Сюзен витягла з кишені Імпів життємір. Блакитний дим досі вирував в отворі між посудинами.
— Можете мені з оцим допомогти?
Смерть різко розвернувся на місці.
— НЕ ТРЕБА БУЛО МЕНІ ТОДІ ТВОЮ МАТІР ЗА ДОНЬКУ БРАТИ.
— А нащо взяли?
Смерть знизав плечима.
— ЩО ЦЕ ТАМ У ТЕБЕ?
Смерть узяв життємір Паді з її рук і підніс вище, щоби роздивитися.
— ОН ЯК. ЦІКАВО.
— Ви не знаєте, що це значить, дідуню?
— Я З ТАКИМ РАНІШЕ СПРАВИ НЕ МАВ, ТА ЦЕ, МАБУТЬ, МОЖЛИВО. ЗА ПЕВНИХ ОБСТАВИН. ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ЩО ЯКИМОСЬ ЧИНОМ... В ЙОГО ДУШУ ПРОНИК РИТМ... ДІДУНЮ?
— О, ні. Цього бути не може. Це ж просто слово. І що не так із «дідунем»?
— ІЗ «ДІДОМ» Я ЩЕ ТАК-СЯК МОЖУ ЗМИРИТИСЯ. ІЗ «ДІДУНЕМ»? ОДИН КРОК ДО «ДІДО», ТАК Я ВВАЖАЮ. МЕНШЕ З ТИМ, Я БУВ ПЕВЕН, ЩО ТИ ДОВІРЯЄШ ЛОГІЦІ. КОЛИ ЩОСЬ ІСНУЄ ЯК ПРОСТО СЛОВО ЧИ ВИСЛІВ, ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНИ НЕПРАВДИВІ.
Смерть злегка похитав клепсидру.
— ПРИМІРОМ, БАГАТО НА СВІТІ Є РЕЧЕЙ, ЯКІ КРАЩІ НІЖ НІЧОГО. Я ЦЬОГО ЗВОРОТУ НІКОЛИ НЕ РОЗУМІВ. ЗВІСНО, Є РЕЧІ, ГІРШІ НІЖ НІЧОГО, НАПРИКЛАД, БОРГИ...
Смерть замовк.
— Я ЗНОВ ЦЕ РОБЛЮ! З ЯКОГО ДИВА МУСИТЬ МЕНІ БУТИ ЦІКАВО, ЩО ОЗНАЧАЄ ТОЙ КЛЯТИЙ ЗВОРОТ? ЧИ ЯК ТИ МЕНЕ НАЗИВАЄШ. ЦЕ НЕВАЖЛИВО! ТІСНІ СТОСУНКИ З ЛЮДЬМИ ЗАВАЖАЮТЬ ЧІТКО МИСЛИТИ. ПОВІР МЕНІ НА СЛОВО. НЕ ВТРУЧАЙСЯ.
— Але ж я сама людина.
— А Я Й НЕ КАЗАВ, ЩО БУДЕ ЛЕГКО, ПРАВДА? НЕ ДУМАЙ ПРО ЦЕ. НЕ ВІДЧУВАЙ.
— А ви в цьому фахівець, так? — огризнулася Сюзен.
— У НЕЩОДАВНЬОМУ МИНУЛОМУ Я НА ЯКУСЬ мить ДОЗВОЛЯВ СОБІ ПОЧУТТЯ, ЦЕ ПРАВДА, АЛЕ Я МОЖУ ЇХ ВІДКИНУТИ, ЩОЙНО ЗАБАЖАЮ.
Він знов підніс клепсидру до очниць.
— Є ТАКИЙ ЦІКАВИЙ ФАКТ, ЩО МУЗИКА, БЕЗСМЕРТНА ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ, ІНОДІ МОЖЕ ПОДОВЖУВАТИ ЖИТТЯ ТИХ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ З НЕЮ В БЛИЗЬКИХ СТОСУНКАХ. Я ПОМІТИВ, ЩО ЗОКРЕМА ВІДОМІ КОМПОЗИТОРИ ДУЖЕ ДОВГО ТРИМАЮТЬСЯ ЗА ЖИТТЯ. КОЛИ Я ПРИХОДЖУ ПО НИХ, ТО БІЛЬШІСТЬ УЖЕ ГЛУХІ ЯК КОЛОДА. ПІДОЗРЮЮ, ЦЕ ЯКЕСЬ БОЖЕСТВО ТАК РОЗВАЖАЄТЬСЯ, — тут Смерть зневажливо схилив череп на бік. — ТАКЕ В НИХ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ[18].
Він поставив клепсидру на стіл і постукав по ній фалангою вказівного пальця. Клепсидра видала «вуо-уо-уі-чіка-чіка».
