— Та невже? — глумливо мовив троль. Крісло-гойдалка врізалася спинкою в стіну позаду, тоді як голуба рука обхопила чарівника за пояс. Наступної миті троль вже прямував надвір, недбало затиснувши Ринсвінда у кулаці.

Він не спинявся, аж доки не дійшов до кінця острова, що межував із Краєпадом. Ринсвінд заверещав.

— Припини істерику або я таки жбурну тебе через край, — звелів він роздратовано. — Я тримаю тебе, не бійся. Краще поглянь.

Ринсвінд поглянув.

На нього крізь пелену туманів дивилася м’яка чорна ніч, тихо блимаючи зорями-очами. Та його увагу привернув неймовірно чарівний вид унизу.

На диску, мабуть, пробило північ, а тому сонце було десь далеко-далеко унизу, рухаючись поволі по своїй орбіті під широким заледенілим пластроном[60] Великого А’Туїна. Ринсвінд востаннє спробував зачепитися поглядом за носаки своїх черевиків, що виступали над краєм скелі, але не втримався і стрімко полетів униз.

Вода розступилась перед ним широким блискучим коридором, по якому він помчав у безкінечність, і море супроводжувало його у цьому довгому падінні, вихлюпуючи на острів тонни води. На сотню ярдів нижче під чарівником найбільший морський лосось з усіх, яких він досі бачив, викинувся з морської піни у шаленому, незграбному і абсолютно безнадійному пориві. Тоді упав назад у воду, опускаючись все глибше й глибше, у золотавому підводному світлі.

Велетенські тіні виросли у тому світлі — подібні до стовпів, що тримають дах всесвіту. А на сотню миль нижче чарівник розрізнив обриси чогось такого, край чогось такого...

Немов оті чудернацькі малі картинки, на яких силует фігурної вази раптом стає контурами двох облич, вид попід ним проявився раптом у зовсім новому, вражаючому ракурсі. А все тому, що там внизу була голова слона завбільшки з цілий континент середніх розмірів. Один могутній бивень стримів на фоні золотавого світла, наче гора, відкидаючи свою тінь аж до зірок. Голова була ледь нахилена вбік, а величезне рубінове око ще трохи й могло би бути червоною зіркою-гігантом, якій вдавалося сяяти опівдні.

Під слоном же...

Ринсвінд пополотнів і спробував не думати про...

Під слоном був тільки далекий, разючий диск сонця. А повз нього неспішно пропливало щось, що попри всі свої луски (кожна завбільшки з мегаполіс), і кратери-віспини, і місячну скелястість, безсумнівно нагадувало плавник.

— То як — відпустити тебе? — запропонував троль.

— Нє-а, — промимрив Ринсвінд, пориваючись назад.

— Я живу тут, на Краю, п’ять років і мені на таке не стало духу, — прогудів Тифіс. — Тобі теж, наскільки я розумію. — Він відступив назад, дозволивши Ринсвінду плюхнутися на землю.

Двоцвіт підійшов до краю диска і зазирнув через нього униз.

— Фантастично, — видихнув він. — Якби ж у мене була моя знімкувальна коробка... А що ще — там унизу? Ну тобто, якщо зістрибнути, що там можна побачити?

Тифіс сів на скелястий виступ. Високо в небі з-за хмари вийшов місяць — в його м’якому світлі троль здавався витесаною льодовою фігурою.

— Там унизу — мій дім, мабуть, — повільно сказав він. — Далеко від ваших безмозких слонів і сміховинної черепахи. Справжній світ. Іноді я приходжу сюди і дивлюся, але чомусь ніяк не можу зважитися на отой останній крок... Справжній світ, зі справжніми людьми. В мене є дружина й діти, десь там... — Він замовк і висякав носа. — Скоро ви дізнаєтесь, ким ви є насправді, тут, на Краю світу...

— Не кажи таке. Будь ласка, — простогнав Ринсвінд. Обернувшись, він побачив, що Двоцвіт із безтурботним виглядом стоїть на самому краєчку скелі. — Нє-а, — сказав він, намагаючись втиснутися у камінь за спиною.

— Там унизу є інший світ, кажеш? — спитав Двоцвіт, вдивляючись у далечінь.— Де саме?

Троль невизначено махнув рукою.

— Десь там, — сказав він. — Це все, що я знаю. То був досить малий світ. Здебільшого кольору морської хвилі.

