— Я нічого не чую, — пробубнів він до свого першого помічника.

Помічник вдивився у сутінки.

— Може, воно хряпнулось через борт? — припустив він з надією в голосі. Наче у відповідь почувся несамовитий гуркіт з нижньої палуби якраз під їхніми ногами, а далі — тріск дерев’яної обшивки. Перелякані матроси збились докупи, розмахуючи сокирами і ліхтарями.

Скоріш за все, вони би не наважилися ними скористатись, навіть якби Чудовисько на них накинулося. Перш ніж вони зрозуміли його жахливу сутність, дехто вже спробував атакувати його з сокирою, після чого воно облишило свої цілеспрямовані обшуки корабля і переключилось на людей, ганяючи їх по палубі або — пожираючи їх? У цьому капітан не був певен. Істота мала вигляд звичайної дерев’яної морської скрині. Трохи більшої, мабуть, ніж звичайна, але не настільки, щоб викликати підозру. І хоча часом в ній виявлялись прості дорожні атрибути — старі шкарпетки і таке інше, подеколи — тут його пересмикнуло від самої згадки — вона, здавалось, була чи радше мала... Він намагався про це не думати. Коротше кажучи, тих матросів, що випали за борт, спіткала, певне, краща доля, аніж тих, кого вона спіймала. Він намагався про це не думати. Але оті зуби, зуби, наче білі надгробки, і червонющий кривавий язик... Він щосили намагався про це не думати. Не виходило.

У голові крутилась одна й та сама прикра думка. Про те, що це було востаннє, коли він за незрозумілих обставин рятує невдячних потопельників. Рабство значно краще, ніж акули, хіба ні? Вони ж узяли і втекли, а коли його матроси обстежили їхню велику скриню — як вони взагалі опинились посеред спокійного океану, сидячи на ній верхи? — вона їх вкус... Він знову спробував про це не думати, та марно — його розум вперто продовжував снувати думку про те, що станеться, коли бісова штука зрозуміє, що її власника на борту вже нема...

— Пліт готовий, хазяїне! — доповів перший помічник.

— Спустити його на воду, хутко, — крикнув капітан, а тоді. — Усім на пліт! І... Підпалити корабель!

Зрештою, якесь судно їм обов’язково трапиться невдовзі, міркував він, а от у тому Раю, що рекламують мулли, чоловік може чекати довгенько, перш ніж йому дарують нове життя. Хай же чортівська скриня жере омарів.

Деякі пірати заживають безсмертної слави видатними діяннями — жорстокими або відчайдушно хоробрими. Деякі продовжують жити в легендах завдяки нагромадженим за життя величезним статкам. Та капітан вирішив давним-давно, що він, загалом, волів би здобути безсмертя, просто не вмираючи.

— Що це за нова халепа? — сполошився Ринсвінд.

— Це — чудо, — сказав Двоцвіт зачудовано.

Не впевнений, доки не знатиму, що це таке, — сказав чарівник.

— Це — Крайдуга, — швиденько підказав голос біля його лівого вуха, — і вам справді пощастило, що ви можете її споглядати. Згори, в усякому разі.

Голос доповнювали сопіння й подих, що відгонив сирою рибою. Ринсвінд сидів нерухомо.

— Двоцвіте? — покликав він.

— Що?

— Що я побачу, якщо обернусь?

— Його звати Тифіс. Він каже, що він — морський троль. А це — його човен. Він нас урятував, — пояснив Двоцвіт. — Тепер ти обернешся?

— Ні, дякую, не зараз. То чому ж ми тоді не падаємо через Край? — апатично спитав Ринсвінд.

— Бо ваш човен досяг Окружності, — сказав голос позаду нього (з такою інтонацією, що Ринсвінду відразу уявилися конвульсії потопленого човна та різні Істоти, що чатують на нього в коралових рифах).

— Окружності? — перепитав він.

— Так. Вона біжить вздовж краю світу, — відповів невидимий троль.

Крізь гудіння водоспаду Ринсвінду здалося, що він чує, як десь по воді ритмічно вдаряють весла. Принаймні, він сподівався, що то були весла.

— Ага. Маєш на увазі Окружність, — сказав Ринсвінд. — Ту окружність, що кладе край речам[57].

— Еге ж. Саме це вона і робить, — підтвердив троль.

