— „ОФІЦІЙНИЙ ЛИСТ ДО БАТЬКА ВЕПРА“, — СКАЗАНО ТУТ... — почав він, знову зиркнувши на записку. — ДОВОЛІ БАГАТО. ЦЕ ДОВГИЙ СПИСОК. БІБЛІОТЕЧНІ ШТАМПИ, ДОВІДНИКИ, ОЛІВЦІ, БАНАНИ...
— Бібліотекар попросив у Батька Вепра таке? — здивувався Ридикуль. — Чому?
— НЕ ЗНАЮ, — відповів Смерть. Це була дипломатична відповідь. Він тицьнув пальцем в один рядок, який хотів показати Архіректору. Закарлючка орангутана, що мала означати „дупу качки“, мала доволі хитромудрий вигляд.
— У моїй шухляді їх сила-силенна, — задумався Ридикуль. — Завжди з радістю даю олівець будь-кому, якщо він може довести, що використав старий.
— ВОНИ МАЮТЬ ПОКАЗАТИ ВАМ ВІДСУТНІСТЬ ОЛІВЦЯ?
— Звичайно. Якщо комусь необхідні якісь матеріали, варто лише підійти до мене. Ніхто не скаже, що це нерозсудливо з мого боку.
Смерть уважно перевірив список.
— ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО, — підтвердив він із антропологічною точністю.
— Окрім бананів, звичайно. Я б не тримав рибу у своєму столі.
Смерть подивився на список, а тоді знову на Ридикуля.
— ГАРАЗД? — запитав він, сподіваючись, що обрав правильне слово.
Чарівники чудово знали, коли їм судилося померти.[25] Ридикуль таких передчуттів не мав і, на превеликий жах Зрозума, стусонув Смерть у подушку.
— Чому ти? — поцікавився він. — Що сталося зі старим?
— ГАДАЮ, ВАРТО ВСЕ ТОБІ РОЗПОВІСТИ.
В оселі Смерті почувся шепіт піску, а десь на темній підлозі ледь чутно дзенькнуло скло...
А тоді з неживих тіней долинув різкий запах снігу і стукіт копит.
Сідней ледь не проковтнув язик, коли біля нього з’явився Часначай.
— Є успіхи?
— Хр-р?
— Прошу? — перепитав Часначай.
Сідней оговтався.
— Ем... деякі, — сказав він. — Думаю, ми подолали... гм... один замок.
Часначай блиснув очима.
— Їх начебто всього сім? — поцікавився найманець.
— Так, але... вони наполовину магічні, наполовину реальні, а ще наполовину взагалі не тут... розумієте... певні частини з’являються тут лише на час...
Пан Браун, який трудився над одним із замків, відклав відмичку.
— Не виходить, пане, — сказав він. — Навіть із ломом. Може, варто поїхати в місто й прихопити пару драконів — з ними щось та й вдалося би. Вони б змогли пропалити сталь, якщо правильно вивернути їхні шиї й нагодувати їх вуглецем.
— Мені казали, ти найкращий зломщик у місті, — сказав Часначай.
Банджо, що стояв позаду, наблизився.
Пан Браун трішки збентежився...
— Ну, так, — сказав він. — Але замки переважно не змінюються у процесі роботи над ними.
— І я думав, що ти здатен відчинити будь-який замок, хто б і коли його не створив, — сказав Часначай.
— Якщо це була людина, — різко підкреслив пан Браун. — Або Гном. Я без поняття, хто це створив. Мене не попереджали, що доведеться стикнутися з магією.
— Як шкода, — сказав Часначай. — Тоді мені більше не потрібні твої послуги. Можеш іти додому.
— А мені зовсім не шкода, — пан Браун почав складати свої інструменти в портфель. — А що з оплатою?
— А я тобі щось винен?
— Я прийшов з вами. Не моя вина, що ці чаклуни так усе намудрили. Я повинен отримати хоч щось.
— Ага, чудово, розумію, — мовив Часначай. — Звичайно, ти повинен отримати те, на що заслуговуєш. Банджо?
Банджо рушив вперед, але різко зупинився.
Рука пана Брауна висунулася з мішка, стискаючи ломик.
— Думаєш, мабуть, що я вчора народився, слизький негіднику? — запитав він. — Я знаю таких, як ти. Вважаєш усе грою? Піджартовуєш з усіх й думаєш, що ніхто інший цього не помічає, а ти такий розумаха. Ну то я піду, пане Чайналий. Негайно. І заберу все, що забажаю. І ти мене не зупиниш. І Банджо, без сумніву, теж. Я знав Ма Білоліл ще в старі добрі часи. Думаєш, ти лихий? Підлий? Ма Білоліл відірвала би твої вуха й виплюнула їх у твоє око, самовпевнений мерзотнику. Я працював на неї, так що ти мене не налякаєш. І Банджо, бідоласі, це також не вдасться.
