Витесаний малюнок скидався на павука. Чи то був кальмар? Мох та лишайники заліпили окремі його фрагменти. Але руни під ним було видно добре. Двоцвіт ясно розібрав, що вони говорять — а саме: «Мандрівниче, гостинний храм Бель-Шамгарота лежить за тисячу кроків звідси в напрямку до Середини світу». Оце вже дійсно було дивним, подумалось Двоцвітові — хоч він і зумів прочитати напис, самі літери йому були цілковито незнайомі. Якимось чином повідомлення транслювалося в його мозок, оминаючи необхідне зазвичай сприйняття очима.
Він встав і відв’язав від гілки свого коня, що відтепер звикав до прив’язі. Він не мав уявлення, де саме лежить Осердя світу, але поміж дерев начебто проглядався якийсь старий путівець. Цей Бель-Шамгарот, здавалося, був ладен всіляко допомагати мандрівникам, що опинилися в скрутному становищі. У всякому разі, або туди — або в пащу вовкам. Двоцвіт рішуче кивнув — вибір був очевидним.
Цікаво, що кілька годин по тому на цю галявину вийшло кілька вовків, які вистежували Двоцвіта за запахом, їхні зелені очі зупинилися на дивному восьмирукому зображенні — воно й справді могло б виявитись павуком чи восьминогом, чи іще чимось далебі незвичайним — і вовки мигцем усвідомили, що не такі вони вже й голодні, зрештою.
Приблизно за три милі звідти невдаха-чарівник висів на березі, міцно тримаючись обома руками за верхню гілку.
Цим закінчились п’ять хвилин попередньої бурхливої діяльності. Спочатку розлючена ведмедиха продерлася крізь хащу і одним ударом пазуристої лапи розірвала шию його коня. Потім Ринсвінд, утікаючи від кривавої розправи, вискочив на галявину, де його зустріла зграя роздратованих вовків. Його наставники у Невидній академії, які колись втратили надію на те, що Ринсвінд зможе опанувати левітацію, були би приємно здивовані, якби побачили, з якою швидкістю він домчав і видряпався на найближче дерево, практично його не торкаючись.
Тепер залишилась тільки одна невеличка проблемка — змія.
Це була велика зелена зміюка, яка, звиваючись, просувалася вперед по гілці з незворушністю рептилії. Ринсвінд на хвильку замислився, чи може вона бути отруйною, і відразу дорікнув собі за дурне питання. Ну звичайно ж, вона виявиться отруйною.
— Чого це ти скалиш зуби? — запитав він істоту на сусідній гілці.
— НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ, — сказав Смерть. — А ТЕПЕР ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ ЛЮБ’ЯЗНО ВІДПУСТИТИ ГІЛКУ? Я НЕ МОЖУ СТИРЧАТИ ТУТ УВЕСЬ ДЕНЬ.
— А я можу, — зухвало відповів Ринсвінд.
Вовки, що зібралися в коло під деревом, з цікавістю поглянули догори на свою наступну їжу, яка розмовляла сама зі собою.
— БОЛЯЧЕ НЕ БУДЕ, — сказав Смерть. Якби слова мали фізичну вагу, одним-єдиним реченням, почутим від Смерті, можна було б поставити на якір корабель.
Руки Ринсвінда волали про свої нестерпні муки. Він сердито глипнув на майже прозору, хижу постать.
— Не боляче? — перепитав він. — Буде не боляче, коли вовки розриватимуть мене на шматки?
Тут він помітив гілку, що трохи далі перетиналася з тією, на якій він висів і яка — що йому дуже не подобалось — ставала дедалі тоншою. Якби лиш він зміг до неї дотягнутися...
Він гойднувся уперед, чимдалі витягнувши руку.
Гілка, що й до того під ним вгиналася, на диво не тріснула. Вона тільки жалісно зойкнула і зігнулася ще більше.
Ринсвінд виявив, що тепер він тримається за клапоть кори, який, відшаровуючись у протилежному від росту гілки напрямку, ставав все довшим. Він подивився униз і з відчуттям такого собі фатального задоволення відзначив, що упаде прямо на голову найбільшому вовку.
Він поволі сунувся додолу, тоді як смужка кори все більше оголювала гілку. Змія уважно за ним спостерігала.
Та поки що кора витримувала його вагу. Ринсвінд трохи підбадьорився, допоки — глянувши униз, не помітив те, що раніше не впадало йому в око. Перед ним висіло величезне — найбільше з тих, які він коли-небудь бачив, — гніздо шершнів.
