— А ЦІ?

— Це наш асортимент «de lux», — сказала пані в шоколадній крамниці. Там продавали такий висококласний товар, не цукерки, а делікатеси — завжди у формі загорнутих у золотий папір кавалочків, які пробивали у вашому бюджеті дірки ще більші, ніж у ваших зубах.

Високий темний клієнт узяв коробку розміром майже два квадратні фути.

На кришці, схожій на сатинову подушку, було зображення кількох безнадійно косооких кошенят, які визирали з черевика.

— ДЛЯ ЧОГО ЦЮ КОРОБКУ ЗРОБИЛИ М’ЯКОЮ? ВОНА ДЛЯ СИДІННЯ? МОЖЕ ТАК СТАТИСЯ, ЩО ВМІСТ МАЄ СМАК КОШЕНЯТИ? — додав він, його тон містив однозначну погрозу, або принаймні більшу погрозу, ніж до того.

— Гм, ні. Це наш найкращий асортимент.

Покупець відкинув коробку вбік.

— НІ.

Власник магазину роззирнувся навсібіч, а потім витяг з-під прилавка шухляду, тим часом понизивши голос до конспіративного шепоту.

— Звісно, — сказала вона, — для дуже особливих випадків...

Це була досить маленька коробочка.

Вона також була цілком чорна, крім назви вмісту маленькими білими літерами; кошенят, навіть перев’язаних рожевою стрічкою, до такої коробочки й на милю б не підпустили. Щоб принести таку коробочку, темні незнайомці підіймалися в будинок на підйомнику й спускалися з нього мотузкою.[54]

Темний незнайомець розглядав напис.

— «ТЕМНІ ЧАРИ», — сказав він, — МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ.

— Для дуже інтимних моментів, — сказала пані.

Здавалося, покупець зважує доречність цього.

— ТАК. ЦЕ МАЄ НАЛЕЖНИЙ ВИГЛЯД.

Власниця магазину сонцесяйно всміхнулася.

— Тож вам загорнути?

— ТАК. ЗІ СТРІЧКОЮ.

— Чи буде ще щось, пане?

Здавалося, покупець запанікував.

— ЩЕ? А МАЄ БУТИ ЩОСЬ ІЩЕ? ТУТ Є ЩОСЬ ІЩЕ? ЩО ІЩЕ ПОТРІБНО ЗРОБИТИ?

— Перепрошую, пане?

— ПОДАРУНОК ДЛЯ ПАНІ.

Власницю магазину трохи збив із пантелику раптовий поворот розмови. Вона вхопилася за рятувальне кліше.

— Ну, правда, ще кажуть, що найкращі друзі дівчат — це діаманти? — сказала вона безтурботно.

— ДІАМАНТИ? О. ДІАМАНТИ. ЦЕ ПРАВДА, ТАК?[55]

Вони блискали, як уламки зоряного сяйва на чорному оксамиті неба.

— Цей, — сказав торговець. — Особливо розкішний камінь, вам не здається? Зверніть увагу на іскру, винятковий...

— НАСКІЛЬКИ ВІН ДРУЖНІЙ?

Торговець завагався. Він знав про карати, про алмазний блиск, про «воду», і «сорт», і «іскру», але його ніколи не просили оцінювати коштовні камені в одиницях загальної люб’язності.

— Досить добре налаштований? — ризикнув він.

— НІ.

Пальці торгівця ковзнули до наступного уламка замороженого світла.

— Тоді цей, — сказав він, упевненість повернулася в його голос. — Із відомої шахти Короткобур. Можу я звернути вашу увагу на вишуканий...

Він відчув, як пронизливий погляд просвердлює задню стінку його черепа.

— Але нічого, я мушу визнати, не зазначено щодо його дружності, — безславно закінчив він.

Темний покупець несхвально оглянув магазин. В присмерку за тролестійкими ґратами коштовні камені сяяли, як очі драконів у нутрі печери.

— ХОЧА Б ЯКИЙСЬ ІЗ НИХ ДРУЖНІЙ? — спитав він.

— Пане, гадаю, я можу сказати, не боячись суперечностей, що ми ніколи не засновували нашу закупівельну політику на люб’язності коштовних каменів, про які йдеться, — сказав торгівець. Він мав неприємне відчуття, що все йде не так, і що десь на денці свідомості він знав, що саме не так, і якимось чином його свідомість не дозволяла йому створити цей остаточний зв’язок. І це діяло йому на нерви.

