— І сестра Друль. І брат Ґорпер. І брат Іксоліт.

Кошіль потис багато варіацій на тему рук. Брат Іксоліт тицьнув йому маленький шматочок жовклого паперу. Там було написано одне слово: «ОоооЕеееОоооЕеееОоооЕЕЕее».

— Перепрошую, що сьогодні нас так небагато, — сказав пан Шкарбан, — я старався, але боюся, деякі люди не готові зробити зусилля.

— Е-е-е... мертві люди? — спитав Кошіль, все ще дивлячись на записку.

— Байдужість, я б сказав, — гірко сказав пан Шкарбан, — як рух може розвиватися, якщо люди просто лежать лежнем цілий час?

Люпин почав несамовито подавати сигнали «не дай йому почати» за спиною пана Шкарбана, але Кошіль не зумів вчасно зупинитися.

— Який рух? — сказав він.

— Права мертвих, — негайно сказав пан Шкарбан, — я дам тобі мою листівку.

— Але, я певен, е, мертві люди не мають прав? — сказав Кошіль. Кутиком ока він помітив, як Люпин прикрив рукою очі.

— Прав, хоч вмри, — сказав Люпин, його обличчя не мало жодного виразу. Пан Шкарбан глипнув на нього.

— Байдужість — повторив він, — завжди те саме. Зі шкіри пнешся, усе для людей, а вони тебе цураються. Чи відомо вам, що люди можуть казати про вас що завгодно й віднімати ваше майно, лише тому, що ви мертві? Й вони...

— Я думав, що більшість людей, коли помирають, просто... знаєте... мертві, — сказав Кошіль.

— Це лінощі, — сказав пан Шкарбан, — вони просто не хочуть зробити зусилля.

Кошіль ніколи не бачив, щоб хтось був настільки пригніченим. Редж Шкарбан, здавалося, всох на кілька сантиметрів.

— Як довго ви вже не мертвий, Кошелю? — сказала Дорін із удаваною веселістю.

— Зовсім трохи, — сказав Кошіль із полегшенням, мов скинув цілу тонну. — Мушу сказати, що це виявилося зовсім інакше, ніж я уявляв.

— Звикнете, — похмуро сказав Артур Мигаль, він же Граф Нефартить. — Бути не-мертвим — це останній писк. Просто, як зі скелі стрибнути. Ми всі тут не-мертві.

Люпин покашляв.

— Крім Люпина, — сказав Артур.

— Мене скоріше можна назвати почесним не-мертвим, — сказав Люпин.

— ...як вовкулаку, — пояснив Артур.

— Я подумав, що він вовкулака, щойно побачив його, — сказав Кошіль, киваючи.

— На кожну повню, — сказав Люпин, — регулярно.

— Ви починаєте вити й обростати волоссям, — сказав Кошіль.

Всі похитали головами.

— Е, ні, — сказав Люпин. — Я скоріше наче припиняю вити й тимчасово втрачаю якусь частину волосся. Це збіса незручно.

— Але я думав, на повний місяць ви, прості вовкулаки, завжди...

— Халепа Люпина в тому, — сказала Дорін, — што він, понімайотьо, зайшол не з того боку.

— Технічно я вовк, — сказав Люпин. — Смішно, справді. Кожної повні я перетворююся на вовколюда. Решту часу я просто... вовк.

— От тобі й маєш, — сказав Кошіль. — Це мусить бути жахливою халепою.

— Найгірша частина — це штани, — сказав Люпин.

— Е-е-е... правда?

— О так. Розумієте, в людських вовкулак усе гаразд. Вони просто носять власний одяг. Я маю на увазі, він може трохи подертися, але він принаймні завжди під рукою, правда? Тоді як щойно я побачу повний місяць, наступної миті я вже ходжу й говорю, і я однозначно у великій халепі внаслідок обмеженості доступних штанів по сусідству. Тож я маю тримати пару десь у заначці. Пан Шкарбан...

— ...зви мене Редж...

— ...дозволяє мені тримати пару в нього на роботі.

— Я працюю в морзі на вулиці В’язів, — сказав пан Шкарбан, — і мені не соромно. Воно варте того, щоб врятувати брата чи сестру.

— Перепрошую, — сказав Кошіль. — Врятувати?

— Я той, хто пришпилює картки під віко, — сказав пан Шкарбан. — Хтозна, як обернеться. Спробувати варто.

— І часто щастить? — сказав Кошіль. Він оглянув кімнату. Його тон мав натякнути, що це була більш-менш велика кімната, і в ній було лише восьмеро людей, дев’ятеро, включаючи голос з-під стільця, який тільки за припущенням належав особі.

Дорін з Артуром обмінялися поглядами.

