Насправді патрицій найбільше любив музику, яку ніколи не виконували. На його думку, музика вмирає від страждань, коли її виконують за допомогою дублених шкір, частин мертвих котів і гатіння металевими зливками по струнах і трубках. Краще їй лишатися крапками, рисочками й закарлючками, упійманими в тенета нотних станів.

Так вона лишається чистою. А коли люди паплюжать музику виконанням, вона починає псуватися. Ліпше б усі тихенько сиділи собі й читали партитури, без жодних посередників між власним розумом і задумом композитора, крім хіба паперу й чорнила. А коли музику виконують спітнілі товстуни, чи люди з волоссям у вухах, чи коли слина з гобоя крапає... тіпає від такого. Втім, тіпає не надто сильно, бо патрицій із тих, хто ні в чому не вдається до крайнощів.

Отже...

— І що тоді сталося? — запитав він.

— А тоді він пісню співав, вашсть, — повів далі Липучка Майкл, офіційний жебрак і неофіційний інформатор. — Про великі вогняні ядра.

Патрицій підняв одну брову.

— Перепрошую?

— Ну, про щось таке. Слів було не розібрати, бо рояль вибухнув.

— Он як? Я так собі уявляю, що дійство через це перервалося?

— Не, мавпа далі грала на тому, що лишилося, — сказав Липучка Майкл. — А люди повставали, раділи, танцювали, ногами гупали, так ніби вся підлога в тарганах.

— І ти кажеш, що хлопців із Гільдії музикантів хтось побив?

— Оце дивина була. Білі, мов простирадло, вони були опісля.

«Бувають же й білі простирадла», — подумки додав він, згадавши про місця, де йому випадає спати.

Доки жебрак говорив, патрицій перечитував звіти. Це справді був дивний вечір. Божевілля в «Барабані»... добре, це не така вже й дивина, хоча те, що він дізнався, не було схоже на типове тамтешнє божевілля, та й про танці чарівників він чув уперше. Щось підказувало йому, на що вказують усі ці прикмети... Була одна штука, яка могла погіршити ситуацію.

— Скажи, а як пан Нудль відреагував на все це?

— Тобто, вашсть?

— Це ніби дуже просте питання, мені здається.

Липучка Майкл нарешті добрав слова: «Але як ви знаєте, що там Нудль був? Я ж не казав», — і спробував якось виштовхнути їх із гортані, а тоді подумав іще раз, і ще раз, і ще раз, і сказав:

— Та просто сидів і дивився, вашсть. Роззявивши рота. А тоді вибіг.

— Ясно. Божечки. Дякую, Липучко Майкле. Можеш іти.

Жебрак на мить замислився.

— Старий Тхір Рон казав, що вашсть іноді платять за відомості, — сказав він.

— Справді? Казав? Він таке справді казав? Що ж, цікаво, — Ветінарі щось записував на берегах звіту. — Дякую.

— Е-е...

— Може, тебе заарештувати?

— Е-е. Ні. Доброго вам здоров’я, вашсть, — пробурмотів Липучка Майкл і побіг геть.

Коли кроків жебрацьких чобіт вже не було чути, патрицій підійшов до вікна, зупинився, склав руки за спиною й зітхнув.

«Можливо, — думалося йому, — існували десь міста-держави, де правителям треба дбати про якісь дрібниці... набіги варварів, баланси виплат, убивства, виверження вулканів неподалік. Але не існувало людей, які би діловито відчиняли двері дійсності й метафорично казали: „Здоров, заходьте, як добре, що ви прийшли, яка гарна у вас сокира, до речі, чи не можна часом на вас трохи заробити, доки ви тут?“». Іноді лордові Ветінарі було цікаво, що сталося з паном Гонґом. Звісно, всі знали. Але тільки в загальних рисах. Достоту не знав ніхто.

Що за місто. Навесні річка спалахує. Десь раз на місяць вибухає приміщення Гільдії алхіміків.

Він пішов назад до столу й зробив ще одну нотатку. Його лякала думка, що він збирається декого вбити.

Але тоді він узяв партитуру Фонделевої прелюдії в соль-мажорі й розпочав читання.

Сюзен пішла у провулок, де лишила Хропунця. Навколо нього на бруківці лежало зо п’ятеро чоловіків — вони трималися за різні частини своїх тіл і стогнали. Сюзен вирішила не звертати уваги. Будь-хто, хто наважиться вкрасти коня Смерті, дуже швидко дізнається, що означає вираз «світ болю». Хропунець бив копитами дуже точно. Тому світ цей був тісним і дуже особистим.