— ДЕ НАЙБІЛЬШИЙ ДІАМАНТ У СВІТІ?

— Найбільший? Це просто. Це Сльоза Оффлера, у найглибшому святилищі Загубленого коштовного храму Долі крокодилобога Оффлера в найтемнішій Говандії, він важить вісімсот п’ятдесят карат. І, пане, випереджаючи ваше наступне питання, я особисто ліг би з ним до ліжка.

Одна з переваг того, щоб бути жерцем Загубленого коштовного храму Долі крокодилобога Оффлера полягає в тому, що можна піти додому рано майже кожного полудня. Це тому, що він загублений. Більшість вірян ніколи не знаходять дорогу сюди. Вони щасливчики.

За традицією, тільки двоє людей входять у внутрішнє святилище. Це був Верховний жрець та інший жрець, не-верховний. Вони мешкали тут роками й були верховними по черзі. Це була невимоглива робота, оскільки найбільш перспективні віряни були прохромлені, розчавлені, отруєні чи пошинковані пастками ще до того, як добігли до маленької скриньки біля ризниці із радісним зображенням термометра.[56]

Вони грали у «Вбогого пана Цибулю»[57] на високому вівтарі, в тіні інкрустованої коштовностями статуї Самого Оффлера, коли почули віддалений скрип головних дверей.

Верховний жрець не звів голови.

— Привітульки, — сказав він. — Що ж, іще один для великої перекотикулі.

Почувся гучний удар, гримкотіння і скрегіт. А потім фінальний бум-м.

— Тепер, — сказав Верховний жрець, — яка була ставка?

— Дві ріні, — сказав менший жрець.

— Гаразд, — промовив Верховний жрець, розглядаючи свої карти. — Ок, я приймаю твої дві рі...

Почувся тихий звук кроків.

— Минулого тижня той молодик із батогом дістався аж великих гострих списів, — сказав менший жрець.[58]

Почувся звук, ніби змивають у дуже великому старому унітазі. Кроки спинилися.

Верховний жрець всміхнувся сам собі.

— Гаразд, — сказав він. — Приймаю твої дві ріні й піднімаю ще на дві.

Молодший жрець кинув карти.

— Подвійна Цибуля, — сказав він.

Верховний жрець підозріливо глянув униз.

Молодший жрець звірився із клаптиком паперу.

— Ти винен мені три тисячі дев’ятсот шістдесят чотири ріні, — сказав він.

Почувся звук кроків.

Жерці обмінялися поглядами.

— Досить давно ніхто не добирався до алеї отруєних дротиків, — сказав Верховний жрець.

— П’ять на те, що цей добереться, — сказав молодший жрець.

— Прийнято.

Почулося клацання металевих наконечників об камінь.

— Аж шкода віднімати твою рінь.

Знову почулися кроки.

— Гаразд, але все ще лишається, — тріск, хлюп, — ставок із крокодилами.

Почулися кроки.

— Ще ніхто й ніколи не проходив повз жахливих охоронців воріт...

Жерці глянули у нажахані обличчя один одного.

— Агов, — сказав той, що був Верховним. — Ти ж не думаєш, що це може бути...

— Тут? Ой, та ну. Ми посередині чортових джунглів, — Верховний жрець спробував усміхнутися. — Жодного шансу, що це може бути...

Кроки почулися ближче.

Жерці нажахано вчепилися один в одного.

— Пані Кекс!

Двері розчахнулися всередину. Темний вихор увірвався в кімнату, загасив усі свічки й розметав карти, як цятки по тканині в горошок.

Жерці почули клацання, коли найбільший діамант виймали з оправи.

— ДЯКУЮ.

За якийсь час, коли, здавалося, нічого не відбувалося, жрець, який не був Верховним, спромігся відшукати трутницю й після кількох невдалих спроб зміг запалити свічку.

Двоє жерців поглянули крізь танець тіней вгору на статую, де нині зяяла дірка в місці, де мав бути найбільший діамант.

За певний час Верховний жрець зітхнув і сказав:

— Ну, давай дивитися на це так: хто, крім нас, дізнається?

— Ага. Ніколи не думав про це так. Гей, можна я буду завтра Верховним жерцем?

— Твоя черга настане аж у вівторок.

— Ой, облиш.

Верховний жрець стенув плечима і зняв капелюх Верховного жерця.

— Штуки такого плану дуже пригнічують, — сказав він, дивлячись угору на спорожнілу статую. — Деякі люди просто не знають, як поводитися в релігійних закладах.