— Мене звати Двоцвіт, — і простягнув руку, щоб привітатись. Решта компанії інстинктивно глипнула на його долоню, чи не лежить там, бува, ще одна монета.

— Приємно познайомитись, — сказав Ринсвінд. — Я — Ринсвінд. Послухайте, то був жарт. Це й справді круте місце.

— От і добре! Саме таке я і шукав.

— О!?

— А що це за напій у кухлях?

— Оцей? Пиво. Дякую, Товстопузе. Так. Пиво. Ну, знаєте?.. Пиво.

— А-а-а... Такий типовий дринк. Як гадаєте, маленької золотої монети вистачить, щоб за нього заплатити? Я б не хотів комусь завдати образи.

Монета вже була напоготові вигулькнути з його гаманця.

— Тряк, — крекнув Ринсвінд. — Тобто ні, вона нікого не образить.

— Добре. Кажете, це — круте місце. Таке, маєте на увазі, куди часто навідуються герої та шукачі пригод?

Ринсвінд замислився, перш ніж відповісти.

— Так? — викрутився він.

— Чудово. Я би хотів познайомитись з деким.

Чарівника раптом осяяло.

— Ага! — не стримався він. — То ви приїхали, щоб знайти найманців («воїнів, що воюють за те плем’я, у якого найсмачніші молочні горіхи»)?

— Та ні. Я тільки хочу з ними зустрітися. Щоб коли я повернуся додому, я міг розповісти, що їх бачив.

Ринсвінд подумав, що якби Двоцвіт познайомився з переважною більшістю клієнтури «Барабана», то ніколи більше не побачив би свою домівку, хіба що вона розташована десь нижче по ріці і його туди випадково винесе течією.

— То де ваш дім? — поцікавився він і зауважив, що Товстопуз уже встиг щезнути в одній зі своїх комірчин. Тим часом Г’ю за сусіднім столиком не спускав з них недовірливого погляду.

— Ви чули про місто Фест Пеларґік?

— Знаєте, я не надовго зупинявся в Тробі. Був там лише проїздом...

— Ні-ні, воно розташоване не в Тробі. Я розмовляю тробійською, бо в наших портах є чимало моряків-тробійців. Фест Пеларґік — основне портове місто Агатійської імперії.

— Шкода, та я ніколи про таку не чув.

Брови Двоцвіта поповзли угору.

— Ні?.. Вона досить велика. Якщо плисти у поправну сторону від Кавових островів, то приблизно за тиждень будете там. З вами все гаразд?

Він метнувся довкола столу і поплескав Ринсвінда по спині — неборака поперхнувся пивом.

Противажний континент![12]

За три вулиці звідти старий дідуган поклав монету на блюдце з кислотою і легенько нею побовтав. Товстопуз занепокоєно спостерігав за ним, почуваючи себе геть недобре у кімнаті, просяклій ядучими випарами з баків та колб. З численних полиць на нього дивились моторошні тіні, ймовірно всілякі черепи та набиті опудала.

— Ну? — спитав він нетерпляче.

— Неможливо пришвидшити такі процеси, — пробурчав старий алхімік. — Проба металу займає певний час. Ба! — він легенько струсив блюдце, і навколо монети закружляла зелена водоверть. Тоді він взявся занотовувати якісь підрахунки на клапті пергаменту.

— Надзвичайно цікаво, — сказав він нарешті.

— Вона — справжня?

Старий стиснув губи.

— Це залежить від того, як ви визначаєте цей термін, — відповів він. — Якщо ви маєте на увазі: чи ця монета відповідає, скажімо, такій, що вартує п’ятдесят доларів, — відповідь буде «ні».

— Я так і знав, — верескнув шинкар і рушив до дверей.

— Не певен, чи ви мене правильно розумієте, — сказав алхімік. Товстопуз роздратовано обернувся.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Розумієте, справа в тім, що з тієї чи іншої причини наші металеві гроші стали дещо гіршими з часом. Вміст золота в монеті становить в середньому заледве чотири частини з дванадцяти, а баланс досягається за рахунок срібла, міді...

— То й що з того?

— Я лише сказав, що ця монета — не така, як наші. Вона з чистого золота.

