— Ви певні, що це наш Бібліотекар? — уточнив Архіректор.

— Товстий, рудий, ук-укає весь час?

— Це він. Божечки. Цікаво, нащо це йому? Ну, але як там кажуть... двотонна горила лягає спати, де схоче.

— Але ваша гадська стокілограмова мавпа нехай мені нещасні колеса віддасть, — непохитно наполіг чоловік. — Коли колес не повернете, я вам влаштую.

— Влаштуєте? — перепитав Ридикуль.

— Ага. І не думайте, що я вас боюся. Чхав я на чари ваші. Усім відомо, що проти цивільного населення чари застосовувати заборонено, — на цих словах чоловік нахилився до Ридикуля й погрозливо здійняв кулак.

Ридикуль клацнув пальцями. Здійнявся невеличкий вихор, і щось кумкнуло.

— Я завжди це вважав рекомендацією, а не забороною, — м’яко сказав він. — Скарбію, віднесіть цю жабу на квітник, а коли вона знов стане ким була, дайте десять доларів. Десяти доларів вистачить, правда ж?

— Кумк, — поспішно відповіла жаба.

— От і добре. А тепер хтось пояснить мені нарешті, що відбувається? — Тут щось унизу гучно грюкнуло кілька разів. — Чому мені здається, — звернувся Ридикуль одразу до всього світу, — що це мені нічого не пояснить?

Покоївки сервірували столи до обіду. Зазвичай це забирало скількись часу. Оскільки чарівники ставилися до харчування відповідально, але лишали по собі повний безлад, столи весь час перебували в процесі безперервного прибирання, сервірування й займання. Саме тільки розкладання начиння забирало багато часу, бо кожному чарівникові треба було дев’ять ножів, тринадцять виделок, дванадцять ложок і одна трамбівка, — це все без урахування численних келихів.

Чарівники завжди вчасно приходили на наступний прийом їжі. Насправді, навіть трохи завчасно — щоби встигнути на добавку від попереднього прийому їжі.

За одним зі столів був чарівник.

— Це наш Викладач рун, так? — уточнив Ридикуль.

В обох руках Викладача новітніх рун були столові ножі. Перед ним вишикувалися на столі сільничка, перчанка й гірчичниця. А ще десертниця. І кілька срібних накривок для страв. І по всьому цьому він жваво дзенькотів ножами.

— Нащо він це робить? — спитав Ридикуль. — А ви, Декане, припиніть притупувати.

— Ритмічне, зараза, — сказав Декан.

— Воно заразне, — сказав Ридикуль.

Викладач новітніх рун зосереджено супився. Виделки, розкладені на столі, підскакували й брязкотіли. Невдалий різкий удар катапультував ложку, і та поцілила Скарбієві у вухо.

— Та що це він таке вигадав, хай би йому грець?

— Це так боляче!

Чарівники оточили Викладача новітніх рун. Той не звертав на них жодної уваги. З його бороди крапав піт.

— Він гірчичницю розбив, — завважив Ридикуль.

— Гірчитиме до ночі.

— О, так, він смалить, як міцний гірчичник, — сказав Декан.

— Як посолений, — додав Верховний верховик.

Ридикуль виструнчився й підніс руку.

— А тепер хтось із вас, мабуть, скаже щось типу «але він фрукт», так? Чи, може, «під таким соусом він себе ще не подавав»? Об заклад б’юся, хтось із вас просто зараз вигадує якийсь дурнуватий каламбур про перець. Краще поясніть мені хтось, коли ваша ласка, чим викладацький штат нашої академії відрізняється від купки тупих, як квасоля, дурників.

— А-ха-ха, — нервово вдав сміх Скарбій, потираючи вухо.

— Це було не риторичне питання! — на цих словах Ридикуль вихопив ножі з рук Викладача, той якийсь час іще рухав руками в повітрі, а тоді ніби прокинувся.

— О, добридень, Архіректоре. Щось сталося?

— Що це ви тут робили?

Викладач глянув на стіл.

— Він синкопував, — сказав Декан.

— Та я б ніколи!

Ридикуль нахмурився. Він був товстошкірою, обмеженою людиною із дубовим, мов киянка, відчуттям такту і приблизно таким самим почуттям гумору, але не дурнем. Він знав, що чарівники влаштовані, як своєрідні флюгери чи як канарки, що їх гірники беруть із собою до шахт, щоби вчасно визначати витоки газу. Вони від природи налаштовані на окультні частоти. Коли ставалися дивні речі, то ставалися вони переважно із чарівниками. І ті вказували, звідки дме. Чи задихалися. Від захвату.

