Смерть промчав через світ і знов приземлився у дворі ферми. Сонце було на горизонті, коли він постукав у двері кухні.

Панна Літунка відчинила їх, витираючи руки фартухом. Вона короткозоро примружилася на гостя і відсахнулася.

— Білле Двері? Тут же зачин...

— Я ПРИНІС ВАМ КВІТИ.

Вона втупилася в мертве, сухе бадилля.

— А ЩЕ ТРОХИ ШОКОЛАДНОГО АСОРТІ, З ТИХ, ЩО ПОДОБАЮТЬСЯ ПАНЯМ.

Вона втупилася в чорну коробочку.

— А ТАКОЖ ОСЬ ВАМ ДІАМАНТ, ЯКИЙ СТАНЕ ВАШИМ ДРУГОМ.

Він спіймав останні промені заходу сонця.

Панна Літунка зрештою спромоглася добути голос:

— Біллє Двері, що ти втовкмачив собі в голову?

— Я ПРИЙШОВ, ЩОБ ЗАБРАТИ ВАС ВІД ЦЬОГО ВСЬОГО.

— Та невже? Й куди ж це?

Настільки далеко Смерть не продумував.

— А ВИ КУДИ ХОЧЕТЕ?

— Я жодної пропозиції на сьогодні не прийму, крім танців, — твердо сказала панна Літунка.

Цього Смерть також не планував.

— ЩО ЦЕ ЗА ТАНЦІ?

— Танці врожаю. Знаєш? Традиція така. Коли врожай зібрано. Це різновид святкування, немов іти на ралець.

— НА РАЛЕЦЬ ДО КОГО?

— Без поняття. Не до когось певного, я гадаю. На ралець загалом, маю припущення.

— Я ПЛАНУВАВ ПОКАЗАТИ ВАМ ДИВА. ЧУДОВІ МІСТА. ВСЕ, ЩО ЗАБАЖАЄТЕ.

— Все?

— ТАК.

— Тоді ми йдемо на танці, Білле Двері. Я завжди ходжу, щороку. Вони на мене розраховують. Знаєш, як це буває.

— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

Він дотягнувся до її руки й узяв її.

— Що, ти маєш на увазі вже? — сказала вона. — Я не гото...

— ГЛЯНЬТЕ.

Вона поглянула вниз, на своє зненацька виникле вбрання.

— Це не моя сукня. Вона вся в блискітках.

Смерть зітхнув. Великі коханці минулого ніколи не стикалися з панною Літункою.

Казанундер відкинув би копита просто на своїй драбинці.

— ЦЕ ДІАМАНТИ. ВАРТІ СКАРБНИЦЬ КОРОЛІВ.

— Яких королів?

— УСІХ КОРОЛІВ.

— Та ну?

Хропунець легко ішов дорогою до міста. Після тривання вічності звичайна запилена дорога приносила полегшення.

Сидячи боком позаду Смерті, панна Літунка уважно досліджувала торохкітливий вміст коробочки «Темних чарів».

— Ось, — сказала вона, — хтось виїв усі ромові трюфелі, — знову почулося шелестіння паперу, — і навіть із нижнього шару. Ненавиджу, коли люди починають нижній шар ще до того, як прикінчать верхній. І я можу сказати, що це ти зробив, тому що на кришці була схема, і тут, по ідеї, мусили бути ромові трюфелі. Білле Двері?

— МЕНІ ШКОДА, ПАННО ЛІТУНКО.

— Цей великий діамант трохи важкий. Хоча нічогенький, — неохоче додала вона. — Де ти його роздобув?

— В ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВВАЖАЛИ, ЩО ЦЕ СЛЬОЗА БОГА.

— А це так?

— НІ. БОГИ HE ПЛАЧУТЬ. ЦЕ ЗВИЧАЙНИЙ КАРБОН, ЯКИЙ ЗАЗНАВ ДІЇ ВИСОКОГО ТИСКУ Й ТЕМПЕРАТУРИ. ЦЕ ВСЕ.

— Всередині кожної вуглини діамант чекає своєї черги вийти у світ, правда?

— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

Якийсь час не було жодного звуку, крім цокання копит Хропунця. Потім панна Літунка насмішкувато сказала:

— Я знаю, що відбувається, щоб ти знав. Я бачила, скільки там було піску. Тож ти подумав: «Вона непогана стара торба, я дам їй кілька годин дозвілля, а потім, коли вона не чекатиме, настане час стинати бур’ян», — правда ж?

Смерть не відповів.

— Правду кажу чи не так?

— Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ВІД ВАС ПРИХОВАТИ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Ха! Гадаю, мені варто почуватися потішеною. Так? Я гадаю, в тебе зараз призначено багато зустрічей.

— БІЛЬШЕ, НІЖ ВИ НАВІТЬ МОЖЕТЕ УЯВИТИ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Що ж, за цих обставин ти знову можеш звати мене Ренатою.

