— Які податки? Моя мати і малолітні діти втратили годувальника, а держава не допомагає ані копійчиною! Я працюю і допомагаю замість держави! Я міг би поїхати у місто і знайти хорошу роботу, але як вони виживуть у цей час? А ви кажете — податки…
Хтось кричав.
— Та як ти смієш! — жінка-поліцейський наступала, тепер уже її напарник тримався у тіні.
— Чого ви причепились до нього? — раптом вигукнула Лазіза.
Хтось плакав і тряс мене, Костю, за плече.
— Замовкни, жебрачко!
— Вона не жебрачка!
— Значить, буде, бо ми і її торгівлю можемо прикрити. Ану показуй дозволи, дівко!
Я не міг мовчати:
— Я поскаржуся на вас. Я до президента дійду!
— До президента? — жінка сміялась із мене, і це було так принизливо, як тільки, здається, може бути.
Довкола уже зібралися люди.
— Люди, та скажіть же щось на його захист! Хіба можна так? — переймалася правдолюбна, милосердна до мене Лазіза.
Тоді поліцейський підійшов до неї, нахилився над прилавком, сказав щось із жахливим виразом обличчя — я не розібрав слів.
— Ну годі вже, — озираючись, промовила жінка-нелюд. — Ось квитанція. Мусиш заплатити штраф до п’ятниці, інакше будемо розмовляти у відділку. І торгувати без ліцензії більше не смій!
— Тобто що? І гроші вам заплатити? І не торгувати?
— А ти як думав?
— То що мені — з голоду померти?
Жінка знизала плечима.
— Жити за законом треба. Почав би з ліцензії — не треба було б штраф платити. Ходімо, Аміре.
Вони пішли, а я стояв посеред натовпу, принижений і самотній. Навіть Лазіза не підійшла до мене. І гнів закипав усередині, лютий і гарячий, такий, що навіть сам я боявся б його торкнутись. Я цього так не залишу.
* * *
— Костю! — хтось плакав мені в плече, а я не міг зрозуміти хто — Лазіза?
Розплющив очі, побачив руді кучері поверх покривала, білу руку із родимкою на зап’ясті — Алла.
Я все ще хапав ротом повітря, незасмічене піском, і намагався второпати, чому плаче моя дружина.
— Що сталося, кохана? — турботливо сказав я, видивляючись на екрані мобільника, котра година: уже ранок, пора вставати.
— У нас все не так! — і це сказала людина, що виховувала мене уривками з книжок із сімейної психології, де сказано, що не можна узагальнювати свої претензії…
— Що не так?
— Що не так?! Та я плачу цілу ніч! Кричу! Плачу! Трясу тебе! А ти спиш, ще й повторюєш уві сні чуже ім’я!
— Яке?
— А ти не знаєш? Якась Ліза чи Лазіза…
Я зітхнув із полегшенням, адже мою коханку звати, звичайно ж, не Лазізою. Ну, і Ліза тут ні до чого. Все ж ясно: всього лише героїня так званого сну.
— Алл, я все поясню…
— Саме з цієї фрази починаються усі розлучення!
— Алл, пам’ятаєш, я казав, що у дитинстві бачив дивні сни. Пам’ятаєш?
— Так. До чого тут це?
— Я знову бачив такий сон. І там… там була ця Лазіза. Вона взагалі якась арабка, торговка з маленького містечка в Тунісі. Вся в чорному.
— У Тунісі?
— Ну, так, у моєму сні. Це ж не справжній Туніс.
— Вся в чорному? Чому? Хтось помер?
— Ні, ні. Просто так вони одягаються у Тунісі, деякі жінки…
Тут Алка знов розридалася, ненароком зачепив за живе.
— От краще б це був справжній Туніс! Скільки я вже прошу, аби ми хоч кудись поїхали, крім Одеси! Крім цього совдепівського Криму! Скільки?!
— А мені подобається у Криму, і, Алл, ну ми ж відкладаємо на авто… Ну, добре, я подумаю, що можна зробити. Тільки не плач вже.
