— Це якось нецікаво, — відповів Паді.

— Люблю, коли нецікаво. Життя видається довшим.

Вони дійшли до бокового входу в «Барабан», зайшли в нього і опинилися у темній кімнатці, де смерділо прокислим пивом і щурами. З-за стіни було чути гамір у головній залі.

— Здається, там багатенько зібралося, — сказав Толоз.

До кімнатки увірвався Гібіскус:

— Ну що, хлопці, готові?

— Заждіть хвильку, — сказав Бескид, — ми ще про платню не говорили.

— Казав вам — шість доларів, — огризнувся Гібіскус. — Ви чого хочете? Ви не з Гільдії, а гільдійним я вісім плачу.

— Ми восьми й не просили б, — сказав Толоз.

— І правильно!

— Ми хочемо шістнадцять.

— Шістнадцять? Та ви жартуєте! Це ж удвічі більше за гільдійний тариф!

— Але там у вас багато людей, — сказав Толоз. — Певен, пиво добре розходиться. А ми можемо й додому піти.

— Ходімо вийдемо, — сказав Гібіскус, обхопив Толоза за голову й відвів у дальній куток.

Паді спостерігав за Бібліотекарем, який саме досліджував рояль. Ще ніколи він не бачив, щоби музикант пробував інструмент на смак. Та орангутан підняв кришку й роздивився клавіші. Спробував узяти кілька нот. На зуб.

Толоз повернувся, потираючи руки.

— Вивів його на чисту воду, ха! — повідомив він.

— Скільки? — спитав Бескид.

— Шість доларів! — сказав Толоз. Запала мовчанка.

— Даруй, — озвався Паді, — але ми говорили про «-надцять».

— Треба було триматися твердо, — пояснив Толоз, — бо він у якусь мить збив ціну до двох.

Деякі релігійні вчення стверджують, що всесвіт почався зі слова, пісні, танцю, мелодії. Монахи-слухачі з Вівцескельних гір так натренували слух, що можуть вгадати масть гральної карти за звуком її падіння, і поставили перед собою завдання уважно прислухатися до тихих реліктових відлунь усесвіту, щоби з них виокремити першозвук.

Коли їм вірити, то на початку всього був дуже дивний шум.

Та найпросунутіші слухачі (ті з них, хто найбільше вигравав у покер), які прислухаються до завмерлих відлунь у закам’янілостях і бурштині, присягаються, що можуть розчути дуже тихі, більш ранні звуки.

За їх словами, ті звуки нагадували відлік: раз-два-три-чотири.

Найкращий зі слухачів, який прислухався до базальту, казав, що може розчути й той відлік, що передував цьому.

Коли в нього запитали, яким був той відлік, він відповів: «Раз-два».

Ніхто й ніколи не цікавився, що сталося зі звуком, із якого почався усесвіт, потім. Це ж міфологія. Не заведено про таке питати.

А от Ридикуль, приміром, вважав, що все почалося випадково, а у випадку конкретно Декана — усім на зло.

Старші чарівники зазвичай не випивали у «Латаному барабані», хіба тільки коли були не при виконанні. Вони розуміли, що того вечора перебували в закладі із якоюсь не до кінця визначеною офіційною метою, а тому дивилися на розставлені перед ними напої доволі стримано.

Навколо них сидіння полишалися вільними, та було їх небагато, бо зазвичай у «Барабані» було багатолюдно.

— Бачу, тут атмосфера розслаблена, — сказав Ридикуль, озираючись. — О, бачу, вони знову «Справжній ель» подають. Мені кухоль «Справді зайвого Турборга», будь ласка.

Чарівники спостерігали, як він осушує кухоль. В анк-морпоркського пива особливий, дуже своєрідний смак. Кажуть, справа у воді. Дехто каже, що те пиво на смак як густий бульйон, та вони помиляються. Бульйон прохолодніший.

Ридикуль задоволено причмокував.

— Ех, ми тут в Анк-Морпорку знаємо, з чого роблять хороше пиво, — сказав він.

Чарівники кивали. Вона справді знали. І саме тому пили джин із тоніком.

Ридикуль роздивлявся натовп. Зазвичай у таку пору в закладі хтось гучно бився чи тихенько штрикав когось ножем. Але чутно було тільки гомін розмов, і всі дивилися на невеличку сцену в дальньому кінці зали, де майже нічого не відбувалося. Теоретично те, що затуляло сцену, можна було би назвати завісою. Але це було просто старе простирадло, а за ним було чутно погупування й погрюкування.

