до співчуття.

Вірменка знову гмикає, та чоловік продовжує, наче і не з нею говорить, наче і не цікава йому насправді співрозмовниця, міркує сам до себе:

— Він же обпікся Лізою, як Ліза окропом. Вона для Кості занадто добра, вона, якби дізналася про його здібності, то, може, примусила б його співчувати цілому світу. Або й, не дай Боже, змінити його. А світ… змінювати не можна, це як… як заборонити осінь. Тому хтось розумний і зробив так, що Ліза зникла.

— Хто така ця Ліза? І до чого тут я?

— Ви? Так, я думаю, ви ні до чого. Ви тінь Лізи.

— Що?

Та знову чоловік без обличчя не зважав на різкий тон запитання, продовжував:

— А от Алла, мабуть, тінь Лотфії. Знаєте, як людина несповна розуму, що вважає соковиті стейки занадто брутальними й дикими, а тому харчується самими лише біг-маками — а потім усе не так, і картопля фрі не смакує, і рак шлунка під старість. Так і Костя. Ніхто не пояснив йому, що нормальність — це міф, вигаданий маркетологами біг-маків. Існує лише ідентичність — своя або запозичена.

— Тінь, кажете… То я тінь якоїсь фантомної Лізи?

— Думаю, щось таке. Костя навіть дітей від вас не хотів — від тіней діти не родяться, — жорстокіше, ніж це було необхідно, підтвердив співрозмовник.

— Не родяться діти? Якби ж то… У мене син дев’ятирічний від першого шлюбу. Але ви правду кажете: хіба Костя цікавився такими дрібницями про мене?

У людини без обличчя відвисає щелепа — ну не насправді звичайно, у переносному значенні, — але точно, відвисає.

Розділ 20. Майдан

Все не так, як я уявляв. Я йшов і не міг упізнати своє місто. Дуже давно, здається, у минулому житті, це був мій майдан, з маленької літери «м», місце, де ми гуляли з мамою, і я їв морозиво на паличці, і все навколо здавалося таким великим-великим, як країна, у якій я жив. Потім майдан став чужий, там поставили стелу ні в тин ні в ворота, глобус — купол гламуркуватого базару, яким тягала мене вихідними нещасна Алла: спочатку поахати («подивись, де скуповуються нормальні люди»), потім, коли справи пішли краще, — скуповуватись. Я взагалі забув про нього, майдан, не бував тут місяцями, а може, і цілий рік? І ось тепер…

Я повернув на Хрещатик із завмиранням серця. Хлопець із самооборони навіть не поглянув у мій бік, а мені все здавалось, що зі мною щось не так — от зараз хтось підійде і спитає, де ж я був стільки часу…

Я прийшов, коли вже сутеніло. І осяяне новорічними гірляндами наметове містечко здавалося мені чимось схожим на табір мандрівних музикантів, одночасно веселий і сумний, як доля майже будь-якого артиста — може, через дитячу карусель, що все ще не прибрали з Хрещатика, може, через яскраві прапори на вітрі, а може, через хлопців із гітарами, навколо яких зібралися, тупцюючи на місці від холоду, люди. Хлопці співали щось зовсім аполітичне, здається, навіть російською, «Уехал-Уехал. Ой-йо. Ой-йо…». Просто співали, і народ навколо просто слухав…

Я йшов далі. Звуки гітар зникли десь за спиною. Я наближався до Майдану.

Люди навколо чомусь брели майже мовчки.

— А по чому прапорці?

— А значок «Учасник Євромайдану» у вас есть?

— По десять.

— Є. По десять.

Ось і всі розмови, що я чув. Раптом засніжило, тихенько. Сніг наче пробирався до землі навшпиньках, непомітно, як я на майдан — щоб ніхто не викрив і не прогнав, не змахнув із забілених шапок. Це знак, чи що… Якийсь хлопчина вийшов з намету, озирнувся, наче від когось ховаючись, тремкими пальцями запалив маячок цигарки, затягнувся і весь ніби осів, розслабився — і тоді, як і я, побачив сніг. Обличчя пересічного хлопаки з Борщагівки, такі працюють у автомайстернях чи на заправках, а може, випадково влаштовуються страховими агентами.

А потім я побачив їх, абсолютно нереальних: зовсім старенька бабця — видно по ході — метрів зо двадцять переді мною, рухалась повільно, навантажена величезним чорним мішком. І раптом — не знаю чого, та хіба це дивно для такої старезної — зашпорталась. Роз’їхались ноги у темних чоботях, і стара, і мішок (і сніг) — все полетіло до землі.