Вона почула, як О Боже ахнув від здивування. Сама ж Сюзен уже звикла до будівель, які виявлялися більшими зсередини, ніж здавалися ззовні.

Її дідусь так і не навчився правильно співвідносити розміри.

Після цього її увагу привернули сходи. Вони починалися одні навпроти інших і вели до вершини великої круглої вежі, загубленої в тумані. Ці спіралі немов прямували в нескінченність.

Очі Сюзен повернулися до того, що привернуло її увагу від початку.

До великої конічної купи в центрі приміщення.

Вона була біла. І блищала у прохолодному світлі, що проникало крізь туман.

— Це зуби, — сказала вона.

— Здається, мене зараз знудить, — нещасно промовив О Боже.

— У зубах немає нічого страшного, — сказала Сюзен, хоча насправді думала інакше. Купа була насправді жахливою.

— Я хіба казав, що боюся? У мене просто знову похмілля... О Боже...

Сюзен обережно підійшла до купи.

Це були маленькі зуби. Дитячі зуби. Хто б їх тут не нагромадив, акуратним його не назвеш. Кілька покотилося по підлозі. Вона зрозуміла це, наступивши на них, і тихенький сумний хрускіт позбавив її будь-якого бажання ще раз ступити на зуб.

Істота, яка їх нагромадила, ймовірно також намалювала крейдою навколо цієї огидної купи різноманітні символи.

— Їх так багато, — прошепотів Сушняк.

— Щонайменше двадцять мільйонів, враховуючи розмір середньостатистичного молочного зуба, — відказала Сюзен, шокована, що відповіла майже автоматично.

— Звідки ти це знаєш?

— Об’єм конуса, — пояснила Сюзен. — Пі помножити на квадрат радіуса, помножити на висоту й поділити на три. Закладаюся, панна Дупс не змогла б уявити, що ці знання знадобляться мені в ось такому місці.

— Дивовижно. Ти вирахувала це подумки?

— Щось не так, — тихо мовила Сюзен. — Сумніваюся, що це в стилі Зубної Феї. Стільки зусиль, щоб зібрати зуби, а потім просто скинути їх в отаку купу? Ні. До того ж тут валяється недопалок. А Зубна Фея не з тих, хто крутить папіроси.

Вона подивилася на крейдяні знаки.

Голоси, що пролунали згори, змусили її підняти очі. Їй здалося, що вона побачила, як через перила перехилилася голова й миттєво зникла. Обличчя Сюзен особливо не розгледіла, але воно явно не належало Зубній Феї.

Вона знову зиркнула на крейдяне коло навколо зубів. Хтось хотів зібрати всі зуби в одному місці й намалював коло, щоб показати людям, куди треба йти.

Довкола кола нашкрябали декілька символів.

Сюзен чудово запам’ятовувала дрібні деталі. Ще одна сімейна риса. І маленька деталь, неначе сонна бджола, заворушилася в її пам’яті.

— О, ні, — прошепотіла вона. — Але ніхто б не...

Нагорі хтось пронизливо закричав.

По ближніх сходах прокотилося тіло худого чоловіка середнього віку. Точніше, він раніше був таким, але довгі спіральні сходи не щадять нікого.

Він продовжив ковзати по білому мармуру й зупинився безформною масою.

Сюзен поспішила до тіла, але воно зникло, залишивши по собі лише калюжі крові.

Дзвін нагорі змусив її знову поглянути на сходи. Раз у раз перекручуючись, підстрибуючи, наче лосось у повітрі, донизу летів ломик. Останній десяток сходинок він перелетів і приземлився відразу на плитку, пронизав її гострим кінцем і затремтів.

Сітка хутко піднявся сходами й тепер відсапувався.

— Там унизу якісь люди, пане Часначаю! — прохрипів він. — Дейв й усі інші пішли їх ловити, пане Часначаю!

— Часу-не-чай, — виправив Часначай, не відводячи від чарівника погляд.

— Так, пане!

— Ну і? — озвався Часначай. — Просто покінчіть з ними.

— Ем... одна з них — дівчина, пане.

Часначай і тепер не озирнувся, але слабко махнув рукою.

— Тоді покінчіть з ними якомога ввічливіше.

— Так, пане... так, звичайно... — Сітка закашлявся. — Вам навіть не цікаво довідатися, чому вони тут, пане?

— О боги, ні. Навіщо мені це? А тепер щезни з очей моїх.

Якусь мить Сітка простояв, а тоді хутко зник.

