«Обережно — ти мене ледь не розчавив».

Ринсвінд зіпнувся на лікті і сягнув рукою в кишеню своєї мантії. Коли він вийняв руку, на його долоні сиділа зелена жабка, очі якої дивним чином сяяли у напівтемряві.

— Ти? — не повірив Ринсвінд.

«Поклади мене на землю і відступи назад», — жаба кліпнула очима.

Чарівник послухав і відтягнув убік приголомшеного Двоцвіта.

У кімнаті потемніло. Простір довкола загудів низькими вібруючими тонами. Звідкись з’явилися зелені, фіолетові та октаринові змійки диму і, звиваючись, швидко поповзли до принишклої амфібії, розсипаючи по дорозі дрібні блискавки. Невдовзі жабку повністю огорнула золотиста імла, що далі почала підійматись догори, наповнюючи кімнату теплим жовтявим світлом. Всередині неї вгадувалась темніша, невиразна фігура, що тріпотіла і змінювала форму на очах. Все це супроводжувалось пронизливим завиванням потужного магічного поля, від якого в жилах холонула кров...

Магічний смерч пропав так само несподівано, як і з’явився. А на тому місці, де щойно була жабка, була — без сумніву — жабка.

— Фантастично, — сказав Ринсвінд.

Жаба поглянула на нього з німим докором.

— Просто неперевершено, — скривився Ринсвінд. — Жаба чудесним способом перетворилась на жабу. Браво.

— Оберніться, — почувся голос позаду нього. Це був м’який жіночий голос, можна було навіть сказати, заворожливий голос — саме такий, з яким би ти залюбки випив кілька келихів після роботи, проблема була тільки в тому, що він долинав звідти, де взагалі не повинно було бути жодних голосів. Вони якимось дивом зуміли повернутись майже не рухаючись, як дві живі статуї на постаменті.

У досвітньому світлі стояла жіноча постать. Вона мала вигляд... вона була... вона мала оту... правду кажучи, вона...

Пізніше Ринсвінд та Двоцвіт не могли дійти згоди щодо жодної деталі у її зовнішності, окрім того, що вона була дуже вродливою (точніше сформулювати, що саме робило її такою, вони так і не спромоглися), і в неї були дивні зелені очі. Не того блідо-зеленого кольору, який іноді трапляється у звичайних людей, ні — вони були мов два зелені смарагди, до того ж райдужні, як крильця бабки. А одним із тих небагатьох власне магічних фактів, які Ринсвінд знав напевне, було те, що жоден бог чи богиня, якими б норовливими чи непостійними вони не були, не могли за бажанням змінювати колір чи природу своїх очей...

— Ф... — хотів було він звернутись до неї на ім’я. Вона застережливо підняла руку.

— Ти ж знаєш, якщо згадати моє ім’я, я зникну, — просюрчала вона. — Ти пригадуєш, напевне, що я єдина з усього сонму, хто приходить тоді, коли не чекають?

— Ет. Так, пригадую, здається, — крекнув чарівник, намагаючись не дивитись їй у вічі. — Ти та, кого на людях називають Пані?

— Так.

— Отже, ти — богиня? — втішився Двоцвіт. — Я завжди хотів познайомитись хоча б з однією.

Ринсвінд закляк, очікуючи спалаху гніву. Та Пані, натомість, тільки всміхнулася.

— Твій друг чарівник міг би згадати про добрі манери і познайомити нас, — сказала вона.

Ринсвінд закашлявся.

— Ох, ну звісно, — похопився він. — Це Двоцвіт, Пані, він — турист...

— ...я супроводжувала його у кількох ситуаціях...

— ...і, Двоцвіте, познайомся. Це — Та Сама Пані. Просто Пані, гаразд? Цього вистачає. Не спробуй назвати її ще якось, ЯСНО? — він з усіх сил намагався донести до куцого чоловіка важливість своїх слів, кидаючи на нього багатозначні погляди, але той нічого не помічав.

Ринсвінд здригнувся. Він, звісно, не був атеїстом; жарти з богами дискосвіту закінчувалися погано. Кілька разів, коли в нього було кілька зайвих копійчин, він навіть кидав монетки у скриньку для пожертвувань в тому чи іншому храмі, виходячи з принципу, що людині згодяться усі друзі, яких лиш можна знайти. Та зазвичай Богів він не турбував і щиро сподівався, що й Вони його не турбуватимуть. Життя і без того було досить складним.

