Лобсанґ усміхнувся йому і щез.

Лу-Тзе знову взявся до підмітання. Невдовзі усміхнувся, щось пригадавши. Учень віддячує вчителю дарунком, га? Так, ніби Лу-Тзе міг забажати щось таке, що міг би дати йому Час…

Він зупинився, глянув угору й голосно розреготався.

Над головою підмітальника прямо на його очах бубнявіли і достигали черешні.

Цок 

В одному місці, що не існувало раніше, а з’явилося тільки зараз саме з цією метою, стояв великий лискучий чан.

— Десять тисяч ґалонів делікатної цукрової помадки крем-брюле, настояної на есенції фіалок і змішаної з чорним шоколадом, — пояснив Хаос. — Також є шар праліне з лісового горіха в насиченому вершковому кремі і окремі вкраплення м’якої карамелі для особливо вишуканого аромату.

— ОТЖЕ… ТИ КАЖЕШ, ЩО ЦЕЙ ЧАН МІГ БИ ІСНУВАТИ ДЕСЬ У НЕСКІНЧЕННИХ УСЮДАХ, ТОМУ ВІН МОЖЕ ІСНУВАТИ Й ТУТ? — запитав Смерть.

— Стопудово, — підтвердив Хаос.

— АЛЕ ВІН НЕ ІСНУЄ БІЛЬШЕ В ТОМУ МІСЦІ, ДЕ МАВ БИ ІСНУВАТИ.

— Ні. Він зараз мав би існувати тут. Простенька арифметика, — сказав Хаос.

— ГА? ОЙ, ЦІ ВСІ АРИФМЕТИКИ-МАТЕМАТИКИ, — зневажливо зронив Смерть. — ЗАЗВИЧАЙ МЕНІ ВИСТАЧАЄ ВІДНІМАННЯ, ОСЬ І ВСЕ.

— Хай там як, але шоколад не такий уже й рідкісний товар, — сказав Хаос. — Є цілі планети, що вкриті ним.

— СПРАВДІ?

— Стопудово.

— МАБУТЬ, БУДЕ НАЙКРАЩЕ, — мовив Смерть, — ЩОБ ТАКІ НОВИНИ ДАЛЕКО НЕ РОЗХОДИЛИСЯ.

Він пішов туди, де в темряві чекала Єдиність.

— ТОБІ НЕ ТРЕБА ЦЬОГО РОБИТИ, — сказав він.

— А що для мене тут? — запитала Єдиність. — Я зрадила своїх. І я цілком збожеволіла. Мені тепер ніде немає місця. Перебування тут стане для мене агонією.

Вона подивилася в шоколадну пучину. На її поверхні іскрилася цукрова пудра.

Тоді вона вислизнула зі своєї сукні. На її подив, зробивши це, вона відчула сором, але далі поводилася гордовито.

— Ложку, — скомандувала вона і владно простягнула правицю. Хаос останнім театральним жестом протер срібного ополоника і подав його їй.

— Прощавайте, — зронила Єдиність. — І передайте мої найкращі побажання вашій онучці.

Вона відійшла на пару кроків назад, тоді обернулася, розбіглася і зробила досконалий стрибок ластівкою.

Шоколад майже беззвучно зімкнувся над нею. Двоє спостерігачів зачекали, поки на поверхні зникнуть товсті й ліниві брижі.

— Ця леді мала свій стиль, — сказав Хаос. — Яка втрата.

— ТАК. Я ТЕЖ ТАКОЇ ДУМКИ.

— Ну, було весело… принаймні до цього моменту. А тепер я мушу вже йти, — сказав Хаос.

— ДАЛІ РОЗВОЗИТИ МОЛОКО?

— Люди розраховують на мене.

На Смерть це справило враження.

— БУДЕ… ЦІКАВО, КОЛИ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, — сказав він.

— Так. Буде, — погодився Хаос. — А ти не йдеш?

— ЩЕ ТРОХИ ЗАЧЕКАЮ.

— Чому?

— ПРО ВСЯК ВИПАДОК.

— Он як.

— АГА.

За кілька хвилин Смерть засунув руку до мантії й витяг життєлічильника, такого маленького й легенького, наче він був ляльковий. Тоді він обернувся.

— Але ж… я померла, — вимовила тінь Єдиності.

