— Ридикулю, він просто один із старих богів зими, — втомлено сказав Верховний верховик. — А не Фея Веселощів.

Викладач новітніх рун підняв підборіддя з долонь.

— Яка така Фея Веселощів?

— А, це просто історія моєї бабусі, яку вона розповідала в дощові дні, коли ми починали діяти їй на нерви, — пояснив Верховний верховик. — Вона погрожувала: „От покличу Фею Веселощів, якщо ви не...“ — зупинився він, винувато моргаючи.

Архіректор приклав руку до вуха театральним жестом, що означав: „Тихо. Що це я почув?“

— Дзвіночки, — сказав він. — Дякую, Верховний верховику.

— О ні, — простогнав Верховний верховик. — Ні, ні, ні!

Якусь мить вони прислухалися.

— Можливо, нас пронесло, — сказав Зрозум. — Я нічого не чув...

— Так, але ж ви можете уявити її, хіба ні? — запитав Декан. — Щойно ви про неї згадали, у мене в голові з’явився образ. По-перше, у неї неодмінно буде ціла сумка настільних ігор. Або вона запропонує вийти надвір — корисно для здоров’я.

Чарівники здригнулися. Вони не були проти свіжого повітря, особливо коли самі залишалися в приміщенні.

— Така бадьорість мене завжди пригнічувала, — сказав Декан.

— Ну, якщо тут з’явиться якесь бадьоре втілення веселощів, я так просто це не залишу, — сказав Верховний верховик, склавши руки. — Я змирився з чудовиськами, тролями й великими зеленими зубатими створіннями, але не сидітиму спокійно, якщо...

— Привіт!!! Привіт!!!

Таким голосом переважно читають відповідні історії для дітей. Кожен голосний звук був ідеально заокруглений. Було чутно навіть додаткові знаки оклику, народжені відчайдушно безвихідними веселощами. Вони повернули голови.

Фея Веселощів виявилася низенькою повненькою жіночкою у твідовій спідниці та настільки практичних мештах, що вони могли би самі заповнити податкову декларацію. Вона дуже нагадувала першу вчительку, таку, яка пройшла спецпідготовку, навчившись боротися з нервовим нетриманням і маленькими хлопчиками, чий внесок у цей дивовижний світ турботи полягав переважно в регулярному битті дівчаток по голові чимось на кшталт дерев’яних коників. Цю картину доповнював свисток на шнурку довкола її шиї і загальне враження того, що вона в будь-яку мить заплескає в долоні. Крихітні прозоруваті крила, ледь помітні на її спині, були, мабуть, звичайною показухою, але чарівники витріщалися на інше — на її плече.

— Привіт, — повторила вона, але не так впевнено, окинувши їх підозрілим поглядом. — Ви — доволі великі хлопчики, — сказала вона таким тоном, ніби вони виросли їй на зло. Фея моргнула. — Але моя робота полягає в тому, щоб прогнати вашу журбинку, — додала вона, очевидно слідуючи звичному сценарію. Тоді фея, схоже, трохи опанувала себе й продовжила: — Отже, вище бороди, ну ж бо! Я хочу бачити багато яскраво усміхнених облич!!!

Її погляд зустрівся з очима Верховного верховика, обличчя якого, найімовірніше, ніколи в житті не осявала яскрава усмішка. Переважно його вкривав похмурий, сердитий вираз, теперішня версія якого явно заслуговувала медалі.

— Пробачте, мадам, — звернувся Ридикуль. — На вашому плечі сидить курка?

— Це, ем, це, гм, це Синя птаха щастя, — пояснила Фея Веселощів. Тепер її голос трохи тремтів — так говорять ті, хто не дуже то й вірить у свої слова, але однаково продовжує повторювати це, сподіваючись, що це, зрештою, зробить ті слова правдивими.

— Перепрошую, але це ж курка. Жива курка, — сказав Ридикуль. — Вона щойно кудкудахтала.

— Вона синя, — безнадійно повторила фея.

— Ну, принаймні це щира правда, — погодився Ридикуль, так приязно, як тільки було можливо. — Чесно кажучи, я уявляв Синю птаху щастя більш обтічної форми, але не звинувачуватиму вас у цьому.

Фея Веселощів нервово закашлялася і почала крутити один із ґудзиків на своєму практичному вовняному жакеті.

— Може, зіграємо в гру-другу, щоби підняти настрій? — запропонувала вона. — У загадки? Або зробімо конкурс малюнків? Переможець отримає невеликий приз.