— З Артуром повізло, — сказала Дорін.

— Прошу мені вибачити, — сказав Кошіль — не можу припинити думати... ви двоє... е-е-е... не вампіри часом?

— Таки-так, — сказав Артур, — переважно на жаль.

— Ха! Ти нє должон гаваріть такого чортовиння, — пихато сказала Дорін, — ти должон гордитися своїм блогородним насліддям.

— Блогородним насліддям? — спитав Артур.

— Вас кажан покусав чи щось таке? — швидко спитав Кошіль, тривожачись, щоб не стати причиною жодних сімейних незлагод.

— Ні, — сказав Артур, — юрист. Я отримав цього листа, бач? Із розкішною восковою печаткою й таке інше. Бла-бла-бла... пра пра дід... бла-бла-бла... єдиний живий родич... бла-бла-бла... насамперед прийміть наші щонайщиріші... бла-бла-бла. В одну хвилину я Артур Мигаль, перспективний гуртовий продавець фруктів і овочів, наступної миті виявляю, що я Артур, Граф Нефартить, власник п’ятдесяти акрів такого каменюччя, що кози ноги ломлять, і замку, з якого й таргани порозбігалися, і запрошення від бургомістра якось заскочити в село унизу й обговорити податкову заборгованість за триста років.

— Ненавиджу юристів, — сказав голос з-під стільця. Він звучав сумно й спустошено. Кошіль спробував тримати власні ноги поближче до власного стільця.

— Єта був очінно красівий замок, — сказала Дорін.

— Бісова купа розкришеного каміння, ось що він таке, — сказав Артур.

— Очіроватєльні краєвіди.

— Так, крізь кожну стіну, — сказав Артур, обрізаючи цю гілку розмови, — я мав би знати це навіть до того, як ми поїхали на нього глянути, правда? Я подумав, ну, це ж чотири дні змарнувати просто посеред нашого гарячого сезону. І більше я про це не думав. А далі я прокидаюся в пітьмі, в ящику, я зрештою знайшов ці сірники, запалив один, і тут записка за п’ятнадцять сантиметрів від мого носа. А на ній...

— «Ви не повинні дозволити вкласти себе на лопатки», — гордо сказав пан Шкарбан, — це була одна з перших версій.

— Єта не моя віна, — сказала Дорін, — ти лежав нєдвіжно три дні.

— Через мене у жерця стався напад, кажу вам, — сказав Артур.

— Тьху! Жерці! — сказав пан Шкарбан. — Завжди однакові. Завжди кажуть тобі, що ти знову житимеш після смерті, але просто спробуй зробити це й поглянь на їхні обличчя!

— Хай там як, не люблю жерців, — сказав голос з-під стільця. Кошіль задумався, чи ще хто-небудь його чує.

— Не забуду обличчя Ревенереда Велеґара в той день, — похмуро сказав Артур, — я проходив у той храм тридцять років. Мене поважали в громаді. Тепер щойно я навіть подумаю крок ступити в релігійне співтовариство, мені вся нога болить.

— Так, але він не мусив казати те, що він сказав, коли ти відкинув віко, — сказала Дорін. — А ще жрець. Вони взагалі не повинні знати таких слів.

— Мені подобався той храм, — з тугою сказав Артур. — Там було чим себе зайняти по середах.

Кошелю Буку спала думка, що Дорін також у якийсь чудодійний спосіб набула титулу.

— А ви також вампірка, пані Миг... Прошу пробачити... графине Нефартить? — ввічливо запитав він.

Графиня усміхнулася.

— Натирально, што так, — сказала вона.

— Завдяки шлюбу, — сказав Артур.

— А так можна? Я думав, треба, щоб вас укусили, — сказав Кошіль.

Голос під стільцем хіхікнув.

— Не розумію, чому я маю заводитися із тим, щоб кусати мою дружину після тридцяти років шлюбу, і край, — сказав граф.

— Кажная жена повінна антиресуватися хобі свово мужа, — сказала Дорін. — Єта підтримуєть антирес у шлюбі.

— Кому потрібен цікавий шлюб? Я ніколи не казав, що хочу цікавий шлюб. От що не так із цими людьми сьогодні, вони хочуть, щоб такі штуки, як шлюб, були цікавими. Це ж не хобі, в усякому разі, — загорлав Артур. — Вампірство надто перехвалюють, знаєте. Не можна виходити на денне світло, не можна їсти часник, не можна нормально поголитися...

— Чому не можна пого... — почав Кошіль.

— Неможливо користуватися дзеркалом, — сказав Артур. — Я думав, процедура кажаном-перекидання буде цікавою, але ці сови довкола — просто напасть. І щодо цього... ви знаєте... із кров’ю... ну... — його голос урвався.