— У НЬОГО НЕМАЄ ЖИТТЯ. ТІЛЬКИ МУЗИКА.
— То музика ним заволоділа?
— МОЖНА Й ТАК СКАЗАТИ.
— І подовжила йому життя?
— ЖИТТЯ МОЖНА ПОДОВЖУВАТИ. ЛЮДЯМ ЦЕ ІНОДІ ВДАЄТЬСЯ. НЕЧАСТО. ЗАЗВИЧАЙ ЗА ТРАГІЧНИХ ОБСТАВИН, У ДРАМАТИЧНОМУ СЕНСІ. АЛЕ ЦЕ ЖИТТЯ ПОДОВЖИЛА НЕ ЛЮДИНА. ЦЕ ЗРОБИЛА МУЗИКА.
— Він грав на чомусь, на якомусь струнному інструменті, схожому на гітару...
Смерть озирнувся на Сюзен.
— СПРАВДІ? TAK-TAK-TAAK...
— А це важливо?
— ЦЕ... ЦІКАВО.
— Я мушу щось про це знати?
— У ЦЬОМУ НЕМАЄ НІЧОГО ВАЖЛИВОГО. ПРОСТО ЗАЛИШКИ ДАВНІХ МІФІВ. УСЕ ВИПРАВИТЬСЯ САМЕ СОБОЮ, І ТОБІ, МОЖЛИВО, ДОВЕДЕТЬСЯ ІЗ ЦИМ ЗМИРИТИСЯ.
— В якому сенсі «виправиться саме собою»?
— МОЖЛИВО, ВІН ПОМРЕ ЗА КІЛЬКА ДНІВ.
Сюзен тупо дивилася на життємір.
— Але це жахливо!
— У ТЕБЕ ІЗ ЦИМ ЮНАКОМ РОМАНТИЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК?
— Що? Ні! Я тільки раз його бачила!
— І ВИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ ПОГЛЯДАМИ У НАТОВПІ, НІЧОГО ТАКОГО?
— Ні! Звісно, що ні.
— ТОДІ ЧОМУ ЦЕ ТЕБЕ ОБХОДИТЬ?
— Бо він важ... Бо він людина, ось чому, — відповіла Сюзен і сама здивувалася. — Не розумію, чому із людьми можна отак, — невпевнено додала вона. — От і все. Ох, не знаю.
Смерть нахилився до неї, і його череп опинився на рівні її очей.
— АЛЕ ЛЮДИ ПЕРЕВАЖНО ДУЖЕ ДУРНІ ІСТОТИ І МАРНУЮТЬ СВОЇ ЖИТТЯ. ХІБА ТИ НЕ ПОМІЧАЛА? НЕ ДИВИЛАСЯ ВНИЗ, СИДЯЧИ В СІДЛІ ВИСОКО НАД МІСТОМ, І НЕ ДУМАЛА, ЯК БАГАТО СПІЛЬНОГО В НЬОГО З МУРАШНИКОМ, У ЯКОМУ ВОВТУЗЯТЬСЯ СЛІПІ ЛИЧИНКИ, ПЕРЕКОНАНІ, ЩО ВИГАДАНИЙ НИМИ БАНАЛЬНИЙ СВІТ СПРАВЖНІЙ? ДИВИШСЯ НА ОСВІТЛЕНІ ВІКНА І ПРАГНЕШ ВІРИТИ, ЩО ЗА НИМИ СТАЮТЬСЯ НЕЙМОВІРНО ЦІКАВІ ІСТОРІЇ, АЛЕ НАПЕВНЕ ТИ ЗНАЄШ ОДНЕ — ЩО ЗА ТИМИ ВІКНАМИ НЕЦІКАВІ, ДУРНІ ІСТОТИ, ЗВИЧАЙНІСІНЬКІ СПОЖИВАЧІ ЇЖІ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ СВОЇ ІНСТИНКТИ СПРАВЖНІМИ ПОЧУТТЯМИ, А СВОЇ ДРІБНЕНЬКІ ЖИТТЯ — ВАЖЛИВІШИМИ ЗА ПИЛ НА ВІТРІ.
Бездонне синє сяйво. Здавалося, його погляд висотує думки з її свідомості.
— Ні, — прошепотіла Сюзен, — ні, я ніколи такого не думала.
Смерть різко випростався й відвернувся.
— МОЖЛИВО, ТОБІ Б ЦЕ СТАЛО В ПРИГОДІ.
— Але це якийсь суцільний безлад! Жодного сенсу немає в тому, як вмирають і гинуть люди. Жодної справедливості!
— ХА.
— Але ж ви втручаєтесь, — наполягала вона, — ви щойно мого батька врятували.