— Звідки у вас усіх побрався музичний хист? — спитав Ридикуль. — Звісно, слово «хист» тут вжито в іронічному значенні, — він роздивився обличчя присутніх. А тоді перевів погляд на підлогу.

— У вас усіх манна каша на черевиках!

Чарівники зачудовано роздивлялися своє взуття.

— Присягаюся, був певен, що просто повищав, — озвався Верховний верховик. — Гадав, це селерова дієта так впливає[17].

— Чарівникам належить носити гостроносі черевики або хороші міцні чоботи, — сказав Ридикуль. — А коли це не взуття, а каша якась, то щось іде не так.

— Це манна каша, — уточнив Декан. — Вона вся в таких гострих...

Ридикуль важко дихав:

— Коли ваше взуття самовільно змінює форму... — заревів він.

— ...магія вдаряє в ноги?

— Ха-ха, а непогано, Верховний верховиче, — сказав Декан.

— Я хочу знати, що коїться, — сказав Ридикуль низько й виважено, — і якщо ви всі зараз же не замовкнете, я вам покажу.

Він попорпався по кишенях і після кількох невдалих спроб витягнув таумометр. Підніс його чимвище. В Академії завжди був високий магічний фон, але стрілка вказувала на позначку «норма». Точніше, коливалася повз неї. Вона хиталася туди-сюди, мов метроном.

Ридикуль розвернув таумометр так, щоби всі бачили.

— Що це означає?

— Розмір чотири чверті? — запропонував Декан.

— Музика не магія, — завважив Ридикуль. — Не кажіть дурниць. Музика — це коли щось калатає, бамкає і...

Він замовк.

— Може, хтось хоче мені щось розповісти?

Чарівники розгублено почовгали товстими підошвами синіх замшевих черевиків.

— Ну, — почав Верховик, — є такий факт, що учора дехто з... е-е... нас, тобто я, приміром, проходив повз «Латаний барабан»...

— Як добропорядний подорожній, — додав Викладач новітніх рун.

— Добропорядний подорожній має право скуштувати напій у закладі з відповідною ліцензією о будь-якій годині дня чи ночі. Це закон, нагадую.

— І звідки ж ви подорожували, скажіть на милість? — поцікавився Ридикуль.

— Із «Грона».

— Це одразу за рогом.

— Так, але ми... стомилися.

— Гаразд, гаразд, — сказав Ридикуль тоном людини, яка розуміє, що коли потягти за нитку дужче, светр розпуститься, а таке нікому не треба. — Чи був із вами Бібліотекар?

— О, так.

— Розповідайте.

— Ну, там така музика була...

— Вона трохи як бамкала, — додав Верховик.

— Із соло на гітарі, — додав Декан.

— Вона така була..

— ...Типу як...

— ...Типу як ніби під шкіру заходить, аж дрижаки беруть, — договорив Декан. — До речі, немає ні в кого часом чорної фарби? Я всюди шукав.

— Під шкіру заходить, — пробурмотів Ридикуль і почухав підборіддя. — Божечки. Он воно що. Знову десь витік у всесвіті, еге ж? Щось знову потрапило до нас Ззовні. Пригадуєте, як пан Гонґ відкрив свій кіоск зі смаженою рибою на місці старого храму на вулиці Даґона? А тоді з’явилися ті рухомі картинки. Я від початку їх не схвалював. І ті дротяні штуки на колесах. Та в цьому всесвіті більше дірок, ніж у квірмському сирі. Ну...

— Ланкрійському, — виправив його Верховний верховик. — Це в ньому дірки. А у квірмському сині прожилки.

Ридикуль виразно на нього глянув.

— Взагалі це не було схоже на магію, — сказав Декан. Йому було сімдесят два роки. А почувся так, ніби йому знов сімнадцять. Він і не пригадував, чи йому колись було сімнадцять. Мабуть, він був тоді чимсь зайнятий. Але та музика давала йому відчути те, як він собі уявляв сімнадцятиліття. Таке відчуття, ніби під шкірою все горить.

Йому хотілося знову її почути.

— Здається, сьогодні ми знов туди збиралися, — натякнув він. — Можна було би піти й послухати. Щоби знати про ту музику більше. На випадок, якщо вона небезпечна для суспільства, — додав він невинно.

— Точно, Декане, — озвався Викладач новітніх рун.