— Це наш громадянський обов’язок. Ми в авангарді надприродної оборони міста. А раптом з повітря посипляться якісь бридкі істоти?

— Так, що тоді?

— Ми будемо поряд.

— Так? І це ж добре, правда?

Ридикуль скажено витріщався на чарівників. Двоє з них крадькома притупували. Ще кілька посмикувалися, але тільки ледь-ледь.

Скарбій завжди трохи посмикувався, але така вже була в нього особливість.

«Як канарки, — думав Ридикуль. — Чи громовідводи».

— Гаразд, — неохоче згодився він. — Підемо туди. Але уваги не привертатимемо.

— Звісно, Архіректоре.

— А ще всі питимуть за свої.

— Ох.

Капрал (мабуть) Бавовна віддав честь сержантові, коли той саме намагався поголитися.

— Проблема з новобранцем, сержанте. Наказів не виконує.

Сержант кивнув, а тоді розгублено подивився на предмет у своїй руці.

— Бритва, сержанте, — підказав капрал. — Він весь час повторює: «ЦЬОГО ДОСІ НЕ СТАЛОСЯ».

— А ви не пробували його по шию в пісок закопати? Зазвичай спрацьовує.

— Це трохи... як сказати... неприємно робить людям... от щойно слово це пам’ятав... — капрал клацнув пальцями, — жорстоко. Ось воно. Ми більше людям не робимо... ями... тепер.

— Це... — сержант глянув на ліву долоню з кількома рядками написів, — Іноземний легіон.

— Так точно, сержанте. Він дивний. Весь час сидить і дивиться кудись. Звемо Красень Маслак.

Сержант зачудовано роздивлявся зображення в дзеркалі.

— Це ваше обличчя, сержанте, — нагадав капрал.

Сюзен критично себе оглянула.

Сюзен... Хіба це вдале ім’я? Звісно, не геть зовсім невдале, як-от у бідосі Йодини в четвертому класі чи Яковії — так, ніби її батьки до останнього сподівалися на хлопчика, аж раптом такий сюрприз. Воно просто нецікаве. Сюзен. Сюзі. Сю-сю. Із таким іменем хіба бутерброди мастити, не висовуватися зайвий раз і глядіти чужих дітей.

Не бувало на світі королев чи богинь із таким іменем. Навіть із орфографією не пограєшся. Можна, звісно, назватися Сьюзі, але тоді хіба на столах за гроші танцювати. Або можна ще вкинути туди трохи літер А, подвоїти Н... Але все одно воно матиме вигляд, ніби його надбудовами обліпили. Таке ж жахливе, як Корина, в якому літера О просто благає домалювати їй хвостик-протез.

Що ж, принаймні можна щось таке зробити із зовнішністю.

Справа в мантії. Може, це традиційне вбрання, ала сама вона — аж ніяк. Вибір обмежувався її старою шкільною формою й численними рожевими фантазіями її матусі. Мішкуватий футляр учениці Квірмського пансіону шляхетних панянок був вбранням, яке належить носити гордо і яке, принаймні на думку панни Дупс, не спокушало плоть... Але йому бракувало пафосу, який личить вбранню Невблаганної Дійсності. Про рожеве тут навіть не йшлося.

Уперше в історії всесвіту перед Смертю постала проблема гардеробу.

— Хвилиночку, — сказала Сюзен своєму відображенню. — Ідея. Я ж можу створювати речі, правда?

Вона простягла перед собою руку й подумала: «чашка». У руці виникла чашка. Із орнаментом з кісток і черепів.

— Ага. Я так розумію, про візерунок із троянд можна забути? Мабуть, це не досить стримано.

Вона поставила чашку на стіл і постукала по ній нігтем. Чашка дзенькнула, мов справжня.

— Ну, гаразд, — сказала Сюзен. — Чогось сентиментального й манірного я не хочу. Жодних чорних мережив і тих інших штук, що їх полюбляють всілякі бовдури, які пишуть вірші, не виходять із дому й удають вампірів, коли вони насправді вегетаріанці.

Одяг з’являвся й танув на її відображенні в дзеркалі. Ясно, що альтернативи чорному немає, тож вона спинилася на практичному варіанті без рюшиків.

— Ні, гаразд, може, трохи мережива. І, мабуть... трохи більше... корсажу.

Вона кивнула відображенню. Звісно, ніяка Сюзен в житті б такої сукні не вдягла, та вона сподівалася, що якась притаманна їй сюзенність невдовзі прогляне.