Після того, як Товстопуз пішов, а радше побіг назад до свого шинку, — алхімік якийсь час сидів непорушно, втупившись очима у стелю. Далі він вийняв крихітний клаптик тонкого пергаменту, понишпорив у своєму мотлоху на робочій тумбі, знайшов ручку і написав невеличке, стисле повідомлення. Тоді він підійшов до кліток з білими голубами, чорними півниками та іншими піддослідними тваринами. З однієї клітки він вийняв щура з блискучим, як оксамит, хутром, скрутив пергамент у вузеньку смужку і, вклавши його до пробірки, прикріпленої до задньої лапки щура, — відпустив тварину.

Якусь хвилю щур щось винюхував на підлозі, після чого шуснув у діру у віддаленому куті кімнати.

Приблизно о цій же порі одна до цього часу неуспішна ворожка, яка жила на протилежному боці того ж кварталу, знічев’я зазирнула у свою кришталеву кулю, тихо зойкнула і впродовж години спродала свої коштовні прикраси, магічні атрибути, добру частину гардеробу і майже усі інші особисті речі, які неможливо було перевезти на найбистрішому коні, якого лиш вдалося придбати. Той факт, що трохи згодом — після того, як її будинок згорів дощенту, вона таки померла під випадковим ґрунтовим зсувом у Морпоркських горах[13], лише підтверджує припущення, що Смерть також має почуття гумору.

Десь приблизно в цей самий час, коли поштовий щур щез у лабіринті підземних ходів міста і помчав уперед, беззаперечно слухаючись давніх інстинктів, Патрицій Анк-Морпорка узяв листи, що йому вранці приніс альбатрос. Він задумливо подивився на той, що лежав зверху, і викликав до себе свого головного шпигуна.

А у «Тріснутому барабані» Ринсвінд із роззявленим ротом слухав про те, що розповідав йому Двоцвіт.

— Тож я вирішив переконатися сам, — говорив куций чоловік. — Вісім років заощаджував, ось чого це мені коштувало. Але воно варте кожного піврину[14]. Хотів сказати, я — справді тут! У Анк-Морпорку. Оспіваному в піснях і оповідках. Гуляю вулицями, де ступала нога Еріка Біле Лезо, Грана Варвара і Бравда з Серединних земель, і Тхора... Усе точнісінько так, як я собі уявляв. Розумієте?

На обличчі Ринсвінда застиг вираз крайнього здивування і водночас паніки.

— Я вже більше не витримував рутини, там у Фест Пеларґіку.

Двоцвіт жваво продовжував далі:

— Увесь день сидіти за робочим столом, підбиваючи колонки цифр, тільки й лишалося, що чекати пенсії наприкінці життя... І де ж тут романтика? Двоцвіте, — сказав я собі — зараз або ніколи. Прийшов час припинити вештатись поблизу доків, слухаючи бувальщини моряків. Тож я склав собі розмовник і купив квиток на перший-ліпший морський рейс до Кавових островів.

— Без охорони? — вголос подумав Ринсвінд.

— Так. А навіщо? Що такого цінного у мене можна вкрасти? — здивувався чужинець.

Ринсвінд закашлявся.

— Ну, у вас є... гм, золото, — відповів він.

— Якісь дві тисячі рину. Цього ледве вистачає, щоб протягнути місяць чи два. Удома, маю на увазі. Тут, гадаю, їх може вистачити на трохи довший час.

— Рину, судячи з усього, — це одна з тих великих золотих монет? — запитав чарівник.

— Так. — Двоцвіт стривожено поглянув на нього поверх лінз для споглядання, що балансували на його переніссі. — То вистачить двох тисяч, як вважаєте?

— Тряк, — крекнув Ринсвінд. — Тобто, так — цілком.

— Це добре.

— А скажіть, в Агатійській імперії усі такі багаті, як ви?

— Я? Багатий? Сміх та й годі!.. і як вам таке спало на думку? Я — простий офісний працівник! Гадаєте, я переплатив шинкарю? — додав Двоцвіт.

— Ну, його влаштувала б і менша сума, — припустив Ринсвінд.

— Он як. Ну, наступного разу знатиму. Бачу, мені ще багато чого треба дізнатися. У мене з’явилась ідея. Ринсвінде, чи не погодилися б ви часом піти до мене на роботу як... гм... як би це краще сказати — не знаю, можливо, слово «гід» буде відповідним за цих обставин? Думаю, я зможу платити вам одне рину в день.

Ринсвінд розтулив було рота, збираючись щось сказати, але відчув, що слова у дружньому протесті прилипли до язика, не бажаючи з’являтися на світ, що швидко сходив з розуму. Двоцвіт почервонів.