Він міцно заплющив очі.
— Але чому троль? — він спитав себе. — Все інше — то моє звичайне невезіння, але до чого ж тут троль? Що це, в біса, коїться?
Трісь. Можливо, це ламалася гілка, якщо не брати до уваги, що звук пролунав ніби у нього в голові. Трісь, трісь. А ще вітерець, який не сколихнув жодного листочка.
Гніздо шершнів зірвалося з гілки саме тоді, коли Ринсвінд рухався повз нього. Воно просвистіло біля його вуха, і він бачив, як воно стає усе меншим, стрімко падаючи вниз на коло задертих догори морд.
Коло під деревом враз зімкнулося.
Коло під деревом знов розімкнулося.
Вищання від болю в один голос довго відлунювало поміж дерев, поки зграя намагалася втекти від розлютованого рою. Ринсвінд по-дурному вишкірився.
Несподівано він вперся ліктем у щось тверде. Це був стовбур дерева. Смужка кори протягнула Ринсвінда аж до початку гілки. Та інших гілок поряд не було. На гладкому стовбурі, куди не кинь оком, не було за що вхопитися.
Зате були долоні. Дві з них саме простягалися до нього через вкриту мохом кору; тонкі долоні, зелені, як молоде листя. Тоді з’явилася витончена рука, а далі й сама гамадріада[33] висунулася зі стовбура і, міцно схопивши приголомшеного чарівника, затягнула його у дерево, з тією рослинною силою, що змушує коріння пробиватися крізь скелі. Міцна кора розсіялась, наче туман, і зімкнулася, як стулки молюска.
Смерть незворушно спостерігав.
Він подивився на комашню, яка радісно роїлася біля Його черепа. Клацнув пальцями. Комахи посипались додолу. Втім, це знову було не зовсім те, чого Йому хотілося.
Сліпий Іо посунув свою купку фішок через стіл, зиркнув спідлоба тими зі своїх очей, які на ту хвилю були в кімнаті, і вийшов. Кілька напівбогів захихотіли. Оффлер, в усякому разі, сприйняв втрату одного славного троля гідно, хоч і безпристрасно, як справжня рептилія.
Останній суперник Пані пересів на інше місце так, щоб опинитись якраз навпроти неї за гральною дошкою.
— Пане, — сказала Пані ввічливо.
— Пані, — відгукнувся він. Їхні погляди зустрілися.
Він був мовчазним богом. Ходили чутки, що він прибув у дискосвіт після якогось жахливого і загадкового випадку в іншій Подієвості. Це був достоту божественний привілей контролювати свою видиму зовнішню форму, навіть для богів; бог дискосвіту Фатум мав наразі вигляд добродушного літнього чоловіка з сивіючим волоссям, що гарно обрамлювало обличчя — всяка молодиця запропонувала б йому кухлик пива, якби він постукав у її двері пізньої години. А чемний юнак такому панові радо допоміг би зійти східцями. Якби не його очі.
Жодне божество не може приховати форму та природу своїх очей. Природа обидвох очей Фатума була такою: якщо на перший погляд вони здавалися просто темними, то придивившись уважніше, ви б виявили — втім, надто пізно! — що то були лише пустоти, які відкривались у таку холодну і глибоку чорноту, що ви відчули б, як вас невблаганно затягує у два колодязі безкінечної ночі, в якій кружляють їхні страхітливі зірки.
Пані чемно кашлянула і виклала двадцять одну білу фішку на стіл. Тоді зі своїх шат вона вийняла ще одну — сріблясту і напівпрозору, вдвічі більшу за інші фішки. Душа справжнього героя завжди обмінюється за вищим курсом і високо цінується богами.
Фатум підняв одну брову.
— І без обману, Пані, — сказав він.
— Хто би зміг обманути Фатума? — спитала вона. Він знизав плечима.
— Ніхто. Однак усі намагаються.
— І все ж, мені здається, що я відчуваю з твого боку певну підтримку супроти інших?
— Ну звісно. Щоб завершальна гра стала ще приємнішою, Пані. А тепер...
Він сягнув рукою у свою шкатулку і з задоволеним виглядом виклав із неї на гральну дошку фігуру. Боги, що спостерігали за ними, дружно охнули. Навіть Пані на якусь мить сторопіла.
Фігура була однозначно огидною. Різьблення — якесь незрозуміле, так, наче руки майстра трусилися від страху перед тим, що набувало форми під його нерішучими пальцями. Здавалося, воно мало самі лиш хоботки та щупальця. І жувальця, помітила Пані. І одне велике око.