— Як добре, що ти вигадалася, — сказала вона сукні, — інакше я би збожеволіла. Ха-ха.

А тоді вона поїхала шукати свого ді... тобто Смерть. Було на світі одне місце, де він точно мав знайтися.

Толоз тихо зайшов до бібліотеки Академії. Гноми поважали науку, якщо тільки їх до неї не змушували.

Він посмикав за мантію першого-ліпшого молодого чарівника.

— У вас тут усім мавпа заправляє, правильно? Велика така, волохата, долоні зо дві октави завширшки.

Чарівник, який виявився юнаком із обличчям, що його колір нагадував вогке тісто, дивився на Толоза так зневажливо, як уміють дивитися на гномів люди певного типу.

Бути студентом Невидної академії не так уже й весело. Доводиться розважатися, щойно випадає нагода. Хлопець невинно й радісно вишкірився.

— Так, справді так. Саме зараз працює у себе в підвальній майстерні. Але треба ретельно добирати слова, коли звертатиметеся до нього.

— Невже? — спитав Толоз.

— Так. Обов’язково скажіть «Чи не хочете арахісу, пане Мавпо?» — пояснив студент і жестом підізвав двох своїх друзів. — Скажіть, що так і треба. Треба казати «пане Мавпо».

— О, так-так, саме так. Взагалі, якщо ви не хочете його дратувати, то краще перестрахуватися й почухати під пахвами. Він тоді розслабиться, — сказав другий студент.

— І обов’язково робіть такі звуки: «У-у-у». Йому це сподобається, — додав третій.

— Що ж, красно дякую, — відповів Толоз. — В який мені бік?

— Ми вас проведемо, — сказав перший студент.

— Так мило з вашого боку.

— Не беріть у голову. Це нам приємність.

Троє чарівників провели Толоза сходами вниз, а тоді тунелем. Зрідка світло пробивалося крізь засклене зеленим шпарини в підлозі верхнього поверху. Раз по раз хтось із хлопців хихотів.

Бібліотекар навпочіпки сидів на підлозі у вузькому підвалі з високою стелею. Перед собою він розклав багато якихось предметів. Серед них було колесо від воза, уламки деревини, кістки, розмаїті труби, металеві прути й дроти, з вигляду яких можна було виснувати, що по всьому місту якісь випадкові люди дивувалися з поламаних насосів і дірявих парканів. Бібліотекар пожовував уламок якоїсь труби й зосереджено дивився на розкладені предмети.

— Ось він, — сказав один із чарівників і підштовхнув Толоза. Той посунувся вперед. За спиною в нього знов здушено захихотіли.

Він торкнувся Бібліотекаревого плеча.

— Даруйте...

— У-ук?

— Ті хлопці вас щойно мавпою обзивали, — сказав Толоз, вказуючи на двері. — Я би їм показав на вашому місці.

Щось металево заскрипіло, і за дверима враз почулася метушня — юні чарівники, штовхаючи один одного, чкурнули навтьоки.

Бібліотекар без жодних видимих зусиль зігнув трубу дугою.

Толоз підійшов до дверей і визирнув. На кам’яній підлозі лишився розчавлений гостроверхий капелюх.

— Смішно вийшло, — сказав він. — Якби я просто спитав, де Бібліотекар, вони б мене, гнома, під три чорти послали. Треба вміти поводитися з людьми, коли вже взявся до такої справи.

Він повернувся й сів поряд із Бібліотекарем. Той додав трубі ще один вигин.

— Що це ви збираєте? — спитав Толоз.

— Ук-ук-УУУК!

— Мій кузен Модо тут за садівника. Каже, ви на клавішних умієте вшкварити, — він глянув на руки, які саме гнули чергову трубу. Великі руки. І їх аж чотири. — Принаймні частково він правий, — додав він.

Орангутан потягнув до рота шмат плавника.

— Ми подумали, раптом ви захочете сьогодні ввечері зіграти з нами на роялі у «Барабані». — Тобто зі мною, Паді й Бескидом.

Бібліотекар глянув на нього одним карим оком, тоді взяв дровиняку й зробив вигляд, ніби бренькає на ній.

— Ук?

— Саме так, — сказав Толоз. — То наш хлопець із гітарою.

— І-ік.

Бібліотекар зробив сальто назад.

— Укук-ука-ука-Ука-УК!

— Бачу, ви вже на потрібній хвилі.

Сюзен осідлала коня й сіла в сідло.

За Смертиним садом тяглися кукурудзяні поля, й їхній золотавий блиск був єдиним, що мало справжній колір у цьому пейзажі.