Проте була пара богів, які справді наганяли жах. Решта, як правило, були зовсім як люди, хіба що більшого масштабу, і полюбляли вино і війни, і дівок. Однак Фатум та Пані були не такі — від них віяло крижаним холодом, і цього було достатньо, щоб по спині поповзли мурахи.

У Кварталі Богів, у Анк-Морпорку, Фатум мав невеликий, присадкуватий і загалом недоладний храм, де його чахлі шанувальники із згаслими очима збиралися темними ночами, щоб спільно проводити свої фатальні і цілковито безглузді ритуали. Храмів, присвячених Пані, не було ані одного, хоч вона була чи не наймогутнішою богинею за всю історію світу. Кілька членів Гільдії азартних гравців, нахабніших на вдачу, якось провели експеримент і спробували практикувати певну форму поклоніння у найглибших пивницях штаб-квартири Гільдії, і всі померли голодною, насильницькою або ж просто власною смертю протягом тижня. Вона була Богинею, Що Приходить Нежданно; ті, хто шукав з нею зустрічі, ніколи її не бачили, однак було відомо, що вона приходить на допомогу тим, хто її найбільше потребує. А іноді і не приходить. Така вже вона була. Їй не подобалось шарудіння вервичок, зате вона обожнювала звук калатання гральних костей. Ніхто достеменно не знав, яка вона на вигляд, хоча неодноразово траплялося так, що чоловік, який заклався на своє життя, намагаючись відігратись, відкривав свої карти і бачив, як вона, підморгуючи, дивилася йому прямо у вічі. Звичайно, не завжди. З усіх богів вона була тією, чию прихильність прагнули здобути найбільше, і в той же час — кого найчастіше проклинали.

— Там, звідки я приїхав, богів нема, — сказав Двоцвіт.

— Ну звісно, вони є, — сказала Пані. — Боги є повсюди. Ви просто їх не впізнаєте.

Ринсвінд подумки стріпнувся.

— Послухай, — рішуче мовив він. — Не хочу здаватись нетерплячим, але за кілька хвилин через оці двері ввійдуть люди і поведуть нас до нашої загибелі.

— Авжеж, — сказала Пані.

— Гадаю, ти могла би пояснити, — невпевнено припустив Двоцвіт.

— Чому ж ні? — відгукнулася Пані. — Крулійці мають намір спустити через край диска космічний бронзовий човен. Їхня головна мета — визначити стать Всесвітньої Черепахи А’Туїна.

— Безглузда ідея, — бовкнув Ринсвінд.

— Зовсім ні. Подумай. Одного дня Великий А’Туїн може зустріти іншого представника його ж виду, а саме chelys galactical. Що станеться далі? Битимуться вони чи паруватимуться? Трохи уяви допоможе тобі зрозуміти, що стать Великого А’Туїна може мати для нас вирішальне значення. Принаймні, так кажуть крулійці.

Ринсвінд намагався не думати наразі про парування Космічних Черепах. Це було не зовсім легко.

— Отже, — продовжувала богиня, — вони збираються запустити цей корабель у космос, з двома пасажирами на борту. Це буде апогеєм наукового пізнання за останнє десятиліття. Це буде також досить небезпечно для мандрівників. Отож, намагаючись знизити можливий ризик, Архіастроном Круля уклав домовленість із Фатумом, запропонувавши принести в жертву двох людей у момент запуску корабля. Фатум, зі свого боку, обіцяв усміхнутися услід космічному кораблю. Вигідна угода, чи не так?

— А ми, значить, — жертви, — підсумував Ринсвінд.

— Атож.

— Я думав, Фатум не робить таких оборудок. Я думав, він — невблаганний, — зауважив Ринсвінд.

— Зазвичай так і є. Але ви двоє набридли йому останнім часом гірше печеної редьки. Він поставив умову, щоб жертвами були саме ви. Це він дозволив вам утекти від піратів. Він дозволив вам приплисти до Окружності. Фатум іноді буває напрочуд підступним.

Між ними залягла мовчанка. Жаба позіхнула і почалапкала під стіл.

— Але ж ти можеш нам допомогти? — підказав Двоцвіт.

— Ви такі потішні, — сказала Пані. — Я справді іноді буваю сентиментальна. Якби ви полюбляли азартні ігри, то знали б це. Якийсь час я мандрувала у розумі вашої жабки, а ви мене врятували, що було досить великодушно з вашого боку. Адже, як відомо, ніхто не любить мати справу з нещасними, безпомічними сотворіннями, приреченими на загибель.