Пан Браун злісно зиркав то на Часначая, то на Банджо, вимахуючи ломом. Сідней зіщулився біля дверей.
Він побачив, як Часначай вишукано кивнув, ніби дякуючи за цю маленьку промову.
— Дякую за те, що висловив свою точку зору, — сказав Часначай. — І вимушений повторити, що моє ім’я вимовляється „Часу-не-чай“. А тепер, Банджо, берися до справи.
Банджо навис над паном Брауном, потягнувся вниз і шарпнув за лом так різко, що висмикнув його з черевиків.
— Гей, ти ж знаєш мене, Банджо! — прохрипів зломщик, борсаючись у повітрі. — Я пам’ятаю тебе ще маленьким, не раз ти сидів у мене на колінах, коли я працював на твою маму...
— Тобі подобаються яблука? — прогримів Банджо.
Браун продовжував боронитися.
— Ти повинен сказати „так“, — наполягав Банджо.
— Так!
— А груші? Ти повинен сказати „так“.
— Гаразд, так!
— Тобі подобається падати зі сходів?
Середній Дейв підняв руки, вимагаючи тиші.
Тоді окинув поглядом банду.
— Це місце вже в печінках сидить, правда? Але ми й раніше бували в поганих місцях, хіба ні?
— Не настільки поганих, — озвався Сітка. — Я ще ні разу не бував там, де було б боляче дивитися на небо. У мене від цього мурашки по шкірі.
— Сітка — плакса, нюні розпустив! — скрикнув Котяче Око.
Решта подивилася на нього. Він нервово кашлянув.
— Вибачте... не знаю, чому я це сказав...
— Якщо ми триматимемося купи, усе буде нормально...
— Сів метелик на травичку... — пробурмотів Котяче Око.
— Що? Що ти верзеш?
— Пробачте... просто вихопилося...
— Я намагаюся сказати, — почав Середній Дейв, — це те, що...
— Персик знову мене покривляє!
— Неправда!
— На злодієві штани горять!
У цю мить відбулося дві події: Середньому Дейвові урвався терпець, а Персик закричав.
Від його штанів підіймалася невелика цівка диму.
Він застрибав, у відчаї плескаючи себе по штанях.
— Хто це зробив? Хто це зробив? — закричав Середній Дейв.
— Я нікого не бачив, — відказав Сітка. — Тобто нікого поруч із ним. Котяче Око щось бовкнув про штани і вогонь, а в наступну секунду...
— Тепер він смокче великий палець! Боягуз! Хоче до матусі! Знаєш, що відбувається з дітьми, які смокчуть палець? Існує таке велике чудовисько з ножицями...
— Кінець балагану! — скрикнув Середній Дейв. — Чорт забирай, наче потрапив у зграю...
Згори почувся чийсь крик. Він тривав і, схоже, поступово наближався, але тоді змінився різким стукотом і періодичними ударами — неначе по кам’яній підлозі гатили кокосами.
Середній Дейв підійшов до дверей саме вчасно, щоб побачити тіло зломщика пана Брауна, що пролетіло повз, рухаючись доволі швидко й не дуже вишукано. За мить за ним пролетіла його сумка. Вдарившись об підлогу, вона відкрилася, й інструменти та відмички, подзенькуючи й відскакуючи, полетіли за своїм покійним власником.
Він рухався доволі швидко й, мабуть, докотився до самого низу сходів. Середній Дейв підняв очі. На два майданчики вище, на протилежному боці величезного сходового прольоту стояв Банджо й дивився на нього.
Банджо не знав різниці між правильним і неправильним. Це завжди вирішував його брат.
— Кхм... бідолаха, напевно, послизнувся, — пробурмотів Середній Дейв.
— Ага, звісно... послизнувся, — промовив Персик.
Він теж подивився вгору.
Дивина. Раніше він їх не помічав. Біла вежа немовби сяяла зсередини. Але тепер з’явилися тіні, що мерехтіли на камені. Усередині каменя.
— Що це було? — запитав він. — Цей звук...
— Який звук?
— Наче... скрегіт ножів, — сказав Персик — Дуже близький.
— Тут тільки ми! — сказав Середній Дейв. — Чого ти боїшся? Нападу ромашок? Ходімо... і допоможемо йому...
Вона не могла пройти крізь двері. Ті опиралися її зусиллям це зробити. Отримавши кілька синців, Сюзен довелося повернути дверну ручку.