— Тоді чого ж ти тут? — поцікавився Двоцвіт.

— Хіба ж неочевидно? — буркнув троль. — Я заступив за край![61]

Він розповів їм про світ, що називався Базис, десь поміж зірками, де морський народ створив низку квітучих цивілізацій у трьох великих океанах, що розкинулись по всьому диску. Він був звіроловом — тим, хто належав до касти, що важко заробляла собі на життя, виходячи далеко на сушу на великих вітрильних човнах, щоб полювати на зграї оленів і буйволів, дуже поширених на овіяних суворими вітрами континентах. Неочікувана буря занесла його власний човен у незвідані землі. Решта команди взяли з човна невеликого весельного воза і вирушили до далеких озер, а Тифіс, як хазяїн, не зміг покинути човен напризволяще. Шторм відніс його аж за скелястий край світу, по дорозі потрощивши його на тріски.

— Спершу я упав, — сказав Тифіс, — але знаєте, падати — значно цікавіше, ніж приземлятись. Отоді вже боляче. Хоча піді мною і не було землі. Падаючи, я бачив, як світ відлітає у простір, стаючи щораз меншим, — аж доки не загубився поміж зір.

— А що сталося далі? — затамувавши подих, спитав Двоцвіт і поглянув на сповиту туманами галактику.

— Я скрижанів, — відказав Тифіс просто. — На щастя, для моєї раси це не смертельно. Часом вдавалося відтанути, проминаючи інші світи. Був один такий світ — мабуть, той, був так дивно облямований гірським кряжем, як я думав спершу, доки не з’ясувалося, що то найбільший дракон, якого тільки можна собі уявити, — вкритий снігами і льодовиками, він спав, тримаючи власний хвіст у зубах — правда, я наблизився до нього лиш на кілька ліг, пронісся над місцевістю, фактично, як комета, а тоді погас. Потім був період, коли я пробудився, а на мене — наче величезне фрисбі, яке кинув сам Творець, несеться ваш світ, і от — я опинився в морі неподалік від Окружності — в тій частині Узбіччя, що лежить у протисонячній стороні від Круля. Під Огорожу море зносить безліч різних істот, а вони у той час саме шукали рабів, які би працювали на невеликих дорожніх станціях — ось так я тут і опинився. — він замовк і пильно подивився на Ринсвінда. — Щоночі я приходжу сюди і дивлюся вниз, — на завершення сказав він, — а стрибнути так і не наважуюсь. Важко бути хоробрим, тут, на Краю.

Ринсвінд, енергійно працюючи ліктями, почав відповзати в напрямку до хатини. Він стиха зойкнув, коли Тифіс акуратно підчепив його двома пальцями — дуже лагідно, як для троля, і поставив на ноги.

— Дивовижно, — сказав Двоцвіт і ще більше перехилився за Край. — А чи багато там інших світів?

— Чимало, думаю, — сказав троль.

— Напевне, можна було б видумати якусь штуку, машину абощо — ну, не знаю, щось таке, що могло б захистити від холоду, — сказав куций чоловік задумливо. — Якийсь такий корабель, на якому можна було б поплисти ген-ген за Край — аж до тих далеких світів. Цікаво...

— Навіть не думай про таке! — простогнав Ринсвінд. — Припини верзти казна-що, чуєш?

— У Крулі вони всі таке верзуть, — сказав Тифіс. — Ті, що вміють плескати язиками, звісно, — додав він.

— Ти не спиш?

Двоцвіт продовжував хропіти. Ринсвінд стусонув його добряче під ребра.

— Я питаю, чи ти спиш? — прогарчав він.

— Хрррпффф...

— Нам треба забиратися звідси чимскоріш — перш ніж прибуде отой флот дикунів!

Невиразне досвітнє світло, кольору скислого молока, процідилося через шпарини у вікні всередину хатини, оминаючи коробки і клунки виловленого в морі скарбу, розкидані по кімнаті, куди не повернись. Двоцвіт знову гучно захропів і спробував ще глибше заритися у хутряні покривала та ковдри, які їм дав Тифіс.

— Поглянь лиш, тут повно різної зброї і всякого добра, — сказав Ринсвінд. — Його наразі нема — пішов собі кудись. Коли він повернеться, ми могли б напасти і подужати його, а тоді — тоді — ну, ми б щось придумали. Як тобі така думка?