— Думаю, він призначався Батькові Вепру, пане.

— А банан?

— Гадаю, його залишили кабанам.

— Кабанам?

— Ну так, ви ж знаєте, пане. Я маю на увазі, Довбила, Іклила, Рила та Мордила, — Зрозум зупинився, усвідомлюючи, що дорослий чоловік не повинен пам’ятати про такі речі, — у них зазвичай вірять діти.

— Банани кабанам? Не зовсім традиційно, як гадаєш? Я б давав їм жолуді. Або яблука чи брукву.

— Так, пане, але Бібліотекар любить банани.

— Дуже поживний фрукт, пане Впертонзе.

— Так, пане. Хоча, як би це смішно не прозвучало, це зовсім не фрукт, пане.

— Дійсно?

— Так, пане. З точки зору ботаніки, це особливий підвид риби, пане. Згідно з моєю теорією, він еволюційно пов’язаний із крульською морською голкою, пане, яка, звісно, також жовтої барви і плаває гронами або зграйками.

— І живе на деревах?

— Ну, переважно ні, пане. Банан, очевидно, захопив нову нішу.

— Святі небеса, дійсно? Дивно, але я ніколи не любив банани й завжди ставився до риб із деякою підозрою. Це все пояснює.

— Так, пане.

— А вони нападають на плавців?

— Ніби не чув, пане. Звичайно, можливо, вони достатньо розумні і нападають лише на тих, хто занадто віддалився від берега.

— Тобто зайшли занадто... високо? У бананові хащі?

— Може, і так, пане.

— От підступні.

— Ага, пане.

— Нумо, влаштуймося зручніше, пане Впертонзе.

— Гаразд, пане.

У темряві спалахнув сірник, і Ридикуль запалив свою люльку.

Анк-морпоркські колядники тижнями практикувалися.

Цей звичай, на думку Анаґліпта Гаґс, організаторки найкращої і найдобірнішої групи міських співаків, мав посприяти дружнім стосункам і створенню хорошого настрою.

Завжди слід з обережністю ставитися до людей, які безсоромно говорять про „дружбу та хороший настрій“ як про щось таке, що може допомогти людству, як припарка. Якщо ви втратите пильність хоч на мить, вони негайно організують якісь травневі потанцюльки, і, чесно кажучи, вам не залишиться нічого іншого, як негайно тікати в хащі.

Співаки вже подолали половину Паркового провулка й дійшли до середини „Рожевої курочки“[22], виконуючи її навдивовижу гармонійно. Їхні банки повнилися пожертвами для бідняків міста — або принаймні тієї частини бідняків, яка, на думку пані Гаґс, була достатньо мальовничою, не надто смердючою, і обов’язково сказала б „дякую“. Люди підходили до дверей, щоб послухати спів. Сніг осявало помаранчеве світло. Сніжинки кружляли у світлі ліхтарів. Якщо зняти кришку з цієї картини, усередині точно знайшлося б безліч цукерок. Або принаймні купа печива до кольору до вибору.

Пані Гаґс чула, що колядки належать до древніх традицій, тож нікому не потрібно було пояснювати, що вони означають. Однак вона була певна, що передбачливо позбавила пісні всіх елементів, які могли б збентежити чиїсь чутливі вушка.

Поступово до співаків долинув певний дисонанс.

З-за рогу, ковзаючи й послизаючись на льоді, простувала ще одна група співаків.

Вони марширували під бій іншого барабанщика. Цього барабанщика явно навчали в інших місцях, можливо, навіть інші види на іншій планеті.

На чолі групи був безногий чоловік на маленькому візку, який співав у весь голос і вистукував двома каструлями. То був Арнольд Колобок, штовхав його Домовина Генрі. Арнольд хрипким голосом виспівував зовсім іншу пісню, що раз у раз переривалася нападами немелодійного кашлю. Поряд із ними крокував звичайний на вигляд чоловік у розірваному, брудному, однак таки дорогому одязі, його приємний тенор заглушало крякання качки на його голові. Він відкликався на ім’я Качур, хоча і сам не знав чому, або чому його завжди оточували люди, які, схоже, бачили качок, там де їх, по суті, бути не могло. Позаду, із маленьким сірим песиком на мотузці, простував Старий Тхір Рон, якого всі в Анк-Морпорку вважали найбожевільнішим жебраком серед усіх божевільних жебраків. Очевидно, співати він не вмів, але принаймні намагався лаятися в ритм.

