— Не думали, що ви побоїтеся? — повторив Ринсвінд, не зумівши приховати іронію.

— Ми знаємо тебе як облупленого, чарівнику Ринсвінде. Ти — хитра лисиця, до того ж облудна. Ти смієшся в обличчя Смерті. І те, як ти удаєш сполохану ворону, мене не ошукає.

Ошуканим цього разу залишився Ринсвінд.

— Я, — почав він і наче язика проковтнув, коли побачив наставлену на нього палицю-блискавицю. — Я не сумніваюся, що ви про мене знаєте все, — заледве договорив він і безпорадно опустився додолу на слизьку поверхню. Вони з Двоцвітом, за наказом командира у чорному капюшоні, пристебнули себе до кілець, прикріплених до прозорої підлоги лінзи.

— Якщо ти лише спробуєш подумати про те, аби начарувати тут що-небудь, — долинуло з темряви під капюшоном, — помреш. Третій сектор, ввімкнути синхронізацію, дев’ятий сектор, подвоїти оберти! Повний уперед!

Струмені води вирвались у повітря позаду Ринсвінда, і лінза рвучко рушила з місця. Ненависна присутність морського троля, вочевидь, цікавим чином повпливала на мізки гідрофобів, бо літальний апарат раптом пішов угору під запаморочливо гострим кутом і не вирівнював позицію, аж доки не досягнув висоти десять фатомів[63] над рівнем моря. Ринсвінд поглянув униз і відразу ж про це пожалкував.

— Ну, ось ми знову у мандрах, — бадьоро сказав Двоцвіт. Він обернувся і помахав рукою тролю, який тепер був лише цяткою на краю світу.

Ринсвінд подивився на нього так, наче хотів придушити.

— Невже тебе нічого ніколи не турбує? — запитав він.

— Ми й досі живі, чи не так? — нагадав Двоцвіт. — І ти, до речі, сам казав, що вони не брали б на себе стільки клопоту, якби хотіли просто зробити з нас рабів. Гадаю, Тифіс перебільшував. Гадаю, все це — прикре непорозуміння. І нас незабаром відправлять додому. Після того, звісно, як ми побачимо Круль. А взагалі, хочу тобі сказати, все це звучить фантастично цікаво.

— Атож, — сказав Ринсвінд глухим голосом. — Фантастично. — А собі подумав: мені бувало цікаво, мені бувало й нудно. Нудьга коштує менше нервів.

Якби хтось з них на той момент поглянув униз, він би помітив дивну V-подібну хвилю, що неслась по воді далеко позаду них, вказуючи верхівкою конуса саме на острів Тифіса. Та вони в той бік не дивились. Зате двадцять чотири маги-гідрофоби ще й як дивились, втім, для них це було лиш окремим проявом жахіття, що не надто відрізнялося від суцільного жаху навкруги. У цьому випадку вони, напевне, були праві.

Напередодні цих подій яскраво палаюче піратське судно з шипінням опускалося під воду, вирушаючи у довгу неквапливу подорож до далекого намулистого дна. Воно було значно далі, ніж зазвичай, бо під зламаним кілем корабля саме простягалася Ущелина Ґорунна — провалля на поверхні диска, що було настільки чорним, глибоким і, на загальну думку, лиховісним, що навіть морські чудовиська навідувались туди з певним острахом, і то лиш попарно. У менш лихих проваллях (принаймні, такими їх поки що вважають) риби розгулювали з ліхтариками (природного походження) на голові і загалом досі непогано себе там почували. У Ґорунні же вони їх навіть не вмикали і — наскільки це взагалі можливо для безногих істот — тихо повзали; вони також постійно наштовхувались на різні предмети. Жахливі предмети.

Вода навколо корабля міняла колір із зеленого на пурпуровий, з пурпурового на чорний, а чорний переходив у таку густу темінь, що сама чорнота порівняно з нею здавалася сірою. Більша частина його дерев’яної обшивки вже потрощилася від потужного напору води.

Опускаючись все глибше й глибше, він проминав плантації страхітливих коралових поліпів та плавучі сади водоростей, що миготіли блідими, хворобливими барвами. Істоти зачіпали його мимохідь своїми м’якими, холодними щупальцями, і їх відносило звідти у гнітючу німу безодню.

Щось виринуло з мороку і проковтнуло його за одним разом.

