Рештки дверей були відкинуті вбік руками численних монахів. Було чути, як когось лупнули гумовою фігуркою яка.

— Цюцю!

— …до речі, абат, наскільки я розумію, готовий власноручно вручити тобі мантію, — повідомив Лу-Тзе. — Тільки прошу тебе, обійдись без коментарів, якщо він її обслинить.

Вони залишили додзьо і попрямували до великої тераси, а супроводжували їх усі мешканці Ой-Донґу.

Це була, як згадував пізніше Лу-Тзе, вельми незвична церемонія. На абата явно не справила враження урочистість цієї події, бо так зазвичай буває з немовлятами, які можуть спокійно обригати будь-кого присутнього. Крім того, хоч Лобсанґ міг повелівати потоками часу, але абат повелівав цією долиною, а отже, вшановувати їх треба було взаємно.

Проте під час самого вручення мантії виникла незручна ситуація.

Лобсанґ відмовився її прийняти. Головному аколітові було надане право запитати, в чому річ, а юрбою прошелестів журкотливим потоком здивований шепіт.

— Я недостойний її, сер.

— Лу-Тзе оголосив, що ви успішно завершили навчання, мій па… Лобсанже Лудде.

Лобсанґ уклонився.

— Тоді я готовий прийняти мітлу і мантію підмітальника, сер.

Цього разу це вже був не потік, а справжнісіньке цунамі. Воно звалилося зненацька на всіх присутніх. Розгублено поверталися голови. Чулися приголомшені вигуки, а дехто з ченців відреагував на це нервовим сміхом. Шеренги підмітальників, яким було дозволено відволіктися від своєї роботи задля участі в церемонії, мовчки і пильно за всім стежили.

Головний аколіт облизав свої раптово пересохлі губи.

— Але ж… але ж… ви уособлення Часу…

— У цій долині, сер, — рішуче відповів Лобсанґ, — я достойний бути лише підмітальником.

Головний аколіт роззирнувся, але ніхто не прийшов йому на допомогу. Інші старші служники монастиря не мали найменшого бажання огортати себе цією велетенською рожевою пеленою ганьби. Абат пускав собі бульки й усміхався внутрішньою всезнаючою усмішкою всіх у світі немовлят.

— Чи є в нас якась… е-е… чи ми вручаємо підмітальникам… чи в нас випадково немає…? — почав бурмотіти аколіт.

Лу-Тзе підступив до нього ззаду.

— Можу я вам допомогти, ваша аколітність? — запитав він з якоюсь шалено догідливою улесливістю, абсолютно йому невластивою.

— Лу-Тзе? А… е-е… так… е-е…

— Я можу принести майже нову мантію, сер, а хлопцю можу віддати свою стару мітлу, якщо ви підпишете дозвіл, щоб я міг отримати на складі нову, сер, — сказав Лу-Тзе, випромінюючи кожною клітинкою свого тіла послужливість.

Головний аколіт, випірнувши з глибини своєї ганьби, вхопився за цю пропозицію, як за рятівне коло.

— О, чи ви б не були такі ласкаві, Лу-Тзе? Це так люб’язно з вашого боку…

Лу-Тзе миттєво зник з такою готовністю, якої, знову ж таки, ніхто, добре знаючи підмітальника, аж ніяк від нього не чекав.

Він знову з’явився зі своєю мітлою і з мантією, що зблякла і вже мало не просвічувалася від частого прання на каменях річки. Тоді врочисто передав це все головному аколітові.

— Е-е, гм, дякую, е-е, чи є якась спеціальна церемонія для того, для того, е-е, для… е-е… — бурмотів аколіт.

— Дуже простенька, сер, — підказав Лу-Тзе, ще й далі випромінюючи готовність прислужитися. — Формулювання не надто чіткі, сер, але зазвичай ми кажемо: «Це твоя мантія, пильнуй її, вона належить монастирю», сер, а тоді, вручаючи мітлу, ми кажемо щось на кшталт: «Це твоя мітла, добре опікуйся нею, це твоя приятелька, якщо загубиш, тебе покарають штрафом, не забувай, що мітли не ростуть на деревах», сер.

— Е-е, гм, е-е, — промимрив головний аколіт. — А чи абат…?

— О, ні, абат нічого не вручає підмітальнику, — швидко втрутився Лобсанґ.

— Лу-Тзе, а хто тоді, е-е, тоді, е-е, хто тоді…

— Зазвичай це робить старший підмітальник, ваша аколітність.

— О? А, е-е, чи випадково, е-е, чи не ви раптом є…?

Лу-Тзе низько вклонився.

— О, так, сер.

Для головного аколіта, що й далі борсався у вирі стрімкого припливу, ця відповідь була немовби довгоочікувана перспектива скорої появи суші. Він засяяв маніакальною посмішкою.