Колядники зупинилися і нажахано за ними спостерігали.

Жебраки продовжували чимчикувати вулицею, і ні вони, ні колядники не помітили, як маленькі чорно-сірі плямки покинули каналізаційні стоки, протиснулися з-під плит і з шумом зникли в темряві ночі. Люди завжди відчували непереборне бажання співати й брязкати предметами в темну пору року, коли всілякі гидкі створіння користали з довгих сірих днів і глибоких тіней, ховаючись і розмножуючись у них. З часом люди навчилися співати гармонійно, але менш ефективно. Той, хто розумів первинну суть співу, просто викрикував і чимось вистукував.

Насправді жебраки не були настільки обізнаними у фольклорних традиціях. Вони просто галасували, небезпідставно сподіваючись, що люди підкинуть їм грошенят, лише щоб вони замовкли. Із загального шуму можна було навіть виділити злагоджену пісню:

— А якщо нема і пенні, — завів йодлем Старий Тхір Рон, — тоді фгхфгх уффг мфмфмф...

Це Качур проявив розсудливість і затиснув Ройові рота.

— Перепрошую, — сказав він, — але цього разу мені не дуже хочеться, щоб люди затраскували двері перед нашими обличчями. До того ж ці рядки не римуються.

Однак найближчі двері все ж затраснули. Інші колядники поспішно рушили до привабливіших місць. „Доброзичливість до ближніх“, — цю фразу придумав хтось, хто явно ніколи не зустрічався зі Старим Тхором Роном.

Жебраки перестали співати, за винятком Арнольда Колобка, який мешкав у своєму крихітному світі.

— Ніхто не знає, як живеться нам, чобіт нам замінив наш харч щоденний...

Але незабаром зміна атмосфери проникнула навіть у його свідомість.

Дерева вдарило поривом сильного вітру, і з них посипався сніг. У повітрі закружляли сніжинки, і жебракам здалося, — оскільки їхній розумовий компас не завжди вказував у напрямку реальності, — що вони почули уривки швидкої розмови.

— Я просто хотів сказати, пане, що це не так просто...

— КРАЩЕ ДАРУВАТИ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, АЛЬБЕРТЕ.

— Ні, пане, лише набагато дорожче. Не можна просто так ходити і...

На засніжену вулицю посипався водоспад предметів.

Жебраки зиркнули на них.

Арнольд Колобок обережно підняв цукрову свиню і відкусив їй рильце. Старий Тхір Рон підозріло оглянув хлопавку, яка відбилася від його капелюха, а потім потряс нею біля вуха.

Качур відкрив мішок солодощів.

— Ого, м’ятні льодяники? — здивувався він.

Домовина Генрі зняв зі своєї шиї зв’язку сосисок.

— Шо за хулєра? — запитав Старий Тхір Рон.

— Це хлопавка, — пояснив пес, чухаючись за вухом. — Треба потягнути за мотузку.

Рон безцільно помахав хлопавкою.

— Ой, дай сюди, — сказав пес, зубами хапаючи її за протилежний кінець.

— Ніфіга собі! — скрикнув Качур, продовжуючи порпатися в кучугурі. — Ціла засмажена свиня! І величезна тареля смаженої картоплі, що дивовижним чином не розбилася! І... ви тільки гляньте... у цій банці що, ікра? Спаржа! Консервовані креветки! О боги! Що в нас там мало бути на вепронічну вечерю, Арнольде?

— Старі чоботи, — відказав Арнольд, відкрив коробку сигар і лизнув їх.

— Просто старі чоботи?

— Ні-ні. Фаршировані брудом, і не простим, а смаженим. Чудовим брудом. Спеціально запасав.

— Тепер у нас буде справжній святковий гусак!

— Чудово. А можна його старими чобітками нафарширувати?

Хлопавка тріснула, і пес, що заміняв мозок Старого Тхора Рона, загарчав.

— Ні, ні, ні, на голову треба надягнути капелюх, а гумореску — прочитати!