Трохи згодом острів’яни, що жили на одному з багатьох дрібних атолів на Краю, були здивовані, коли побачили чудовисько, яке море викинуло на берег їхньої місцевої лагуни, — переплетіння дзьобів, очей та щупалець. Ще більше їх здивував його розмір — потвора була чи не більшою за їхнє поселення. Та увесь їхній подив був мізерним порівняно з тим колосальним подивуванням, що застигло на морді мертвого чудовиська, якого, здавалося, затлумили до смерті. За островом, ще ближче до Краєпаду, пара рибальських човнів тягнула сітками з води злостивих, вільноплавних устриць, якими море кишіло у цих краях, аж раптом у їхні сітки піймалося щось таке, що протягнуло обидва човни морем кілька миль, перш ніж одному капітану вистачило розуму перерізати мотузки.

Але навіть його спантеличення було дріб’язком супроти того, що відчули острів’яни на останньому атолі архіпелагу. Усю наступну ніч вони пробуджувалися від жахливого гуркоту, що доносився з їхніх іграшкових за розміром джунглів, які якась невідома сила розносила дощенту; коли декілька відчайдухів вирушили на розвідку наступного ранку, вони побачили широку смугу понівечених дерев, що починалася на найближчому до Осердя березі острова і простягалася в напрямку Краєпаду лінією суцільної розрухи, встеленою обірваними стеблами ліан, потрощеними чагарниками та де-не-де ошелешеними й сердитими устрицями.

Вони були достатньо високо над землею, щоб побачити, як широка дуга Краєпаду сягає ген за обрій диска і губиться в далині, вкутана пухнастими хмарами, які, на щастя, більшість часу закривали собою водоспад. Тут, з висоти пташиного польоту, море — насичена голубінь, помережана тінями від хмар, — мало досить привітний вигляд. Ринсвінд здригнувся.

— Перепрошую, — сказав він. Фігура в капюшоні відірвалася від споглядання імлистого обрію і застережливо підняла свою паличку.

— Щиро кажучи, мені б не хотілося нею скористатися, — сказала вона.

— Справді? — всміхнувся Ринсвінд.

— А що це взагалі таке? — спитав Двоцвіт.

— Жезл Убивчої Ненависті Аджандури[64], — відповів Ринсвінд. — І було б добре, якби ви перестали ним розмахувати. Він може спрацювати, — додав чарівник, кивнувши головою у бік вістря, що тремтливо поблискувало. — Взагалі, все це дуже приємно — що стільки магії задіюється виключно для нашого блага, але немає потреби заходити аж так далеко. І...

— Годі патякати! — фігура випросталася і скинула з голови капюшон, що відкрило його очам молоду жінку з вельми незвичним кольором шкіри. Вона була чорною. Не з шоколадним відтінком, як у людей з Урабеї[65] чи кольору лискучого воронячого крила, як у тих, хто народився в Хапонії, а кольору опівнічної пітьми вглибині печери. Однак її волосся та брови були кольору місячного сяйва. Те ж саме бліде сяйво поблискувало довкола її губ. На вигляд це було дівчисько років п’ятнадцяти, і дуже налякане до того ж.

Ринсвінд не міг не помітити, як тремтіла рука, що тримала убивчу паличку; звичайно, важко не помітити обіцянку раптової смерті, яка майже лоскоче тобі ніздрі. Раптом звідкись почала пробиватися думка — дуже повільно, адже це було зовсім незвичне для нього відчуття — що хтось у цьому світі його боїться. Здебільшого було якраз навпаки, а тому він вже призвичаївся до думки, що то цілком природно.

— Як тебе звати? — спитав він якомога спокійнішим тоном. Вона, можливо, й була наляканою, але ж у неї була ота палиця. Якби я мав таку річ, подумав Ринсвінд, я б не боявся анічогісінько. Та й що такого міг би я їй заподіяти, кінець кінцем...

— Несуттєво, — відповіла вона.

— Дуже гарне ймення, — мовив Ринсвінд. — Куди ти нас везеш і навіщо? Не думаю, що комусь зашкодить, якщо ти нам скажеш.

— Вас везуть до Круля, — сказала дівчина. — І не дражни мене, чужоземцю. Або я таки скористаюся палицею. Я повинна доправити тебе живим, та ніхто не казав, що обов’язково цілим. Мене звати Марчіза, і я — чарівник п’ятого рівня, якщо це тобі про щось говорить.