І, ніби підтверджуючи мої думки, один із поліцейських — не той, що радив не сперечатися, а інший, товстуватий, зі злим обличчям — підходить впритул, дивиться, як на огидну комаху, а потім бере та й плює мені в обличчя!

Я заплющую очі. Мухаммед Буазізі, безробітний, торговець фруктами, в якого немає вибору. Мухаммед Буазізі, якого немає. Ніхто.

* * *

Я розплющую очі. Костя Нечай. Часто кліпаю. Господи, треба ж отак… Дісталось хлопчині. Хоча він і сприймає якось… аж занадто. Ну, чого не бувало у дитбудинку? Як били, як принижували. Лізка врешті-решт…

Тільки-но я згадав про Лізку, тут-таки захотілось пройтись, може, зробити кави — ще б пак, я вже марю на робочому місці. Не приведи Господь, хтось із колег побачить.

Я вийшов у коридор.

На фірмі було затишшя. І грудень, і січень не найкращі місяці для продажів реклами. Вся новорічна реклама уже запущена, про все інше наші замовники подумають «після свят». Грудень тягнувся нудно, і співробітники на коридорі… бавились. Так-так.

Дизайнер Сєня і системний адміністратор Толік запускали в холі вертоліт. Маленький такий вертоліт, не справжній, як у Віктора Федоровича, а іграшковий, на радіоуправлінні. Коли я вийшов у хол, апарат саме піднімався у повітря.

Дівчатка навколо сміялись. Симпатична Свєтка так взагалі гиготала так… хоча, як завжди — Свєтка завжди гиготала голосно, мабуть, тому я її й помічав і пам’ятав навіть, що вона симпатична. Жінки ж насправді дуже хитрі — не просто так регочуть. Агунічка теж була тут. Виглядала з-за Свєтчиного плеча, усміхалась задумливо.

— А-а-а! — кричав сисадмін Толік в той час, як керував вертольотом дизайнер Сєня. — А-а-а!

Вертоліт бився об стіни, Толік кричав ще голосніше, дівчата сміялись ще природніше. Одне слово, було весело. Їм. Я чомусь не розвеселився — згадав дитинство, моделі літачків… Одна моделька вертольота в мене також була. Тітка викинула, щоправда, всі мої моделі, поки я був у дитбудинку. І коробочку сіру викинула, яку лишала мені бабуся, ту саму, важливу коробочку з ку́льками.

Усі реготали, а я стояв оце і думав — соціопат якийсь. Раптом підняв очі, а Агуніка вп’ялася в мене, дивиться, очей не відводить, і теж така сумна.

Я тоді подумав, чого це раптом? От чому їй не смішно. І ніколи ж не знаєш, а раптом… Ну, може ж таке бути? Що Агуніка така сама, як я. Ненормальна. Можливо, поки я боровся за справедливість всередині Мухаммеда Буазізі, Агуніка ахала і переживала всередині цнотливої туніської дівчини Лазізи? Ну, от скажіть, може ж таке бути? Бо всі ж і про мене думають, що я ото сидів у своєму кубрику, малював план продажів на наступний квартал чи там листувався з клієнтом, чи бавився в якусь «стратегію»… Для всіх же я теж виглядаю нормальним! До тої ж міри, що й Агуніка. Трохи не такий веселий, трохи задумливий. Дрібниці, інтроверт, бука — не найкращі, відверто кажучи, риси для менеджера з продажів, але ж і зарплата тут, без образ, не найкраща, а за соціальний пакет вважають всього-на-всього оплату проїзду на місце зустрічі — у громадському транспорті…

Вертольотик розігнався, рвонув догори і боляче вдарився об стелю. Боляче?!

Тепер уже мені хотілось сміятись. Боляче? Іграшковим вертольотам боляче не буває, навіть справжнім і то не буває. Чи я вже все на світі сприймаю як біль і весь світ як єдиний великий біль? Чи всередині кожної душі я міг би опинитись, бо там лиш біль? Чи всі ці надії і страхи, якби сплелись у єдине ціле, не сформували б дещо сильніше атомної бомби, чи не розірвали б всесвіту?

А з іншого боку: не помиляюся я, не вигадую всі ці емоції торговця-араба? Як оце щойно приписав емоцію пластиковій іграшці. Та, може, для Мухаммеда ця історія — лише пригода? Можливо, це лише я, «сидячи» всередині нього, сприймаю все отак, близько до серця. І чи воно того варте?