— Я хотів би, хотів би, хотів би тоді знати, чи не будете ви такі ласкаві, е-е, тоді, е-е, щоб…

— З радістю, сер, — Лу-Тзе обернувся. — Прямо зараз, сер?

— О, так, будь ласка!

— Ну, то чудово. Підійди сюди, Лобсанже Лудде!

— Так, Підмітальнику!

Лу-Тзе простягнув йому поношену мантію і стареньку мітлу.

— Мітла! Мантія! Не загуби їх, бо гроші не полова, на дорозі не валяються! — прорік він.

— Дякую вам за все це, — мовив Лобсанґ. — Для мене це велика честь.

Лобсанґ уклонився. Лу-Тзе також уклонився. Коли їхні голови опинилися на одному рівні, Лу-Тзе прошипів:

— Дивина та й годі.

— Дякую вам.

— Фантастична вийшла історія, хоч бери й занось у скрижалі, щоправда дещо манірна. Більше такого не роби.

— Гаразд.

Вони разом випросталися.

— Ну, і, е-е, що станеться тепер? — запитав головний аколіт. Він став нещасною людиною і знав це. Відтепер уже все буде інакше, не так, як раніше.

— Насправді нічого, — відповів Лу-Тзе. — Підмітальники й далі підмітатимуть. Ти починай з цього боку, хлопче, а я почну з цього.

— Але ж він є Часом! — вигукнув головний аколіт. — Сином Колина! Є стільки всього, про що нам треба розпитати!

— Є стільки всього, про що я не розповім, — зронив, усміхаючись, Лобсанґ. Абат нахилився і обслинив вухо головного аколіта.

Той піддався.

— Ну, звісно, це не наша справа ставити вам запитання, — сказав він, задкуючи.

— Ні, — погодився Лобсанґ. — Не ваша. Я пропоную вам усім взятися до своїх важливих справ, бо ця площа потребує моєї пильної уваги.

Старші ченці нестямно замахали руками, і невдовзі всі монастирські служителі поволі й неохоче забралися геть.

— Вони стежитимуть за нами з кожної схованки, яку знайдуть, — пробурмотів Лу-Тзе, коли підмітальники залишилися самі.

— О, так, — погодився Лобсанґ.

— Ну, то як ти себе почуваєш?

— Пречудово. І моя мати щаслива, зможе піти на заслужений відпочинок разом із батьком.

— Що? Дача за містом і таке інше?

— Не зовсім. Але щось подібне.

Якийсь час панувала тиша, яку порушував тільки шурхіт двох мітел.

А тоді Лобсанґ сказав:

— Я так розумію, Лу-Тзе, що зазвичай учень віддячує вчителю невеличким даруночком або сувеніром, закінчуючи своє навчання.

— Можливо, — сказав, випростовуючись, Лу-Тзе. — Але мені нічого не потрібно. Я маю свій спальний килимок, миску і мій Шлях.

— У кожної людини є щось таке, чого вона прагне, — сказав Лобсанґ.

— Ха! Ось тут ти помиляєшся, вундеркінде. Мені вісімсот років. Я вже давно позбувся будь-яких прагнень.

— Отакої. Дуже прикро. Я мав надію, що потішу вас бодай чимось. — Лобсанґ випростався й закинув мітлу на плече. — Хай там як, але мені час іти, — сказав він. — Маю ще багато справ.

— Звичайно, маєш, — погодився Лу-Тзе. — Звичайно. Насамперед треба підмести отам попід деревами. А поки ми не змінили тему, вундеркінде, скажи, чи ти повернув мітлу тій відьмі?

Лобсанґ кивнув.

— Скажімо так… я поклав речі на місце. І мітла тепер значно новіша, ніж була.

— Ха! — вигукнув Лу-Тзе, змітаючи зі шляху ще кілька пелюсток. — Он воно як. Он воно як. Так легко крадій часу віддає свої борги!

Лобсанґ, мабуть, відчув, що це було сказано з докором. Він утупився в свої ноги.

— Ну, можливо, що не всі, мушу зізнатися, — мовив він.

— Он як? — здивувався Лу-Тзе, увага якого була прикута до кінчика власної мітли.

— Але коли мусиш рятувати світ, не можеш думати про одну особу, розумієте, бо ця особа теж частина світу, — пояснив Лобсанґ.

— Справді? — зронив підмітальник. — Ти так гадаєш? Я бачу, ти спілкувався з дуже дивними людьми, мій хлопче.

— Але тепер я маю час, — щиро мовив Лобсанґ. — І маю надію, що вона зрозуміє.

— Це просто дивовижно, що може зрозуміти дама, якщо їй правильно все викласти, — сказав Лу-Тзе. — Бажаю успіху, хлопче. В цілому ти себе показав не аж так погано. А хіба не написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього»?