— І ВЧИНИВ ДУРІСТЬ. ЗМІНИТИ ДОЛЮ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ — ЦЕ ЗМІНИТИ СВІТ. Я ПАМ’ЯТАЮ ПРО ЦЕ. І ТОБІ РАДЖУ, — сказав Смерть, досі не дивлячись на неї.
— Не розумію, чому не можна щось міняти, коли світ від цього став би кращим.
— ХА.
— Ви надто боїтеся змінити світ?
Смерть розвернувся до Сюзен з таким виразом, що вона почала задкувати. Він поволі наближався до неї. Голос його не гримів, а шипів.
— ЦЕ ТИ МЕНІ ТАКЕ КАЖЕШ? ТИ, У ЦІЙ СВОЇЙ ГАРНЕНЬКІЙ СУКЕНЦІ, КАЖЕШ ТАКЕ МЕНІ? ТИ? ДОЗВОЛЯЄШ СОБІ ПАТЯКАТИ ПРО ТЕ, ЯК ЗМІНЮВАТИ СВІТ? А ТОБІ СТАЛО БИ ВІДВАГИ ПРИЙНЯТИ ЙОГО ТАКИМ, ЯК Є? ЗНАТИ, ЩО Є РЕЧІ, ЯКІ ТРЕБА ЗРОБИТИ, І РОБИТИ ЇХ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ? ЧИ Є НА ЦЬОМУ СВІТІ ХОЧ ОДНЕНЬКА ЛЮДИНКА, ЯКА ПАМ’ЯТАЄ, ЩО ТАКЕ ОБОВ’ЯЗОК?
Він судомно стискав і розтискав руки.
— Я КАЗАВ ТОБІ, ПРИГАДАЙ... ДЛЯ НАС ЧАС — ЦЕ МІСЦЕ. ВІН РОЗМАЗАНИЙ. Є ТЕ, ЩО Є, І Є ТЕ, ЩО БУДЕ. КОЛИ ЗМІНИШ ТЕ, ЩО Є, ТО ВІДПОВІДАТИМЕШ ЗА ЗМІНИ. А ЦЕ НАДТО ТЯЖКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.
— Ви просто виправдовуєтесь!
Сюзен якийсь час зухвало й розгнівано дивилася на нього, а тоді розвернулася й рішуче пішла з кімнати геть.
— СЮЗЕН?
Вона спинилася на півдорозі, але не оглядалася.
— Так?
— СЕРЙОЗНО?.. КІСТЛЯВІ КОЛІНА?
— Так!
Можливо, це був перший в історії футляр для клавішних, та ще й пошитий із килима. Бескид запросто закинув його на плече, а іншою рукою взяв торбу з каменями.
— Не важко тобі? — спитав Паді.
Бескид припідняв рояль однією рукою й задумано зважив:
— Трохи, — відповів він.
Підлога під ним скрипіла.
— Гадаєте, варто було те все з нього виймати?
— Він працюватиме, — запевнив Толоз. — Це ж як... карета. Що більше зайвого знімеш, то швидше їхатиме. Ходімте.
Вони вийшли на вулицю. Паді намагався поводитися так невимушено, як тільки може поводитися людина в товаристві гнома з величезною сурмою, орангутана й троля із роялем на плечі.
— Мені би карета не завадила, — сказав Бескид, коли вони прямували до «Барабана». — Хочу чорну карету з тими, у лівері.
— Лівері? — перепитав Паді. Він уже почав звикати до їхніх нових імен.
— Ну, ті шо слуги.
— А, лакеї в лівреях?
— І це теж.
— А якби тобі купа золота перепала, Толозе, ти би що зробив? — спитав Паді, в якого за плечем ніжно стогнала, гітара, зачувши його голос.
Толоз замислився. Спершу він хотів відповісти, що для гнома володіння купою золота — це, ну, просто щастя володіти купою золота, і золото саме по собі було би такою золотожильною цінністю, наскільки це в принципі можливо.
— Та хто мене зна, — промовив він. — Я й не уявляв ніколи, щоби мені купа золота перепала. А ти чого хотів би?
— Я заприсягнувся стати найславетнішим музикантом на світі.
— Це небезпечно, — такі обіцянки давати, — завважив Бескид.
— У-ук.
— Хіба не цього кожен митець хоче? — спитав Паді.
— За моїм досвідом, — відповів Толоз, — кожний митець хоче — дійсно, насправді хоче, — щоби йому платили.
— І слави, — додав Паді.
— Про славу я нічого не знаю, — сказав Толоз. — Складно бути одночасно славетним і живим. Я просто хочу щодня грати й чути, як хтось каже: «Дякую, це було чудово, ось тобі гроші, приходь завтра, добре?»
— І це все?
— Це вже багато. Я хочу, щоби люди казали: «Нам потрібен сурмач, знайдіть нам Толоза Толозсона!»