Смерті погано давалася трава (чорна) й яблуні (лискучий чорний на матовому чорному), та всю кольорову глибину, заощаджену на всьому іншому, він вклав у поля. Вони мінилися, мов під вітром, от тільки вітру не було.

Сюзен гадки не мала, нащо він так вчинив.

Хай там як, а там була стежка. Вона тягнулася полями десь півмилі, а тоді враз уривалася. Здавалося, ніби хтось виходив туди, а тоді просто стояв і озирався.

Хропунець пішов стежкою й спинився в кінці. Тоді обережно розвернувся, намагаючись не зачепити жодного качана.

— Не знаю, як ти це робиш, — прошепотіла Сюзен, — та впевнена, що ти зможеш, і ти знаєш, де я хочу опинитися.

Здавалося, кінь кивнув їй. Альберт казав, що Хропунець — справжній кінь із плоті й кісток, але, мабуть, не можна було возити Смерть сотні років і нічого не навчитися. Вигляд він мав такий, ніби від початку був дуже розумним.

Хропунець пішов риссю, перейшов на галоп, а тоді чимдуж почвалав. А тоді небо мигнуло — лише раз.

Сюзен чекала більшого. Що зорі вихором здіймуться навколо неї, що все веселково вибухне... але нічого такого не сталося. На її думку, це був дуже нецікавий спосіб подорожувати на відстань сімнадцяти років.

Кукурудзяне поле зникло, але сад був тим самим. Дивно підстрижені дерева й ставок зі скелетними рибами були на місці. Стояли ще якісь скульптури, які нагадували садових гномів у садах смертних, от тільки тут вони були скелетиками в чорних мантіях — весело штовхали візочки й мали при собі крихітні коси.

А от стайня була дещо іншою. По-перше, там уже був Хропунець.

Він тихо заіржав, коли Сюзен завела його у вільне стійло поряд із ним самим.

— Упевнена, ви знайомі, — сказала вона. Не чекала, що все станеться як належить, але воно ж мало, правда? Час — це така штука, яка стосується когось іншого, чи не так?

Вона прослизнула в будинок.

— НІ. МЕНЕ НЕ ЗМУШУВАТИМУТЬ. МЕНЕ НЕ ЗОБОВ’ЯЗУВАТИМУТЬ. Я РОБИТИМУ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ВВАЖАЮ ПРАВИЛЬНИМ...

Сюзен прокрадалася поза полицями з життємірами. Ніхто її не помічав. Коли спостерігаєш за битвою зі Смертю, то на тіні десь на тлі уваги не звертатимеш.

Вони їй ніколи про це не розповідали. Батьки ніколи не розповідають про таке. Твій батько може бути учнем Смерті, а мати — його прийомною донькою, та все це дрібниці, коли такі люди стають батьками. Батьки ніколи не були юними. Вони просто чекали, коли стануть батьками.

Сюзен дійшла до кінця ряду.

Смерть височів над її батьком... Тобто, над хлопчиком, який буде її батьком.

Три червоні відмітини палали на щоці, по якій його вдарив Смерть. Сюзен торкнулася блідих плям на своїй щоці.

Спадковість не так працює.

Принаймні... нормальна...

Її мати... Тобто дівчина, яка стане її матір’ю... притислася спиною до кам’яної опори. А вона трохи вилюдніла з віком, — подумалося Сюзен. Принаймні її смаки покращилися. Вона подумки струснула себе за плечі. Коментувати фасони? Зараз? Серйозно?

— ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК МЕНІ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРИКРО.

— Можливо, уявляю.

Смерть підвів погляд і подивився просто на Сюзен. На мить його очиці спалахнули блакиттю. Сюзен спробувала заховатися глибше у тінь.

Він перевів погляд на Морта, тоді на Ізабелл, тоді знов на Сюзен, тоді знов на Морта. І засміявся.

І перевернув клепсидру. І клацнув фалангами.

Морт зник — ніби повітря поглинуло його, тихенько луснувши. Те саме сталося з Ізабелл та іншими.

Раптом запала тиша.

Смерть дуже обережно поставив клепсидру на стіл і якийсь час дивився в стелю. А тоді сказав:

— АЛЬБЕРТЕ.

З-за опори вийшов Альберт.

— ЧИ НЕ БУВ БИ ТИ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ МЕНІ ПРИНЕСТИ ЧАЮ?

— Так, Господарю. Хе-хе, добрячого ж ви йому дали прочухана...

— ДЯКУЮ.

Альберт почимчикував геть у напрямку кухні.

Знов запало те, що можна було би назвати тишею в приміщенні з життємірами.

— ВИХОДЬ УЖЕ, НЕ ХОВАЙСЯ.

Сюзен послухалася й постала перед Невблаганною Дійсністю. Смерть був заввишки сім футів. Але здавався навіть вищим. У Сюзен в голові роїлися тьмяні спогади про когось, хто ніс її на плечах величезними темними кімнатами, але в тих спогадах це була людина — кістлява, але таки цілком людської природи істота, хоча природу ту Сюзен і не могла достоту означити.

Той, кого вона бачила зараз, не був людиною. Він був височезним, гордовитим і страшним. Він міг так розправити плечі, аж закони світобудови виправлялися перед ним, — подумалося Сюзен, — та це не надавало йому людяності. Він пильнує цей світ. Безсмертний за визначенням. Кінець усьому сущому.