Коли він спустився сходами, йому причувся скрип, наче від старовинних дерев’яних дверей.

Він зблід.

„Це просто двері, — сказала розумна частина його мозку. — Тут їх цілі сотні, хоча, якщо задуматися, жодні з них не скрипіли“.

Інша частина, розташована в темному місці, майже нагорі його спинного мозку, сказала: „Але це не одні з них, і тобі це відомо, бо ти знаєш, що це за двері насправді...“

Він не чув цього скрипу цілих тридцять років.

Сітка тихенько скрикнув і побіг, перестрибуючи чотири сходинки за раз.

Тіні в кутах і заглибинах ставали темнішими.

Сюзен пробігла сходовий марш, тягнучи О Боже за собою.

— Знаєш, що вони тут робили? — запитала вона. — Здогадуєшся, навіщо їм це коло навкруги зубів? Сила... о боги...

— Я не буду цього робити, — твердо заявив головний офіціант.

— Слухай, я куплю тобі кращу пару після Вепроночі...

— Нам потрібні ще два черевики в тісті, для одного „Purée de la Terre“ і ще трьох „Tourte à la Boue“, — швидко випалив офіціант.

— Пироги з брудом! — простогнав головний офіціант. — Не можу повірити, що ми продаємо пироги з брудом. А тепер тобі потрібні мої черевики!

— Не забувай, із вершками й цукром. Справжній смак Анк-Морпорка. Із цих черевиків вийде принаймні чотири порції. Доволі чесно, хіба ж ні? Ми давно уже в шкарпетках...

— Сьомий столик каже, що стейки були чудовими, але трішечки жорсткими, — викрикнув офіціант, пробігаючи повз.

— Гаразд. Наступного разу скористайтеся більшим молотком і кип’ятіть їх трохи довше, — менеджер повернувся до головного офіціанта, що поринув у глибокі страждання. — Послухай, Білле, — сказав він, беручи його за плече. — Це не їжа. Ніхто й не очікує, що отримає їжу. Якби люди хотіли попоїсти, то лишилися б вдома. Вони приходять сюди за атмосферою. Заради вражень. Це не кулінарія, Білле, а кулінарне мистецтво. Це висока кухня. Розумієш? І вони повертатимуться знову.

— Гаразд, але старі черевики...

— Ґноми їдять щурів, — сказав менеджер. — А тролі їдять каміння. В Якдивноляндії існують народи, люди, які харчуються комахами, а на Противажному континенті їдять суп із пташиної слини. А наші черевики принаймні колись були коровою.

— А бруд? — похмуро поцікавився головний офіціант.

— Пригадуєш старе прислів’я, за яким людина повинна з’їсти пуд бруду, перш ніж померти?

— Так, але ж не весь зразу.

— Білле? — люб’язно звернувся менеджер, беручи в руки лопатку.

— Так, босе?

— Знімай ці кляті черевики, негайно!

Коли Сітка дістався до низу вежі, він тремтів, і не лише від зусиль. Він рушив далі, до дверей, але Середній Дейв встиг схопити його за руку.

— Відпусти мене! Він мене переслідує!

— Гляньте на його обличчя, — сказав Котяче Око. — Наче привида побачив!

— Так, але то був не привид, — пробурмотів Сітка. — А набагато гірше, ніж привид...

Середній Дейв дав йому ляпаса.

— Опануй себе! Озирнися! Ніхто тебе не переслідує! Так чи інакше, ми ще здатні поборотися!

З часом жах трішки розвіявся. Сітка озирнувся на сходи. Там нічого не було.

— Добре, — сказав Середній Дейв, спостерігаючи за його обличчям. — Тепер скажи... Що сталося?

Сітка опустив очі.

— Я думав, що мене переслідує шафа, — пробурмотів він. — Ну от, можете сміятися.

Вони не сміялися.

— Яка шафа? — запитав Котяче Око.

— Ой, коли я був маленьким... — Сітка незрозуміло замахав руками. — У нас була така велика шафа, ну ви знаєте. Дубова. У ній було... таке... на дверях було щось... типу... обличчя, — він подивився на такі самі дерев’яні обличчя своїх товаришів. — Тобто не справжнє обличчя, а... всякі такі... візерунки навколо замкової щілини, типу квіточки, листочки й таке інше, але якщо дивитися на нього в... правильний спосіб... складалося обличчя. І цю шафу поставили в мою кімнату, бо вона була дуже великою, і вночі... вночі... вночі...