У найдальшому кінці Короткої вулиці якийсь темний подовгастий силует зіпнувся на сотню куцих ніжок і пустився бігти.

Спершу він рухався незграбною риссю, але ще до того, як дістався середини шляху, він вже нісся вперед, наче куля.

Ще темніший силует просувався дюйм за дюймом вздовж однієї зі стін «Тріснутого барабана», за кілька ярдів від двох тролів, що чатували на дверях. Ринсвінд аж зіпрів. Якщо вони почують бодай найменше брязкання із торб, які він причепив собі ланцюжком до пояса...

Один з тролів поплескав свого товариша по плечу — звук був достоту, ніби хтось постукав по камінню щербатим кругляком. Він мовчки показав на залиту місячним сяйвом вулицю...

Ринсвінд вискочив зі сховку, розвернувся і закинув свою ношу у найближче вікно «Барабана».

Візел бачив, як вона приземлилася. Торба перелетіла через кімнату, виписуючи у повітрі кренделі, і розчахнулася на краєчку одного зі столів. За хвилю по підлозі покотилися золоті монети, пританцьовуючи і підморгуючи присутнім.

У залі враз стало тихо, чути було тільки слабеньке дзеленчання золота та стогони тих, кому вже дісталося на горіхи. Вилаявшись, Візел відпустив найманця, з яким бився.

— Це підстава! — крикнув він. — Усі залишайтесь на місцях!

Близько трьох десятків чоловіків та з десяток тролів, що навпомацки шукали розсипані на долівці монети, завмерли на місці.

Тоді, вже втретє, двері мало не винесло разом зі стіною. Двоє тролів заскочили усередину, прожогом зачинили їх за собою і, опустивши важкий засув, збігли сходами у шинок.

Знадвору несподіваним крещендо долинув тупіт ніг. Востаннє різко прочинилися двері. Насправді вони просто розлетілися вщент: масивний дерев’яний засув відкинуло далеко вглиб зали, одвірок теж не витримав натиску.

Двері разом з одвірком бухнулися на стіл, від якого тепер залишилась гора трісок. Отоді власне перестрашені забіяки помітили ще щось посеред купи мотлоху. Це була скриня, яка розлючено намагалася обтруситися від потрощеного дерев’яного сміття, що тут і там застрягло у її боках.

В отворі дверей, відтепер неіснуючих, з’явився Ринсвінд і закинув усередину ще одну золоту гранату. Вона врізалася в стіну і вибухнула потоками монет.

А внизу, у погребі Товстопуз подивився на стелю, промимрив щось собі під ніс й повернувся до свого заняття. Увесь його запас свічок на період зимового коловороту вже був розкиданий по підлозі, впереміш зі скіпками для розпалювання вогню. Тепер він узявся за бочку з гасом для ламп.

— Страх-у-ванні, — бурмотів він. Гас хлюпнув потоками, розходячись колами біля його ніг.

Візел метався залою шинку, мов ураган, з перекошеним від люті лицем. Ринсвінд уважно прицілився і вперіщив злодія торбою з монетами прямо по грудях.

Але тут закричав Їмор, вказуючи на кривдника пальцем. Ворон злетів зі свого насидженого місця на кроквах і кинувся на чарівника, виставивши уперед великі блискучі кігті.

Та в нього нічого не вийшло. Перш ніж він дістався цілі, Багаж зіскочив з підстилки, намощеної з трісок, коротко позіхнув — вже на льоту, і ляснув кришкою.

Він м’яко приземлився. Ринсвінд бачив, як його кришка знову відчинилася, цього разу зовсім трішки. Рівно настільки, щоб язик, великий, як листок лопуха та червоний, як рута, упіймав кілька пір’їн, що кружляли в повітрі.

У цей момент величезне колесо-свічник гахнуло зі стелі вниз, і кімнату поглинув морок. Ринсвінд згрупувався і, вистреливши наче пружина, стрибнув високо догори, де вхопився руками за балку, а тоді так спритно підтягнув своє тіло у відносно безпечне положення, що аж сам здивувався.

— Вражаюче, правда? — сказав йому голос над вухом.

Знизу під ними злодії, найманці, тролі, купці — усі майже одномоментно збагнули, що в приміщенні, де вони перебували, стало небезпечно рухатись через золоті монети, розсипані по підлозі, до того ж щось було там серед тіней — ще зловісніших у напівтемряві, — що справді наганяло жаху. Наче змовившись, вони усі кинулись до дверей, щоправда тепер у кожного було своє уявлення, де саме ті двері розташовані.

Вгорі, над усім цим хаосом, Ринсвінд пильно поглянув на Двоцвіта.