— Мадам, ми чарівники, — сказав Верховний верховик. — І не вміємо веселитися.

— Може, шаради? — запропонувала Фея Веселощів. — Чи ви вже в них грали? Як щодо співульок? Хто знає пісеньку: „Пливи-пливи, човнику, до берега“?

Її яскрава усмішка розбилася об похмурі обличчя чарівників.

— Нам так подобається вдавати з себе пана Буркотуна? — з надією додала вона.

— Дуже, — відказав Верховний верховик.

Фея Веселощів обм’якла, почала відчайдушно обмацувати безформні рукави, поки не знайшла зіжмакану хустку. Вона витягла її і витерла очі.

— Знову все не так, — сказала вона, і її підборіддя затремтіло. — У ці дні ніхто не хоче веселитися, а я ж дійсно стараюся! Я склала книгу жартів, маю три коробки одягу для шарад і... і... і щоразу, коли намагаюся підбадьорити людей, це їх бентежить... але я справді докладаю зусиль...

Вона голосно висякалася.

Навіть Верховний верховик змилостивився і набув збентеженого вигляду.

— Е-е... — почав він.

— Хіба дрібка веселощів, ну хоч зрідка, може комусь зашкодити? — запитала Фея Веселощів.

— Е-е... яким чином? — запитав Верховний верховик, почуваючи себе жахливою людиною.

— Існує ж ціла купа приводів для веселощів, — сказала Фея Веселощів, знову висякавши носа.

— Е-е... краплі дощу, захід сонця і таке інше? — озвався Верховний верховик саркастичним тоном, однак не вкладаючи в цю фразу звичної сили. — Дати хустинку? Вона майже чиста.

— Чому б нам не пригостити пані чудовим хересом? — запропонував Ридикуль. — А курочці дамо трішки кукурудзи...

— О ні, я ніколи не п’ю алкоголю, — нажахано сказала Фея Веселощів.

— Справді? — здивувався Ридикуль. — А нас часом це дуже звеселяє. Пане Впертонзе... Підійди сюди на хвильку.

Він поманив його до себе.

— У повітрі явно кружляє ціла купа віри, аж вона з’явилася, — сказав він. — У ній же кілограмів з дев’яносто! Якби ми хотіли зв’язатися з Батьком Вепром, що би ми зробили? Причепили записку до каміна?

— Так, але не сьогодні, пане, — сказав Зрозум. — Він зайнятий — роздає подарунки.

— То ми ніяк не дізнаємося, де він? Дідько, — вилаявся Ридикуль.

— Звичайно, можливо, до нас він ще не встиг завітати, — зауважив Зрозум.

— Завітати до нас? Навіщо? — здивувався Ридикуль.

Бібліотекар натягнув на себе ковдру й згорнувся калачиком.

Як типовий орангутан він сумував за теплом тропічного лісу. Проблема полягала в тому, що він ніколи не бачив тропічних лісів, оскільки перетворився на орангутана в дорослому віці. Однак щось у його кістках знало про них і зовсім не любило холод зими. Однак у тих самих кістках він залишався бібліотекарем і категорично забороняв запалювати вогонь у бібліотеці. У результаті по всій академії щезали подушки та ковдри, зрештою формуючи своєрідний кокон у довідковій секції, в якій примат переживав найхолодніші періоди зими.

Він перевернувся і загорнувся в завіси Скарбія.

Раптом біля його гніздечка щось заскрипіло й зашепотіло.

— Ні, не запалюй лампу.

— А я дивувався, що його весь вечір ніде не видно.

— А, на Вепроніч він завжди лягає спати рано, пане. Ось...

Щось шелеснуло.

— Нам пощастило. Тут пусто, — сказав Зрозум. — Схоже, це одна зі шкарпеток Скарбія.

— Він вішає її щороку?

— Очевидно.

— Але ж він не дитина. Напевно, це просто дитяча простота.

— Можливо, в орангутанів усе інакше, Архіректоре.

— Думаєш, вони і в джунглях їх вішають?

— Сумніваюся, пане. По-перше, там немає димарів.

— І ще в них доволі короткі ноги. Шкарпеткова галузь в орангутанів явно занепадає. Додумалися би вивішувати рукавиці — подарунки текли б рікою. Тоді Батькові Вепру довелося б працювати в дві зміни. Враховуючи довжину їхніх ручищ.

— Чудово, Архіректоре.

— А що це тут... Ой леле, келих хересу! Ну, не пропадати ж добру.

У темряві пролунало булькання.