— Це музика грала ним, а не навпаки, — сказала вона. — Ти ж бачив. Не певна, що він струн торкався.

— ПИСК.

Сюзен потерла руку. Ранцеротова голова виявилася доволі твердою.

— Чи можна її вбити так, щоби не вбити його?

— ПИСК.

— Навіть не намагайся, — переклав крук. — Лише на ній він тримається за життя.

— Але дід... Але він казав, що вона його все одно уб’є!

— Такий уже цей світ, великий і дивний, — зазначив крук.

— ПИСК.

— Але... слухайте, коли вона... паразит чи щось типу того, — вела далі Сюзен, доки Хропунець риссю йшов у небо, — то який їй сенс убивати хазяїна?

— ПИСК.

— Каже, це хороше питання, — сказав крук. — Підкинь мене до Квірма, гаразд?

— Але чого вона від нього хоче? Вона ним користується, але для чого?

— Двадцять сім доларів! — вигукнув Ридикуль. — Двадцять сім доларів пішло на заставу! І ще сержант той весь час шкірився! Чарівники під арештом!

Він ішов повз вишикуваних рядком присоромлених колег.

— Ну тобто, чи часто взагалі вартових викликають до «Барабана»? Ну тобто, ви що собі думали?

— Бурмибурмибурмибурми, — сказав Декан, потупившись.

— Не розчув!

— Бурмибурмибурмитанцювалибурми.

— Танцювали? — перепитав Ридикуль рівним голосом, ідучи вздовж шеренги у зворотному напрямку. — Це танці, по-вашому? Отак штовхатися? Підкидати одне одного? Крутитися так і сяк? Так навіть тролі не поводяться (нічого не маю проти тролів, завважте, чудовий народ, чудовий), а ви ж чарівники. Мусите бути іншим за приклад, і не тими своїми сальто, що ви їх там показували, Рунний наш, це вас стосується, не думайте, що я не бачив того вашого виступу, гидко дивитися було. Нещасний Скарбій аж зліг. Танці — це коли хороводи водять, це всі знають, гаївки й таке інше, може, трохи чечітки для здоров’я, може, трохи бального чогось... а не розмахувати людьми, як ото гном бойовою сокирою (завважте, я гномів дуже поважаю, сіль землі той народ, завжди так казав). Усім ясно?

— Бурмибурмибурмиусітакробилибурмибурми, — сказав Декан, не відриваючи погляду від підлоги.

— Не думав, що колись скажу таке чарівникам, старшим за вісімнадцять, але ви всі під домашнім арештом на невизначений термін! — закричав Ридикуль.

Заборона виходити за межі академії була не таким уже й страшним покаранням. Чарівники не дуже довіряли повітрю, яке не настоялося у приміщенні кілька днів, та й життя їхнє йшло переважно за маршрутом кімната — буфет. Але почувалися вони якось дивно.

— Бурмибурминевідомочогобурмибурми, — бурмотів Декан.

Уже потім, у день, коли музика вмерла, він казав, що це з ним сталося, бо він, мабуть, ніколи не був по-справжньому юним, чи принаймні не був юним у такому віці, коли розумів би, що він юний. Як і більшість чарівників, він почав учитися таким малим, що гостроверхий капелюх, виданий йому в академії, сповзав на вуха. І відтоді він був просто чарівником.

У Декана знов виникло відчуття, ніби він чогось не зробив. Він не розумів цього аж донедавна. Він не знав, що саме пропустив. Йому просто хотілося щось робити. Він навіть не знав, що саме. Але робити те все йому хотілося негайно.

Він хотів... він почувався, мов мешканець степу, який одного ранку прокинувся й відчув нестерпне бажання покататися на водних лижах. Звісно, він не сидітиме в кімнаті, доки все пронизує та музика...

— Бурмибурминесидітимутутбурмибурми.

Його охопило незнане доти почуття. Він жадав непослуху!

Наплювати на все! Навіть на закони тяжіння! І вже точно він одяг не розвішуватиме охайненько перед тим, як лягати в ліжко!

Ридикуль казав би йому: «То ви у нас бунтар, тільки гляньте на нього, і проти чого ж ви бунтуєте?» — а він би відповів... щось таке відповів, що всі отетеріли б, от що би він відповів! Він...

Та Архіректор помарширував геть.

— Бурмибурмибурми, — зухвало пробурмотів Декан, бунтар без фіналу.