Сани летіли у сніжному небі.

— ПРАВДА Ж, ЗАГАЛОМ УСЕ ВІДБУЛОСЯ НЕ ТАК УЖЕ Й ПОГАНО?

— Так, пане, — відповів Альберт.

— ХОЧА ТОЙ ХЛОПЧИНА В КОЛЬЧУЗІ МЕНЕ ТРОХИ ЗБЕНТЕЖИВ.

— Я думаю, це був вартовий, пане.

— ДІЙСНО? НУ, ВІН ПІШОВ ЗАДОВОЛЕНИМ, І ЦЕ НАЙГОЛОВНІШЕ.

— Так, пане, — підтвердив Альберт, але з певним занепокоєнням.

Через свій осмотичний характер Смерть занадто швидко підхоплював нові ідеї. Звичайно, Альберт розумів, навіщо вони за все це взялися, але пан... дуже часто пану бракувало розумового обладнання, щоб розібрати, що істинне, а що ні...

— ЗДАЄТЬСЯ, І СМІХ ВДАЄТЬСЯ ВСЕ КРАЩЕ Й КРАЩЕ. ХО. ХО. ХО.

— Так, пане, дуже весело, — сказав Альберт. Він подивився на список. — Ну що, працюємо далі? Наступна адреса дуже близько, пане, тож, на вашому місці, я б не злітав дуже високо.

— ЧУДОВО. ХО. ХО. ХО.

— Тут написано: «Сара, маленька продавчиня сірників, двері біля тютюнового магазину „Наперсток“, провулок Обдирайлівка».

— І ЩО ВОНА ХОЧЕ ОТРИМАТИ НА ВЕПРОНІЧ? ХО. ХО. ХО.

— Не знаю. Ніколи не шле листи. До речі, пане, ось вам порада: не варто постійно повторювати «Хо-хо-хо». Подивимося... Тут написано... — читаючи, Альберт ворушив губами.

— ДУМАЮ, ЛЯЛЬКА ЗАВЖДИ ДОРЕЧНА. АБО ЯКАСЬ М’ЯКА ІГРАШКА. МІШОК КРАЩЕ ЗНАЄ. АЛЬБЕРТЕ, ЩО ТАМ У НАС?

Щось маленьке впало в його руку.

— Ось це, — сказав Альберт.

— О.

Якусь мить панувала жахлива тиша, поки обидва втупилися в часомір.

— Ви на все життя, а не тільки на Вепроніч, — зрештою вичавив Альберт. — Життя триває, пане. Образно кажучи.

— АЛЕ Ж ЦЕ ВЕПРОНІЧ.

— Знаєте, це дуже традиційний час для таких речей, — зауважив Альберт.

— Я ДУМАВ, ЦЕ ЧАС, КОЛИ ВСІ ПОВИННІ РАДІТИ.

— Ну, так, знаєте, одна з речей, від яких народ стає ще веселішим, — усвідомлення того, що комусь уже невесело, — сказав Альберт нейтральним тоном. — Таке життя, пане. Пане?

— НІ, — Смерть устав. — ТАК НЕ ПОВИННО БУТИ.

Велику залу Невидної академії як слід підготували до Вепронічного Бенкету. Столи вже гнулися під вагою столового приладдя — а на них іще ж не встигли покласти головні страви. Важко було уявити, куди їх впихнуть, поміж декорованими вазами для фруктів і лісами винних келихів.

О Боже взяв меню і розгорнув четверту сторінку.

— «Четверта зміна: молюски та ракоподібні. Кулінарне попурі з омарів, крабів, королівських крабів, креветок, устриць, молюсків, гігантських мідій, зеленогубих мідій, тонкогубих мідій та войовничих тигрових молюсків. З трав’яним та масляним соусом. Вино: шардоне „Три чарівники“, рік Балакучої Жаби. Пиво: „Старомолюскове особливе“, — тоді відклав меню набік. — І це все одна зміна? — здивувався він.

— На їжі вони знаються, — сказала Сюзен.

Він перегорнув меню. На обкладинці був герб Академії, а над ним старовинним шрифтом написані три великі літери:

— Це якесь закляття?

