— Та я просто раз проходив повз, — швидко виправдався він.
— Рунний наш, зніміть уже з Декана капелюх, будьте ласкаві, — наказав Ридикуль.
— Запевняю вас...
Капелюх було знято. З-під нього на Деканове чоло випало щось масне й довге, приблизно такої ж гостроверхої форми.
— Декане, — зрештою знайшовся Ридикуль, — що ви зі своїм волоссям зробили? Спереду ніби шпичак, а ззаду — як качина гузка, даруйте на слові. Ще й блищить.
— Це смалець. Це від нього шкварками тхне, — сказав Викладач новітніх рун.
— Це правда, — підтвердив Ридикуль, — але звідки ці квіткові нотки?
— Бурмибурмибурмилавандабурмибурмибурми, — скромно пояснив Декан.
— Даруйте, не розчув.
— Я сказав, це тому, що я трохи лавандової олії додав, — гучно сказав Декан. — А ще дехто з нас вважає, що це зухвала й модна зачіска, тому дякую за таку увагу. Ваша біда, Архіректоре, в тому, що ви не розумієте свого покоління!
— Якого? Старшого за мене на сім місяців? — уточнив Ридикуль.
Цього разу замислився Декан.
— Що я щойно сказав?
— Старий друже мій, ви пігулок із сушених жаб наїлися? — спитав Ридикуль.
— Звісно ні, це для психічно неврівноважених! — відповів Декан.
— Он як. Мабуть, в цьому й штука.
Завіса піднялася, точніше, посіпалася й відсунулась. Учасники «Гурту, що качає» мружилися на світло.
Ніхто не аплодував. Але ніхто нічим і не кидався, з іншого боку. Як для «Барабана», це була доволі душевна зустріч.
Ридикуль побачив високого кучерявого хлопця, який тримав у руках щось схоже на недороблену гітару чи навіть банджо, яке пережило бійку. Поряд із ним був гном із бойовою сурмою. Позаду сидів троль із молотками в руках і каменями, розкладеними перед ним. А збоку був Бібліотекар, і стояв він перед... Ридикуль трохи нахилився вперед... перед чимось схожим на скелет рояля, поставленого на пивні діжки.
Здавалося, хлопець закляк від зверненої на нього уваги.
Він сказав:
— Привіт, е-е-е, Анк-Морпорку...
І, оскільки таке довге спілкування з публікою його вочевидь знесилило, він почав грати.
Це була проста мелодійка, яка не зачепить, коли випадково її почути, ідучи вулицею. За нею була послідовність ламаних акордів, аж раптом Ридикуль зрозумів, що акорди були не за нею, бо мелодія була весь час. А це неможливо. Не існує гітар, здатних на таке.
Гном видув із сурми кілька нот. Троль підхопив ритм. Бібліотекар опустив на клавіші обидві руки, причому навмання.
Ридикуль ще ніколи не чув такого музичного безладу.
І раптом... і раптом... безлад прийшов до ладу.
Це було схоже на ті нісенітниці про біле світло, що їх полюбляють переказувати юні чарівники з Високоенергетичної чароспоруди. Вони стверджують, що коли зібрати всі кольори, то вийде білий, а це брехня собача, наскільки було відомо Ридикулю, бо усім відомо, що коли змішати усі кольори, до яких тільки руки дотяглися, то дістанеш зеленкувато-брунатне щось, і це щось аж ніяк не буде білим. Але тепер він мав розпливчасте уявлення, про що їм ішлося.
Весь цей гармидер, цей музичний сумбур раптом склався в одне, і там, всередині цієї єдності, була нова музика.
Деканів чуб розчублено тремтів. Весь натовп коливався.
Ридикуль виявив, що його нога притупує в такт. Він придушив її другою ногою.
Далі він бачив, як троль підхопив ритм і лупав каміння, аж стіни здригалися. Пальці Бібліотекаря ковзали клавіатурою вгору-вниз. А тоді він задіяв ноги. І весь час гітара гула, й волала, й виспівувала мелодію.
Чарівники підскакували на стільцях і крутили пальцями в повітрі.
Ридикуль нахилився до Скарбія й крикнув йому у вухо.
— Що? — крикнув у відповідь Скарбій.
— Кажу, вони всі показалися, окрім нас із вами!
— Що?
— Це все музика!
— Так! Вона чудова! — крикнув Скарбій, розмахуючи кістлявими руками.
— Щодо вас я вже не такий певний.
Ридикуль сів і витяг таумометр. Той божевільно вібрував, і користі з нього не було. Він ніби не міг визначитися, це магія чи ні.
Ридикуль стусонув Скарбія.
— Це не магія! Це щось інше!
