— Артур нікада не був хорош в общенії з людьми, — сказала Дорін.

— А найгірше, що треба весь час носити вечірнє вбрання, — сказав Артур. Він скоса зиркнув на Дорін. — Я впевнений, що це насправді не обов’язково.

— Єта дуже важливо, как соблюсти свой хвасон, — сказала Дорін. Дорін на додачу до свого щойно-був-і-вже-нема вампірського акценту вирішила доповнити Артурове вечірнє вбрання тим, що, на її думку, було доречним для вампірки: обтислою чорною сукнею, довгим чорним волоссям, вистриженим вдовиним клином, і дуже блідим макіяжем. Природа створила її маленькою, пухкенькою із пишним волоссям і міцною будовою тіла. Це був явний дисонанс.

— Краще б я лишився тоді в труні, — сказав Артур.

— О ні, — сказав пан Шкарбан, — це обирати шлях найменшого спротиву. Рухові потрібні такі люди, як ти, Артуре. Ми маємо подавати приклад. Пам’ятай наше гасло.

— Яке з гасел, Редже? — втомлено сказав Люпин. — У нас їх так багато.

— Нежить — так, нелюдь — ні! — сказав Редж.

— Розумієш, наміри в нього хороші, — сказав Люпин, коли зустріч закінчилася.

Він разом з Кошелем поверталися крізь сірий світанок. Подружжя Нефартить пішло раніше, щоб повернутися додому, перш ніж денне світло завалить Артура ще більшою горою проблем, а пан Шкарбан відбув, як він сказав, щоб виступити на зборах.

— Він іде на цвинтар за Храмом Дрібних Божеств і горлає, — пояснив Люпин. — Він зве це пробудженням свідомості, але я не вважаю, що він не зовсім точно викладає факти.

— Хто то був під стільцем? — спитав Кошіль.

— Це був Причепа, — сказав Люпин, — ми гадаємо, він бабай.

— Хіба бабаї не-мертві?

— Він не зізнається.

— Ви його ніколи не бачили? Я думав, бабай ховається під предметами і, е-е-е, за предметами, і наче вистрибує на людей.

— Із хованням у нього все в порядку. Але я не думаю, що він полюбляє вистрибувати, — сказав Люпин.

Він поміркував над цим. Бабай-агорафоб, здавалося, доповнює комплект.

— Отакої, — непевно сказав він.

— Ми ходимо до клубу, тільки щоб ощасливити Реджа, — сказав Люпин. — Дорін каже, що якщо ми припинимо, це розіб’є йому серце. А знаєш, що найгірше?

— Продовжуй, — сказав Кошіль.

— Іноді він приносить зі собою гітару й змушує нас співати пісні «Вулиці Анк-Морпорка» і «Ми здолаємо»[29]. Це жахливо.

— Співати не вміє, еге? — сказав Кошіль.

— Співати? Не зважаймо на співи. Ти колись бачив, як зомбі намагається грати на гітарі? І, зрештою, допомагати йому шукати пальці опісля — це так ніяково, — Люпин зітхнув. — Крім того, сестра Друль — ґуль. Якщо вона коли-небудь запропонує тобі котлети, не бери.

Кошіль пригадав непевну, соромливу стару пані в безформній сірій сукні.

— О Господи, — сказав він, — ти маєш на увазі, що вона робить їх із людського м’яса?

— Що? О. Ні. Вона просто не надто добре готує.

— О.

— А брат Іксоліт, напевно, єдиний бенші в світі з дефектом мови, тож замість сидіти на дахах і волати, коли люди мають сконати, він просто пише їм записку і підсовує її під двері...

Кошіль пригадав видовжене смутне обличчя.

— Мені він теж одну дав.

— Ми намагаємося його підбадьорити, — сказав Люпин, — він дуже соромливий.

Його рука метнулася і відкинула Кошеля до стіни.

— Тихо!

— Що?

Вуха Люпина нашорошилися. Ніздрі трепетали.

Жестом показавши Кошелю лишатися на місці, вовколюд безшумно прокрався уздовж провулка до перехрестя із іншим провулком, ще меншим і мерзеннішим. Він завмер на мить, а потім сягнув волохатою рукою за ріг.

Почувся схлип. Люпинова рука повернулася, тримаючи п’яничку, який відбивався. Великі, вкриті волоссям м’язи рухалися під подертою сорочкою Люпина, коли він підіймав чоловіка на рівень іклів.

— Ти вичікував, щоб напасти на нас, правда? — сказав Люпин.

— Хто, я?

— Я чую твій запах, — зловісно сказав Люпин.

— Я ніколи...

Люпин зітхнув.