— Це ти скинув світильник додолу? — просичав він.

— Так.

— А яким дивом ти опинився тут, угорі?

— Я подумав, буде краще, якщо я не втручатимусь.

Ринсвінд зважив його слова. Здається, він не знав, що на це відповісти. Двоцвіт додав:

— Справжня колотнеча! Кращої годі було й уявити! Гадаєш, мені слід їм подякувати? Чи це ти усе влаштував?

Ринсвінд подивився на нього байдужим поглядом.

— Гадаю, зараз нам треба звідси спускатися, — сказав він глухо. — Усі пішли.

Він потягнув Двоцвіта через захаращену залу, а тоді — сходами уверх на вихід. Вони вийшли в ніч, що добігала свого кінця. На небі ще було видно поодинокі зірки, але місяць вже майже сховався, і на обрії займалася вранішня зоря. Що найголовніше, вулиця була безлюдна.

Ринсвінд принюхався.

— Ти відчуваєш запах гасу?

Тут із тіней вигулькнув Візел і збив його з ніг.

Товстопуз стояв навколішки на верхній сходинці драбини, що спускалася в погреб, і нишпорив у своїй трутниці. Вона виявилася вологою.

— Я вб’ю ту кляту кішку, — пробурчав він і почав намацувати запасну коробку, що зазвичай лежала на виступі біля дверей. Її там не було. Товстопуз не втримався від міцного слівця.

Раптом у повітрі, прямо перед ним, заблимав вогник тонкої воскової свічки.

— ОСЬ, ВІЗЬМИ ЦЮ.

— Дякую, — сказав Товстопуз.

— НЕ ВАРТО.

Товстопуз збирався було кинути свічку вниз у погреб. Його рука, однак, застигла, на півдорозі. Він поглянув на свічку — брови на його переніссі зійшлися, виказуючи стурбованість. Тоді він розвернувся і підніс свічку догори, щоб з’ясувати ситуацію. Хоч світла від неї було й не багато, зате темрява набула обрисів...

— О, ні... — видихнув він.

— О, ТАК, — сказав Смерть.

Ринсвінд покотився в траву.

Йому здалося, що Візел зараз простромить його своїм мечем отут, на цьому ж місці. Але все було значно гірше. Той чекав, поки він підведеться.

— Бачу, в тебе є меч, чарівнику, — мовив він спокійно. — Пропоную тобі встати і показати, як добре ти ним володієш.

Ринсвінд підвівся так повільно, як лиш йому вдалося, а тоді витягнув з-за пояса короткого меча, якого він забрав у вартового кілька годин і сотню років тому. Це була коротка тупа штукенція, порівняно з рапірою Візела, тонкою, як волосина.

— Але ж я не вмію ним користуватись, — заскиглив він.

— Чудово.

— Ти знаєш, що чарівників не можна убити холодною зброєю? — сказав Ринсвінд на межі відчаю.

Візел холодно посміхнувся.

— Чув про таке, — відповів він. — А тепер мені кортить це перевірити.— Він зробив випад.

Ринсвінду пощастило відбити удар, після чого він відсмикнув руку, наче ужалений; від другого удару він ухилився геть випадково, а за третім разом меч пройшов крізь його мантію і дістав грудей на рівні серця.

Щось брязнуло.

Тріумфальне гарчання застрягло у Візела в горлі. Він витягнув меч і ще раз шпигонув чарівника, що був напівживий від жаху і провини. Знову почувся брязкіт, і з подолу мантії почали сипатися золоті монети.

— Ти, значить, стікаєш золотом — не кров’ю? — прошипів Візел. — Цікаво, чи в твоїй обідраній бороді теж заховане золото, ти, дрібний...

Тільки-но він замахнувся, щоб нанести чарівникові останній удар, як невиразне світло, що ставало дедалі яскравішим на порозі «Тріснутого барабана», замиготіло, потьмяніло, а тоді виверглося ревучою вогняною кулею, від чого стіни шинку випнулися назовні, а дах викинуло в повітря на сотню футів уверх, перш ніж пробити його бризками розпеченої до червоного черепиці.

Візел збентежено дивився на збурене полум’я. Тим часом Ринсвінд стрибнув. Він проскочив під рукою, в якій злодій тримав меча, і мимовільно описав таку бездарну дугу своїм власним клинком, що той спершу повалив злодюгу долілиць, а тоді вискочив з чарівникової руки. Небо сипало іскрами і розхлюпувало бризки розпеченого гасу, а Візел тим часом, потягнувшись обома руками у грубих рукавицях, ухопив Ринсвінда за шию і повалив його на землю.