— Він має на увазі оце, — мовив Двоцвіт, вказуючи на щось унизу. Ринсвінд простежив очима за його пальцем, побоюючись, що він може там узріти...

Від човна в напрямку до Середини світу простягалася груба мотузка, підвішена на висоті кількох ярдів над спіненою поверхнею води. До неї і був прив’язаний човен — втім, закріплений на швартових досить вільно, за допомогою складної конструкції з лебідок і маленьких дерев’яних коліщат. Вони ковзали по мотузці вперед-назад, коли невидимий весляр просував судно вздовж самої крайки Краєпаду. Це пояснювало одну загадку — але на чому трималась сама мотузка?

Ринсвінд придивився — наскільки міг охопити поглядом усю її довжину — і помітив міцний дерев’яний стовп, що стирчав із води за кілька ярдів попереду. За цим заняттям він не зчувся, як їхній човен наблизився до стовпа і, не спиняючись, його проминув — очевидно, завдяки малим коліщатам, що ритмічно прокладали в поперечній канавці, витесаній по окружності стовпа з тією метою.

Ринсвінд також зауважив, що з великої мотузки звисали менші, на відстані приблизно одного ярда одна від одної.

Він знову повернувся до Двоцвіта.

— Я бачу тепер, чим воно є, — сказав він, — але що воно таке?

Двоцвіт розвів руками. З-за спини Ринсвінда озвався морський троль:

— Там попереду — мій дім. Ми ще поговоримо про це, коли прибудемо на місце. А зараз мені треба налягти на весла.

Ринсвінд зметикував, що подивитись уперед означало повернутися і дізнатися, який насправді на вигляд морський троль, проте він не був певен, що вже готовий до цього. Тож він продовжував розглядати Крайдугу.

Вона висіла в туманах трохи далі за краєм світу, з’являючись тільки вранці та ввечері, коли світло невеличкого сонця, що оберталось довкола диска, обганяло масивну фігуру Великого А’Туїна, Світової Черепахи, і проходило крізь магічне поле диска під потрібним кутом.

Подвійна веселка заграла барвами. Майже на самому ребрі Краєпаду з’явилося сім менш істотних кольорів, тихо поблискуючи, немов мружачись від бризок вмираючих морів.

Та вони були блідими порівняно з тією ширшою яскравою стрічкою, що розкинулася вище, не зволивши розділити з ними той самий спектр.

Це був Королівський Колір, поруч із яким усі інші, менш виразні, барви були лиш слабкими, розмитими відображеннями. Це був октарин — магічний колір. Він був живим, пломенистим і кипучим, і беззаперечним пігментом уяви, бо де б він не з’явився, він завжди був ознакою того, що матерія як вірний слуга кориться волі магічного духу. Цей колір був чарами в чистому вигляді.

А Ринсвінд завжди думав, що він — такий собі зеленаво-пурпуровий відтінок, та й годі.

Через деякий час невеличка цятка на краю світу набула обрисів острівця чи скелі, розташованого в дуже небезпечному місці — потоки водоспаду вирували довкола неї на початку свого стрімкого і тривалого падіння. На тій скелі причаїлася хатина зі сплавного лісу, і Ринсвінд побачив, що головна мотузка Окружності, протягнута через увесь скелястий острівець, підтримується залізними сваями і проходить крізь хатину через маленьке кругле вікно. Пізніше він дізнався, що саме в такий спосіб троля можна було викликати на порятунок на його ділянці Окружності за допомогою низки маленьких бронзових дзвіночків, акуратно закріплених на мотузці.

Грубий плавучий частокіл, змайстрований з нешліфованих колод, огороджував острів з окраїнної сторони диска. Він складався з одного чи двох понтонів та чималої кількості деревини, що прибилась до берега: планок, балок і навіть цілих необроблених стовбурів, на яких все ще де-не-де зеленіли листочки. Так близько до Краю магічне поле диска було настільки сильним, що легкий ореол мерехтів практично над усім, коли траплялися спонтанні викиди сирої ілюзії.

З кількома останніми поштовхами човен, поскрипуючи, причалив до невеликої пристані з плавнику. Коли він врешті перестав погойдуватися і утворив довкола себе ореол, у Ринсвінда з’явилися усі відомі йому відчуття присутності величезної містичної аури — масляної, в’язкої, із запахом лудіння. З усіх боків у світ навколо них беззвучно просочувалась магія у своїй первісній — грубій та розпорошеній формі.