Мій скарб зберігався там, де колись поклала сіру коробочку бабуня. Ні, звичайно, пенал був новий, з темного дерева, замовлений у солідній фірмі, але стояв на тому самому місці. Я покрутив кульку в руках — спасительку від усіх моїх бід (чи то не моїх?), білу малесеньку кульку.

Певно, потрібно запити склянкою води. І вірити, вірити, вірити — доки не подіє. Я заклав кульку подалі, аж під горло, щоб точно, щоб гарантовано. Ковтнув кілька разів, але вона наче застрягла.

І я запанікував — може, не варто було?

Спробував два пальці — ніколи в мене цей трюк не виходив! Лиш неприємно, а нічого назад не йде. Господи! Я метушився по квартирі, як поранений звір. Спасіння застрягло в гортані і не проходить, і болить всередині, і страшно, ніби втрачаєш щось, хоча ж навпаки мав би набувати — набувати нормальності, чистоти, радості врешті­решт.

Здається, задзвонив телефон чи щось таке, не можу сказати точно. Щось вивело мене з того панічного стану.

«Стоп, — сказав я собі. — Усе добре». Голова була чиста. У горлі більше ніякої грудки. У голові більше ніяких дурниць. Здається, спрацювало.

І справді. Моє життя стало прекрасно-нормальним, чи, можливо, воно знову здавалось мені таким. Я менше курив, пив лише на свята і на корпоративах. Мені знову захотілося сексу, тож я подзвонив Аллі. У неї був інший, але я готовий був її зрозуміти — з собою ненормальним, застиглим десь посеред площі Тахрір, у іншому просторовимірі, і я не хотів би бути — тому і випив таблетку, щоби не бути… Тож я подзвонив. Алла жила на зйомній квартирі, десь на Виноградарі, і довго-довго добиралась до роботи в центрі. Вона поскаржилась на це, а потім запитала, чи зовсім пропали мої «бзіки». Після ствердної відповіді подихала в трубку і сказала, що вона мене взагалі-то любить і зараз приїде.

— Я чекатиму.

Я прибрався до її приходу, поставив на стіл те, що було (взагалі-то, вівсяне печиво і фісташки до випитого позавчора пива), став під душ (не забуваючи, чого ж я, власне, затіяв дзвонити Аллі). Алла їхала довго, аж з Виноградаря, і, як виявилось, ще й витратила багато часу на збирання речей — видно, я був їй не таким поганим чоловіком, а може, просто з Виноградаря так складно добиратись щодня до центру. Як би там не було, години мого чекання були винагородженні — мився не дарма.

Тож життя знову набуло сенсу, правильного, людського, такого, який можна відчути тільки шкірою, на язиці чи викидами ендорфіну у кров.

Ми навіть вирішили поїхати десь цього літа. Звичайно, не до Єгипту. Чорногорії або Болгарії. Може, до Туреччини? Може, й так.

Я був хорошою людиною, я платив податки, я дивився футбол, особливо Євро-2012. Ми з Вамбою набрали багато пива, нашого, українського, затарились різними смаколиками, Алла спекла піцу. Наші виграли у першому матчі! Боже, як я радів. У новинах було ще щось, крім Євро. Та я справді змінився — я не слухав, і не слухати було легко. Це взагалі природно — не слухати новини. Немає такої потреби у людини, навіть Маслоу ніде не прописав її у своїй знаменитій піраміді. Хіба що почуття своєї безпеки сильніше, коли десь іде війна. Щось таке я тепер відчував, коли брудні солдати перебіжками пересувались посеред звалищ каміння і палили з автоматів — у когось, хто був поза кадром.

Арабська весна крокувала Африкою, з прапорами і калашами.

— Дикуни, — казала Алла і перемикала канал.

Потім знову прийшла весна, і в Бостоні повідривало ноги декому з тих, хто майже здійснив свою мрію і добіг марафон, і було в цьому щось огидно-лузерське — скалічити тих, хто хотів бігати. Я відчував це особливо, тому що сам тепер періодично бігав ранком — нічого з цього мого бігання не виходило, ставало ліньки, псувалась погода, косо дивились сусіди-алкоголіки. Але те, що покалічили тих, хто пробіг аж цілий марафон, резонувало із чимось. Тільки це було нормально, у межах норми. Зрезонувало, і пішов собі снідати, закрутився — забув назавжди.

Восени на Філіппінах — тайфун, а в Єгипті відновились протести. Нічого єгиптянам не вдавалось, все марно… Президент, якого хвиля революції підкинула на самісіньку гору, був тепер заарештований, диктори казали, що він вбивав мирне населення, режисери давали в ефір страшні картинки. Дарма Тарек кинувся під танк чи під що там він кинувся… Хоча хто знає?