— ТАК, — підтвердив Смерть, — ЦЕ ВЖЕ НАСТУПНА ЧАСТИНА…

Цок

Емма Робертсон сиділа, насупивши брови, у класі і гризла олівець. А тоді без поспіху, але з виглядом людини, що ділиться величезними секретами, почала писати.

Ми були в Ланкері де відєми вони добрі і в них росте зіля. Ми зустріли відєму вона була дуже веселка і співала нам спісню про їжика там були складені слова. Я знаю тепер багато про відєм вони не мають бродавок вони не гамають люди вони такі як ваша бабуся тільки бабуся не знає складених слів. 

Сюзен цілком розслабилася за своїм високим учительським столом. Що могло бути краще за схилені над зошитами голови учнів у класі? Добра вчителька використовувала будь-як підручні матеріали, а те, що весь клас відвідував пані Оґґ було вже саме по собі джерелом освіти. Подвійної освіти.

У класі, де все йшло добре, відчувалися особливі пахощі: легенький аромат стружки від олівців, фарби на плакатах, давно померлої комахи-паличника, клею і, звичайно, специфічний запах Біллі.

Відбулася не надто приємна зустріч з її дідусем. Вона обурювалася, що він їй усього не сказав. А він пояснив, що так воно й мало бути. Якщо попереджувати людей, що їх чекає в майбутньому, цього може й не статися. І в цьому був сенс. Звичайно, що в цьому був сенс. Це було цілком логічно. Проблема полягала в тому, що Сюзен лише здебільшого була логічною. А отже, їхні стосунки знову стали натягнутими і доволі прохолодними, якими вони й були більшість часу в їхній невеличкій родині, що завжди була неповноцінною.

Можливо, подумала вона, такими і мають бути нормальні сімейні стосунки. І коли тиск перейшов у натиск — вона завжди вдячно пригадувала цей вислів пані Оґґ — вони автоматично й без зайвих роздумів поклалися одне на одного. А поза тим намагалися йти кожне своїм шляхом.

Останнім часом вона не бачила Смерть Щурів. Марно було, звісно, леліяти надію на те, що він помер. Принаймні досі це аж ніяк йому не заважало.

Це змусило її сумовито згадати вміст її письмового столу. Сюзен дуже суворо дотримувалася заборони їсти щось у класі, вважаючи, що правила повинні стосуватися всіх, навіть її самої. Бо інакше вони ставали б звичайною тиранією. Але, можливо, правила існували ще й для того, щоб добре подумати перед тим, як їх порушити.

Там поміж книжок і паперів ще й досі було пів коробки найдешевшого асорті від «Гіґз і Мікінс».

Було легко обережно відкрити коробку й запхати туди руку, одночасно зберігаючи відповідний учительський вираз обличчя.

Допитливі пальці розшукали шоколадну цукерку серед низки порожніх паперових обгорток і визначили, що це була триклята нуга. Але Сюзен була налаштована рішуче. Життя буває жорстоким. Інколи вам дістається нуга.

Тоді вона спритно схопила ключики й рушила до Канцелярської Шафи цілеспрямованими кроками, які, сподівалася вона, свідчать про її намір перевірити, чи не забракло там олівців. Бо, зрештою, з тими олівцями ніколи не знати. З них треба постійно не спускати очей.

Дверцята клацнули за її спиною, залишивши тільки тьмяну смужку світла, що проникало крізь фрамугу. Вона поклала цукерку до рота й заплющила очі.

Ледь чутне шарудіння картону примусило її розплющитися. На коробках із зірками поволі піднімалися кришки.

Зірки висипалися й закружляли в затінку шафи, поволі обертаючись, наче мініатюрна галактика, що виблискує в темряві.

Сюзен якусь мить спостерігала за ними, а тоді сказала:

— Гаразд, я вже уважно слухаю, хто б ти не був.

Принаймні вона мала це на увазі. Бо специфіка нуги полягала в її клейкості, а отже, реально слова Сюзен прозвучали так:

— Аад, я ве уано уаю, о п ти не ув, — чорт забирай!

Зірки закрутилися у спіраль довкола її голови, а нутрощі шафи стали чорними, наче міжзоряний простір.

— Яко е ти, Мерте Урів… — почала було вона.

— Це я, — відповів Лобсанґ.

Цок

Навіть із нугою трапляються досконалі миті.