На лузі за полем для стрільби з лука було розкладено багаття. Смерть бачив постаті, що рухалися проти нього. І зненацькі скрики катованого, які свідчили, що там хтось налаштовує скрипку.

— Я завжди ходжу на танці врожаю, — невимушено сказала панна Літунка. — Звісно, не для того, щоб танцювати. Я зазвичай наглядаю за їжею й таке інше.

— ЧОМУ?

— Ну, хтось же має наглядати за їжею.

— Я МАЮ НА УВАЗІ, ЧОМУ ВИ НЕ ТАНЦЮЄТЕ?

— Бо я стара, ось чому.

— ВИ НАСТІЛЬКИ СТАРА, НАСКІЛЬКИ СЕБЕ ВВАЖАЄТЕ.

— Ха! Та ти що? Справді? Люди щоразу кажуть ці нісенітниці. Вони завжди кажуть: «Клянусь, ви маєте чудовий вигляд». Вони кажуть: «Ще є порох у порохівницях». «Старий кінь борозни не псує». І таке інше. І це все дурня. Наче бути старим — це щось, від чого треба радіти! Наче розводити філософію довкола цього додасть тобі балів! Моя голова пам’ятає, як мислити по-юнацьки, але мої коліна в цьому пасуть задніх. Або моя спина. Або мої зуби. Спробуй сказати моїм колінам, що вони настільки молоді, наскільки себе почувають, і побачиш, що це тобі дасть. Чи їм.

— МОЖЛИВО, ВАРТО СПРОБУВАТИ.

Більше постатей рухалися супроти вогню. Смерть бачив смугасті жердини, увішані прапорцями.

— Хлопці зазвичай приносять пару дверей від клуні й збивають із них незлецький поміст, — повідомила панна Літунка, — і тоді кожен може приєднатися.

— НАРОДНІ ТАНЦІ? — втомлено спитав Смерть.

— Ні. Нам трохи є чим пишатися, знаєш.

— ВИБАЧТЕ.

— Гей, це ж Білл Двері, правда? — сказала постать, що манячила в присмерку.

— Це добрий старий Білл!

— Гей, Білле!

Смерть оглянув коло простодушних облич.

— ЗДОРОВ, ДРУЗІ МОЇ.

— Ми чули, ти поїхав геть, — сказав Герцог Піддупний. Він глипнув на панну Літунку, коли Смерть допомагав їй зійти з коня. Його голос трохи затнувся, поки він аналізував ситуацію.

— Ви маєте дуже... блискучий вигляд... сьогодні, панно Літунко, — галантно закінчив він.

У повітрі пахло теплою, вогкою травою. Любительський оркестр все ще готувався під накриттям.

Тут були столи на козлах, заставлені їжею, яка в нормі асоціюється зі словом «трапеза» — пироги зі свининою, як лаковані військові фортеці, барила диявольської квашеної цибулі, картопля в мундирах плавала в холестериновому океані топленого масла. Дехто з місцевих стариганів уже облаштувався на лавах і стоїчно, хоча й беззубо пережовував їжу, із виразом людей, які мали намір просидіти тут всю ніч, якщо доведеться.

— Приємно бачити, що старі люди добре бавлять час, — сказала панна Літунка. Смерть поглянув на їдців. Більшість із них були молодші за панну Літунку.

Звідкись із запашної темряви за багаттям почулося гигикання.

— Які молоді люди, — рівно додала панна Літунка. — Було в нас прислів’я про цю пору року. Дайте подумати... щось типу «По опеньки ходила, козубеньку згубила... вражий сину, віддай мою запасчину...»[59], щось таке, — вона зітхнула. — От же час летить. Е?

— ТАК.

— Знаєш, Білле Двері, може, ти й маєш рацію щодо сили позитивного мислення. Сьогодні я почуваюся набагато краще.

— ТАК?

Панна Літунка розсудливо оглянула поміст.

— Дівчам я була знатна танцюристка. Усіх могла перетанцювати. Я танцювала до заходу місяця. Я танцювала до сходу сонця.

Вона простягла руку і зняла стрічку, що зв’язувала її волосся в тугий пучок, і струснула білим водограєм.

— Я так розумію, ти танцюєш, пане Білл Двері?

— СЛАВЕТНИЙ ЦИМ, ПАННО ЛІТУНКО.

Під музичним накриттям головний скрипаль кивнув іншим музикам, притис скрипку підборіддям і почав притупувати по дошці черевиком:

— І-раз! І-два! І-раз, і-два, три, чотири...

Уявіть краєвид і помаранчевий серпик місяця над ним. А під ним — коло нічних вогнів.

Тут були старі улюбленці — кадриль, хоровод, аркан; їхні хитромудрі сплетіння, якби танцюристи тримали в руках ліхтарики, викреслили б такі топологічні фігури, що вийшли б за межі розуміння всякої фізики, і танці такі нестримні, що змушували бездоганно притомних людей вигукувати «Гоп-гоп-гоп!» і «Чеберячки!» і не померти опісля від сорому.[60]