— Вовки не роблять таких речей, знаєш, — сказав він. Чоловік погойдувався.

— Гей, хіба це так? — сказав він.

— Пряме зіткнення, ікло проти ікла, кіготь проти кігтя, — сказав Люпин. — Ти не побачиш, щоб вовки никали попід скелями, аби напасти з тилу на мимоходжого борсука.

— Відвали, га?

— Ти хочеш, щоб я вирвав тобі горлянку, а?

Чоловік втупився оком у жовте око. Оцінив свої шанси проти семифутового чоловіка з такими зубищами.

— А вибір у мене є? — спитав він.

— Оцей мій друг, — сказав Люпин, тицяючи у Кошеля, — зомбі...

— Ну, я нічого не знаю про справжніх зомбі, я думаю, треба з’їсти якусь рибу й корінець, щоб стати зом...

— ...а ти знаєш, що зомбі роблять із людьми, правда? Чоловік спробував кивнути, навіть попри те, що кулак Люпина був просто йому під шиєю.

— Таг-г-г, — спромігся він.

— Тепер ми гарненько тебе роздивимося і якщо побачимо знову...

— Справді, зав’язуй, — пробурмотів Кошіль.

— ...він по тебе прийде. Прийдеш, Кошелю?

— Е? О, так. Правда. Залюбки, — сказав Кошіль нещасно. — А тепер біжи собі, молодчина. Згода?

— Зх-хода... — сказав гаданий грабіжник. Він думав: «Його очі! Як буравчики!».

Люпин пустив його. Чоловік гепнувся на бруківку, востаннє нажахано зиркнув на Кошеля і порятувався втечею.

— Е-е-е, а що зомбі роблять із людьми? — сказав Кошіль. — Гадаю, що мені варто знати.

— Розривають на клапті, як аркуш паперу, — сказав Люпин.

— О? Гаразд, — сказав Кошіль. Вони продовжили прогулянку далі в цілковитій тиші.

Кошіль думав: «Чому я? В цьому місті щодня мають вмирати сотні людей. Закладаюся, з ними ця халепа не сталася. Вони просто заплющили очі й прокинулися, вже народившись кимось іншим, або опинилися на якихось небесах чи, можливо, в якогось виду пеклі. Або пішли на учту з богами в їхніх покоях, що ніколи не здавалося чудовою ідеєю, — боги у власний спосіб цілком нормальні, але це не ті особи, з якими порядна людина захоче розділити трапезу.

Єна-буддисти гадають, що ви просто зробитеся дуже багатими. Деякі з релігій Хапони кажуть, що ви потрапите в розкішний сад, повний юних дів, що, як на мене, звучить не надто релігійно...»

Кошіль усвідомив, що розмірковує, як би це посмертно змінити національність на хапонську.

І в цю мить з ним порівнялася бруківка, і вони зустрілися.

Зазвичай це поетизований спосіб сказати, що хтось упав обличчям донизу. В цьому випадку бруківка насправді здіймалася вгору, щоб із ним зустрітися. Бруківка злітала, якусь мить безгучно кружляла в повітрі над провулком, а потім каменем падала долі.

Кошіль втупився в неї. Люпин теж.

— Таке нечасто побачиш, — сказав вовколюд трохи згодом, — не думаю, що будь-коли раніше бачив, щоб каміння літало.

— Або падало каменем, — сказав Кошіль. Він поторсав один камінь носаком черевика. Той здавався напрочуд щасливим із тої ролі, яку обрала для нього гравітація.

— Ти чарівник...

— Був чарівником, — сказав Кошіль.

— Ти був чарівником. Чим все це спричинено?

— Я гадаю, це може бути нез’ясовне явище, — сказав Кошіль. — Їх дуже багато, із різних причин. Хотів би я знати чому.

Він знову ткнув камінь. Той не виявив жодної схильності до руху.

— Я б краще обійшовся без них, — сказав Люпин.

— На що це схоже, бути вовколюдом? — сказав Кошіль.

Люпин стенув плечима.

— Це самотньо, — сказав він.

— Гм?

— Ти не вписуєшся, розумієш. Коли я вовк, я пам’ятаю, як це, бути людиною, і навпаки. Ніби... я маю на увазі... часом... часом, правда, коли я у вовчій подобі, я біжу між пагорбів... взимку, знаєш, коли серпик місяця в небі, й наст на снігу, й пагорби такі нескінченні... й інші вовки, ну, вони відчувають, як це, звісно, але вони не знають, як відчуваю я. Щоб знати й відчувати водночас. Ніхто більше не знає, як це. Ніхто більше в цілісінькому світі не знає, як це. Знати, що ніхто інший...