Я втрачаю дружину, я ризикую втратити роботу — адже якщо отак вирубуватись посеред робочого дня, щоб думати про соціальні проблеми на тому кінці Середземного моря, то саме так і станеться — наймуть іншого менеджера з продажів, бадьорішого. Байдуже, що соціальний пакет у нас в компанії не бозна-який.

А минулої п’ятниці он замість іграшкового вертольота була інша розвага: нагрянула податкова міліція — хлопці, може, й симпатичні, але ж цього не видно за масками. Вклали обличчям в підлогу шефа — єдине, що потішило. Погрожували вилучити документацію і жорсткі диски, та скоро шефу дозволили піднятись з підлоги і дійти до сейфа з готівкою — після цього наш шеф і їхній зачинились удвох у кабінеті, і агресія пішла на спад. Дівчат взагалі не чіпали, та ті і без того перелякались, і потім Толік всіх лікував своїм коньяком і байками про те, як він із другом у середині 90-х мав невеличкий бізнес (збирав комп’ютери) і як вночі пояснював правила «косинки» — улюбленої гри наших бухгалтерок — не дуже тямущому, але допитливому братку, який кришував ту їхню не вельми прибуткову справу майже на меценатських засадах — за безкоштовний комп’ютер і отаку-от цілодобову службу підтримки чисто конкретних користувачів. Тобто закінчилось все добре. Ну, але іграшковий вертольотик мені більше подобається як вид спонтанного тімбілдингу.

І, що не кажіть, цю роботу втрачати не можна — і мова не лише про гроші. Потрібна рутина — щоб тримати думки в стійлі, і оцей колектив веселих, нормальних людей — щоб правильно розуміти коло своїх проблем. Сприйняття повинно обмежуватись питаннями людськими, близькими і зрозумілими — новий фільм, нова книжка відомого автора, яка доставка суші найкраща і чи крастимуть далі наші слуги народу, чи все вже накрали і тому робитимуть щось для країни — сміх крізь рев кавового апарату і стукіт офісних каблучків. І все це так приємно і слушно, що, коли під’їжджаю до роботи, особливо в дощ, коли думається про кепське і рятує лише радіобазікання, я вже уявляю, як питиму каву на маленькій офісній кухні без вікон, такій крихітній, що в ній поміщається лише кавовий апарат, кулер і наша весела компанія. І я слухатиму, і киватиму, і сміятимусь зі всіма — щоб самому ненароком не стати об’єктом співчуття. Я ж не є об’єктом, правда? Ні, мабуть, не є — я ж зі всіх сил намагаюсь бути щасливим. І Агуніка усміхатиметься мені особливо, і мені здаватиметься, що якась частинка мрії, найнормальніша, є у мене — дивна річ — з коханкою двічі на тиждень. А вдома чекає Алла, і щось готує, і все знає, все-все, і сумує лише кілька разів на рік — коли я уві сні вимовляю чуже жіноче ім’я.

А робочих місць для таких, як я, зараз не надлишок. Вакансії торговця фруктами не пропонувати…

Розділ 12. Повернення Вамби

Це був той самий вечір, коли моє життя, здається, вдарилось об стіну, як той іграшковий гелікоптер. Можна, звичайно, говорити, що у цьому роль і призначення іграшкових гелікоптерів, так само як і паскудних життів — битись головою об стіну, аж поки не потріскає — голова або стіна, та все ж… добре було б мати поруч когось, хто знає, як буває паскудно, когось, кого називають справжнім словом «друг», а не віртуальним «френд», діловим «колега» чи незначущим «приятель».

Не те щоби у мене не було нікого більш-менш близького. Агуніка частково замінила мені ту діру, що утворилася, коли з мого життя, давним-давно, зникла Лізка. Агуніка давала мені книжки, і ми потім листувалися в скайпі, ділились чимось, іноді ніби важливим, частіше — ні… Сміялись з шефа і з того, що Толік закоханий у Лєночку, але де там… Лізка не обговорювала б таких речей ні за що у світі. Лізка була ідеальна, і тому не могла існувати. Тому і не існувала більше — принаймні, в моєму вимірі. Я не порівнював тоді, я взагалі про минуле не думав, просто помітив якось, що є якась чи то діра, чи то фантомний біль — чогось чи когось такого немає поруч, потрібного. Щось промайнуло, коли Агуніка скинула мені декілька поезій. Хороші поезії, правильні такі, без недоліків і нерівностей, як здорове серцебиття, як сама Агуніка. «Цавет Танем» — це ж мені читала… А неважливо, хто читав. Було колись.