* * *
З того дня, а точніше, з тієї самої ночі молодий араб переслідував мене. Та найгірше було те, що Алла теж не спускала з мене ока. Саме життя загрожувало перетворитися на жахіття — я мріяв, щоб у Мухаммеда Буазізі все скоріше владналося, і про премію, щоб повезти Аллу до Єгипту. Від Тунісу мені вдалося, на щастя, Аллу відмовити. Дивно, вона ж ніби завжди хотіла побачити піраміди, а тепер, аби переконати її не їхати на батьківщину Базбузи, довелося не лише нагадати про цю єгипетську мрію, а й визнати, що видіння про Туніс переслідують мене й далі… І тоді моя жінка геть оскаженіла, вила, як покалічений собака, про тяжку свою долю. Я нічого не казав, бо справді не знав, що сказати — все одно б вона не заспокоїлась. Тож я мовчав, і Алла скаженіла ще більше. У поверненні моєї «хвороби» винуватила Агуніку і книжки, які вона дає мені. Добре, що хоч не здогадувалась: Агуніка «споживає» не лише книжки… Це ж не Ліза.
До біса Лізу, її, мабуть, ніколи не існувало, як і Венеції! Та раптом Буазізі, борони Боже, який-небудь далекий родич того араба, що показував мені те проклятущо-красиве місто? Тільки не це. Борги ж потрібно повертати. Потрібно ж? Навіть арабам.
Може, я потроху дорослішав, все-таки тридцять три. Син Божий у цьому віці прийняв на себе все. А я лише Мухаммеда Буазізі. Чому його? Яка різниця. Так, я дорослішав.
До біса круте авто — куплю дешевше. Бажання купити майже новеньку іномарку — це наслідки спілкування зі Спонсором. Це треба чавити, разом із малиновим соком зі знакових піджаків. Краще повезти дружину в Єгипет, побачити світ — це буде новий етап. Етап… Байдуже, що в тому Єгипті вже були усі знайомі, а піраміди я пам’ятаю добре ще зі шкільного підручника і, якщо чесно, мені світ і так добре видно — краще б не дивився.
Та я здався, придбав путівку на січень. Відсвяткуємо новий дві тисячі одинадцятий рік, мине зимовий український рамадан, і махнемо тоді до Червоного моря… Ну добре, на цей час просто були дешеві квитки.
…Коли містечко серед пустелі знову прийшло до мене, я навіть спершу подумав, що це Єгипет, типові, цілком нормальні сни утомленого працею мозку офісного працівника — мрії про відпустку. Але молодий тунісець, той самий, переконав мене, що я не у мріях — я у Сіді-Бузиді, чорт його забирай, я і є той самий тунісець.
— Мир тобі, і милість Всевишнього, і Його благословення!
— Салям, Лазізо!
— Ти сплатив штраф, Мухаммеде? — Лазіза дивилась серйозно.
Серйозні, аж до жалю, очі — єдине зі свого тіла, що вона лишала відкритим, якщо не брати до уваги хутких пальчиків, що так уміло і плетуть прості кошики, і тчуть туніські килими.
— Кепкуєш із мене? — чомусь запитав я, хоч бачив, що їй анітрохи не весело. — Який штраф? Ледве кінці з кінцями… Якби це була держава, а не приватне підприємство Зін-аль-Абідіна[2], то це мені мали б допомагати грошима!
— Так, Мухаммеде, так, але… п’ятниця. Вони ж казали, що прийдуть.
— То я скажу їм! Це що, уперше? Я не боюся. Я покажу, хто на цій землі хазяїн!
Лазіза кивнула, поправила напівзаборонений владою нікаб.
А мені насправді було страшно. Що робитиму? Так, я скажу, що думаю. Так, правда на моєму боці. Але… чи сила за правдою?
Торгівля не йшла. Мої фрукти лежали переді мною, такі соковиті і гарні, та ніхто сьогодні не хотів купувати. Ніби відчуваючи навислу наді мною біду, йшли мимо, чоловіки і жінки, з дітьми і з повними кошиками…
Лазіза плела такі ж кошики, сидячи за батьковим прилавком; батько саме десь відійшов — глянула на мене і одразу ж відвела очі. Мабуть, я їй подобаюсь, але чи подобається її батькові моя бідність?
Піднявся вітер і поніс пилюку над вулицею.
Я сів, згорнувся, мов дитя в утробі матері, — обхопив голову руками і заплющив очі.
— Агов, хлопче! — я скочив, я вирішив, що це поліція, — Ас-саля́му ‘алейкум! Що хочеш за апельсини?
— Уа-алейкум ас-саля́м! Півтора динара, пане! — ну, нарешті покупець.
— А, — махнув сивий чоловік. — За такі гроші я б сам вирощував апельсини! За рогом он дешевші.