Чарівники зайняли місця ближче до сцени. Їм переважно перепадають хороші місця. Ридикулеві здавалося, що він міг розчути шепіт і вирізнити тіні, що рухалися за простирадлом:

— Він питав, як ми звемося.

— Бескид, Паді, Толоз і Бібліотекар. Я думав, він запам’ятав.

— Ні, нам потрібна спільна назва.

— «Денний пайок», може?

— Може, щось типу «Веселі трубадури»?

— У-ук!

— «Толоз і Толозети»?

— Ага, зараз. Може, тоді «Бескид і Бескидети»?

— «У-ук ук У-ук-ук?»

— Ні. Нам потрібне щось незвичне. Як наша музика.

— Може, просто «Золото»? Хороша томська назва.

— Ні. Щось інше, не таке.

— «Срібло», може?

— «У-ук»!

— Не певен, що нам варто називатися якось схоже на важкий метал, Толозе.

— Нащо так вигадливо? Ми ж просто гурт, який музику грає.

— Назва важлива.

— Гітара в тебе особлива. Може, «Гурт із гітарою Паді»?

— У-у-ук.

— Треба коротше.

— Ну...

Усесвіт затамував подих.

— «Гурт, що качає»?

— Мені подобається. Звучить трохи непристойно, як я.

— У-ук.

— А ще нам треба вигадати назву для свого стилю.

— Рано чи пізно до цього дійде.

Ридикуль роззирнувся навколо.

На іншому кінці зали був Нудль Від-Душі-Відриваю, найбезуспішніший підприємець Анк-Морпорка. Він саме намагався продати комусь одну зі своїх сумнозвісних сосисок у тісті — вірна прикмета, що якась його нещодавня ділова затія луснула.

Нудль опускався до сосисок тільки коли усі інші джерела прибутку було вичерпано[19].

Він безкоштовно помахав Ридикулеві рукою.

За сусіднім столиком сидів Ранцерот Лимонник, один із кадровиків Гільдії музикантів, а з ним — двоє його поплічників, чия обізнаність у музиці вочевидь обмежувалася перкусією тупими предметами по людських головах.

Зосереджений вираз на обличчі Ранцерота свідчив, що він навідався не жарти жартувати, хоча факт, що представники Гільдії переважно мали бути зловісними, свідчив своєю чергою про те, що Ранцерот прийшов не слухати чужі жарти, а зробити так, щоби декому було вже не до сміху.

Це спостереження звеселило Ридикуля. Здається, вечір буде цікавішим, ніж він гадав спочатку.

Біля сцени був іще один столик. Ридикуль його не одразу й помітив, та погляд чомусь сам ураз зачепився за нього.

Там сиділа молода жінка, сама-самісінька. Звісно, жінки в «Барабані» бували часто. Навіть молоді жінки без супроводу. Зазвичай вони приходили туди, щоби супровід набути.

Але от що було дивно. Люди тіснилися на лавках, але навколо неї було вільно. Вона була доволі приваблива, хоч і худенька, — подумалося Ридикулю. Як таких хлопчакуватих звуть? Гамон чи щось таке. Вбрана вона була у чорну сукню з мереживом, такі часто носять здорові молоді жінки, щоби здаватися хворими на сухоти, а ще в неї на плечі сидів крук.

Вона озирнулася, помітила, що Ридикуль на неї дивиться, і зникла.

Майже.

Він же чарівник, кінець кінцем. Очі його сльозилися від того, як її образ спалахував і зникав.

Он воно що. Так, він чув, що зубні феї саме навідалися до міста. Мабуть, вона з нічних створінь. Певно, взяла вихідний, як звичайні люди.

Якийсь рух на столі змусив його опустити погляд. Смерть Щурів пробіг повз нього з мискою арахісу.

Він глянув на інших чарівників. Декан досі сидів у гостроверхому капелюсі. Обличчя його дивно блищало.

— Щось ви розігрілися, Декане.

— Ой, мені зручно й неспекотно, Архіректоре, запевняю вас, — відповів Декан.

Щось слизьке крапнуло з його носа.

Викладач новітніх рун недовірливо принюхався.

— Хтось шкварки смажить? — спитав він.

— Зніміть капелюха, Декане, — порадив Ридикуль. — Краще почуватиметесь.

— Пахне, як «Дім договірної прихильності» пані Долоні, — завважив Верховний верховик.

Усі здивовано витріщилися на нього.