«Але ж він мій дід. Тобто буде ним. Тобто є. Був».

Але... Була на тій яблуні одна штука. Думки Сюзен весь час відгойдувалися до неї. Вона дивилася на постать перед собою, а згадувала ту штуку на яблуні. Втримати обидва образи у свідомості було майже неможливо.

— ТАК-ТАК-ТАК. БАГАТО В ТОБІ ВІД МАТЕРІ, — сказав Смерть. — І ВІД БАТЬКА.

— Як ви зрозуміли, хто я?

— У МЕНЕ УНІКАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ.

— Але як ви можете пам’ятати мене? Мене ж іще навіть не зачали!

— Я Ж СКАЗАВ, УНІКАЛЬНА. ТЕБЕ ЗВАТИ...

— Сюзен, але...

— СЮЗЕН? — гірко перепитав Смерть. — ВОНИ АЖ ТАК ХОТІЛИ ВСЕ ЗРОБИТИ ПО-СВОЄМУ, ПРАВДА?

Він сів у крісло, склав фаланги пальців дашком і дивився на Сюзен понад ними.

Їхні погляди зустрілися, і Сюзен не відвела очей.

— СКАЖИ МЕНІ, — за якийсь час озвався Смерть, — ЧИ БУВ Я... БУДУ... Є ХОРОШИМ ДІДОМ?

Сюзен задумано закусила губу.

— Якщо я розповім, не буде парадоксу?

— ДЛЯ НАС — НІ.

— Тоді... коліна у вас кістляві.

Смерть витріщився на неї.

— КІСТЛЯВІ КОЛІНА?

— Даруйте.

— ТИ ПРИЙШЛА СЮДИ, ЩОБИ ЦЕ МЕНІ ПОВІДОМИТИ?

— Ви кудись зникли... там. Мені довелося взяти виконання Обов’язків на себе. Альберт страшенно переймається. Я прийшла сюди, щоби... дізнатися дещо. Не знала, що батько працював на вас.

— ПРАЦІВНИК ІЗ НЬОГО БУВ КЕПСЬКИЙ.

— Що ви з ним зробили?

— ВОНИ ОБОЄ В БЕЗПЕЦІ ПОКИ ЩО. МЕНЕ ТІШИТЬ, ЩО ВСЕ СКІНЧИЛОСЯ. ЛЮДИ НАВКОЛО ПОЧАЛИ ШКОДИТИ ТВЕРЕЗІЙ ОЦІНЦІ. ОТ І ТИ, АЛЬБЕРТЕ...

Альберт з’явився на краю килима з чайником і чашкою на таці.

— ЩЕ ОДНУ ЧАШКУ, КОЛИ ТВОЯ ЛАСКА.

Альберт озирнувся й не спромігся помітити Сюзен. Коли вмієш бути непомітною для панни Дупс, з іншими значно простіше.

— Як скажете, Господарю.

— ОТЖЕ, — повів далі Смерть, коли Альберт почовгав геть, — Я ЗНИК. І ТОБІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТИ УСПАДКУВАЛА РОДИННУ СПРАВУ. ТИ?

— Я не хотіла цього! Кінь зі щуром прийшли по мене!

— ЩУРОМ?

— Ну... Здається, це ще попереду.

— О, ТАК. ПРИГАДУЮ. ЛЮДИНА ВИКОНУЄ МОЮ РОБОТУ? ЗВІСНО, ЦЕ ТЕХНІЧНО МОЖЛИВО, АЛЕ НАЩО?

— Здається, Альберт щось знає, але прямо казати не хоче.

Альберт з’явився вдруге зі ще однією чашкою й блюдечком. Ставлячи їх на стіл, він так дзенькнув ними, ніби дратувався, що з нього кепкують.

— Це все наразі, Господарю?

— ДЯКУЮ, АЛЬБЕРТЕ. ЦЕ ВСЕ.

Альберт знову пішов, але цього разу повільніше, ніж зазвичай, і весь час зиркав через плече.

— Він взагалі не змінюється, так? — спитала Сюзен. — Звісно, в цьому ж і суть цього місця...

— ЯК ТИ СТАВИШСЯ ДО КОТІВ?

— Перепрошую?

— ДО КОТІВ. ПОДОБАЮТЬСЯ ВОНИ ТОБІ?

— Вони... — Сюзен вагалася, — нічого такі. Але кіт — це всього лише кіт.

— А ШОКОЛАД? ЛЮБИШ ШОКОЛАД?

— Гадаю, це штука, якої може бути забагато.

— ТИ ТОЧНО НЕ ДО ІЗАБЕЛЛ ВДАЛАСЯ.

Сюзен кивнула. Улюбленою стравою її матері був шоколадний геноцид.

— А ЩО З ПАМ’ЯТТЮ? ДОБРА В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ?

— О, так, я... пам’ятаю багато чого. Про те, як бути Смертю. Як все це мусить працювати. Слухайте, ви от щойно казали, що пригадуєте щура, а це ж іще навіть не ста...

Смерть підвівся й покрокував до моделі Диску.

— МОРФІННИЙ РЕЗОНАНС, — промовив він, не дивлячись у бік Сюзен. — ХОЛЕРА. ЛЮДИ НАВІТЬ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ ОСЯГНУТИ, ЩО ЦЕ. ДУШЕВНІ ОБЕРТОНИ. ВОНИ ЗА СТІЛЬКИ ВСЬОГО ВІДПОВІДАЮТЬ.