Десь я читав (в Інтернеті?) притчу, мовляв, отримав селянин коня — всі заздрили, а він лише: «Не знаю — добре це чи погано». Син його впав з коня, лишився кульгавим калікою — всі співчували, а він лише: «Не знаю — добре це чи погано». Прийшла війна, і всіх забрали воювати, крім його сина. І знову всі заздрили, а він лише… Ну, ви, мабуть, здогадались самі. Я хотів саме так і думати, не виносячи вирок, і про смерть торговця фруктами, що стала каталізатором арабської весни, і про смерть друга, що роками водив мене вуличками Венеції, а напоїв чаєм лише раз у житті. Я був нормальним, не подумайте, ніяких симптомів моєї «хвороби» — просто менше міряв своєю міркою, більше намагався зрозуміти, багато читав і прислухався тепер по-іншому. Я, здається, став навіть менш цинічним, бо сам вирішував тепер — співчувати чи ні. Накопичував гроші — не тому, що хотів щось купити, а просто тому, що не спішив витрачати, і, якби не Алла, мабуть, міг би прожити зовсім скромно. Всі великі витрати — від неспокою, а я собі спокій купив… невеличкою білою кулькою.

Мій маленький світ вибудовувався навколо мене, як фортеця. І фортеця ця мала лише маленькі отвори-бійниці, щоб виглядати назовні і хвацько відбиватись від тих, хто підходить занадто близько, маленькі-маленькі бійниці, та ще й дивні, з товстими віконницями (де ви бачили бійниці з віконницями?) — раз, зачинив, і немає чужої біди, і горить лампа у вітальні, і полиця книжок, і коньячок, і дружина у пеньюарі. Спокійне життя буржуа, так виходить?

А потім, одного вечора, Вамбо зателефонував мені, захеканий.

— Я йду по Городецького. Тут в центрі все так, як і передають! Дзвоню, бо моторошно якось… Міліції тьма! — шепотів він. — Стоять рядами, зиркають, як дикі звірі. Заметуть — ніхто й не вступиться.

— А куди ти йдеш? — ошелешено питав я.

— Не кричи! — лякався Вамбо. — Та по тебе поки що. Але треба на Михайлівську площу.

— Навіщо?

— Студентів вночі розігнали, побили, як цуценят… Деякі в соборі, кажуть, сховались. Треба йти.

Він замовк, мабуть, злякався, що почують.

— Я приїду по тебе, — видихнув.

Я нічого не сказав дружині. Лиш стояв і дивився у свій двір, той самий, із дорогою, на якій колись раз у раз зупинялася швидка — будинок був повен пенсі­онерів — тепер усе рідше і рідше. І білизну ніхто у дворі не розвішує, і припарковано лиш круті тачки, переважно чорні, чорнющі тачки-фортеці, у чиїх хазяїв, мабуть, і всередині фортеці, як у мене, — зручно відстрілюватись від тих, хто лізе в душу, цього ж не любить не лише Володимир Семенович.

Доріжки у дворі змінили свої напрямки, нові пролягли до кіосків і магазинів, а старі, ті, що вели раніше до зниклого круглого столу, де хтось колись грав у доміно, позаростали. Тільки дерева залишились і змужніли, ніби готуючись відбивати удари долі — але все так само втрачають листки, ніби так і треба — бо й справді треба, і було б помилкою лічити ці їхні втрати — один, два, три — листя летить та й летить, падає безкінечно, щоосені. А дерево лишається. Так і народ, і ціле людство залишається і росте, готуючись відбивати удари долі, — незалежно від кордонів, що змінюються, як лінії доріжок у моєму дворі, незалежно від краси візерунків на одному-єдиному листочку, незалежно від долі друзяк з однієї з ним гілочки — один, два, три — лети собі, красунчику, лети, розумничка. Ніхто не рахує. Для чого його, кленовий листочок, пам’ятати? Щоб закарбуватись бодай у чиїйсь пам’яті, треба таких піруетів витанцювати, поки опустишся на асфальт — але там все одно змішаєшся з іншими мерцями, тихо приймеш відбитки чужих чобіт, що змінять твій унікальний малюнок з химерних тонких прожилок. Опале листя тьмянішатиме, пахнутиме волого-терпко, омиється дощами і вкриється снігом, сіпаючись під вітром, приймаючи сніг із вдячністю, так, як змерзлий старий натягує ковдру — поки не приїде його швидка.