— Ви цілком маєте рацію!
У Ридикуля враз виникло враження, ніби він заговорив не тією мовою.
— Я в тому сенсі, що її забагато!
— Так!
Ридикуль зітхнув.
— Вже час пити ті ваші жаб’ячі пігулки?
Із рояля пішов дим. Руки Бібліотекаря гуляли клавішами, мов Казанундер жіночим монастирем.
Ридикуль озирнувся. Він почувався самотнім.
Але музика не зачепила ще декого. Ранцерот підвівся. Його побратими теж.
Вони витягли ключки з головками. Ридикуль знав про закони Гільдії. Звісно, треба було домагатися їх виконання. Неможливо без цього керувати містом. Ця музика точно не була ліцензованою — коли й існує неліцензована музика, то звучить вона саме так. Хоча... він закасав рукави й тримав напоготові вогняну кулю. Про всяк випадок.
Один із посіпак Ранцерота кинув ключку й схопився за ногу. Інший розвернувся на місці так, ніби хтось вдарив його у вухо. Капелюх на Ранцеротовій голові зібгався, ніби хтось по ньому вгатив.
Ридикуль заплющив одне око, а другим, яке нещадно сльозилося, нібито зумів розгледіти ту зубну фею, коли вона саме опускала держак коси на Ранцеротову голову.
Архіректор був доволі кмітливою людиною, але змушувати свій потік думок змінювати русло йому іноді бувало важкувато. Йому було важко осмислити побачену в руках феї косу, адже в трави немає зубів, а тоді вогняна куля обпекла йому пальці і, сунувши їх до рота, щоби притлумити біль, він зрозумів, що у звуку навколо було ще дещо. Щось до нього додавалося.
— Ох, тільки не це, — сказав він, коли вогняна куля опустилася з його руки й підпалила Скарбієві черевик, — воно живе.
Він вхопив пивний кухоль, швидко допив залишки і, гучно грюкнувши, різко поставив його догори дном на стіл.
Над Хапонійською пустелею, приблизно над пунктирною лінією, світив місяць. Обидва боки пунктиру діставали однаково місячного світла, хоча люди з характером пана Шпеня такий стан речей засудили би.
Сержант прогулювався піщаним плацом. Він спинився, присів і витяг сигару. Тоді витяг сірник і чиркнув ним об щось, що стирчало з піску. Щось озвалося:
— ДОБРИЙ ВЕЧІР.
— Я гадаю, досить тобі вже, солдате? — спитав сержант.
— ЧОГО ДОСИТЬ, СЕРЖАНТЕ?
— Два дні поспіль на сонці, без їжі, без води... Ти, мабуть, божеволієш від спраги й ладен благати, аби тебе відкопали, еге ж?
— ТАК. ТУТ І СПРАВДІ ДУЖЕ НУДНО.
— Нудно?
— НА ЖАЛЬ, ТАК.
— Нудно? Там не може бути нудно! Це ж «яма»! Це мала б бути страшна фізична й душевна мука! Одного дня в ній досить, щоби... — сержант швиденько глянув на напис на зап’ясті, — ...наглухо здуріти! Я на тебе весь день дивився! Ти й не пискнув! Я не можу сидіти у себе... у себе, ну, де люди сидять, і там іще папери й таке інше...
— У КАБІНЕТІ.
— ...Й працювати спокійно, коли ти тут! Це нестерпно!
Красень Маслак глянув угору. Він відчував, що час виявити доброту.
— РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ. РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ, — сказав він. Сержант полегшено зітхнув.
— ЦЯ ШТУКА ДОПОМАГАЄ ЛЮДЯМ ЗАБУВАТИ, ТАК?
— Забувати? Та люди про все забувають, коли їм влаштовують... е-е...
— ЯМУ.
— Так! Саме так!
— ОН ЯК. ДОЗВОЛЬТЕ ЗАПИТАТИ ДЕЩО.
— Що?
— ВИ НЕ ПРОТИ, КОЛИ Я ЩЕ ДЕНЬ ТУТ ПОБУДУ?
Сержант розтулив рота, щоби відповісти, але з-за найближчої дюни форт атакували д’реґи.
— Музика? — спитав патрицій. — Он як. Розповідай.
Він трохи нахилився вперед, ніби виявляв уважність. Патрицій був украй уважним слухачем. Він ніби проводив розумовий дренаж. Люди розповідали що завгодно, аби тільки не западала мовчанка.
Крім того, лорд Ветінарі — правитель Анк-Морпорка — полюбляв музику.
Іноді люди цікавилися: і яка ж музика до вподоби такій людині?
Може, дуже формалізована камерна музика? Чи, можливо, масштабні опери з громами й блискавками?