— Ні, — Сюзен зітхнула. — Таке пишеться на всіх меню. Можеш вважати це неофіційним девізом Академії.

— І що це означає?

— Ета, бета, пі.

— Ну і? — Сушняк поглянув на неї в очікуванні.

— Ну... наприклад, „Ель, борщ пиріг“, — сказала Сюзен.

— О так, як я зразу не здогадався, — сказав О Боже.

— Ну, розумієш, ці літери ефебійського алфавіту повинні надавати фразі більшої ефектності.

— Ага, — О Боже з розумінням кивнув. — І викликати сум’яття.

Сюзен відчула певну безпорадність, поглянувши на його збентежене обличчя.

— Ні, — сказала вона, — насправді вони повинні викликати трохи сум’яття, а потім веселий сміх. Це гра слів. Ета, бета, пі. А тепер усміхайся, — сказала вона й обережно подивилася на нього. — Губами. Хоча насправді усміхатися не слід, бо над такими речами не сміються.

— Як думаєш, я б зміг тут розшукати склянку молока? — безпомічно пробурмотів О Боже, вдивляючись у безкінечні ряди глечиків і пляшок. Він явно покинув усі намагання зрозуміти суть почуття гумору.

— Сумніваюся, що Архіректор тримає молоко в Академії, — сказала Сюзен. — Він стверджує, що знає, звідки воно береться, і вважає це негігієнічним. І ця людина щодня на сніданок з’їдає по три яйця. До речі, звідки ти знаєш про існування молока?

— У мене є певні... спогади, — сказав О Боже. — Не якісь конкретні, дуже специфічні. Просто певні спогади. Наприклад, я знаю, що дерева зазвичай ростуть зеленим кінцем догори... і таке подібне. Напевно, богам таке просто відомо.

— А якісь особливі божественні сили ти маєш?

— Я вмію перетворювати звичайну воду на газовану, — він почухав ніс. — Це рахується? І ще, найімовірніше, можу спричинити в людей жахливий головний біль.

— Я повинна з’ясувати, чому мій дідусь... так дивно поводиться.

— Чому його не спитаєш?

— Він не зізнається!

— У нього часто буває блювота?

— Сумніваюся. Їсть він нечасто. Випадкове карі раз чи два на місяць.

— Він, мабуть, дуже худий.

— Навіть не уявляєш.

— Ну, тоді... може, він часто витріщається на себе в дзеркало і каже „аргх“? Або висуває язик і дивується, що він раптово став жовтим? Розумієш, я маю певний вплив на людей, які страждають від похмілля. Якщо він багато п’є, можливо, я міг би його розшукати.

— Ніколи не бачила, щоб він таке робив. Думаю, краще сказати напряму... Мій дід — Смерть.

— О, щиро співчуваю.

— Я сказала, він — Смерть.

— Пробач?

— Смерть. Ну знаєш... Смерть?

— Ти про мантію і...

— ...косу, білу конячку, кістки... так. Смерть.

— Я мушу впевнитися, що все правильно зрозумів, — сказав О Боже розсудливим тоном. — Твій дідусь — Смерть, і ти гадаєш, що він дивно поводиться?

Пожирач шкарпеток обережно зиркнув на чарівників. А тоді знову почав жувати.

— ...грнф, грнф, грнф...

— Гляньте, он це моя! — скрикнув Завкаф неточних наук. Пожирач шкарпеток поспішно позадкував.

Він нагадував крихітного слоника з сильно розширеним на кінці хоботом, в якому саме зникала одна зі шкарпеток Завкафа.

— Кумедне створіння, правда ж? — запитав Ридикуль, притуляючи костур до стіни.

— Відпусти її, клята істото! — сказав Завкаф, хапаючи шкарпетку. — Виплюнь!

Пожирач шкарпеток спробував втекти, залишаючись на місці. Це здавалося неможливим, але насправді щось схоже робило багато дрібних тварин, коли їх заставали за поїданням чогось забороненого. Ноги заспішили геть, а шия почала розтягуватися, поки щелепи гарячково дожовували шкарпетку. Нарешті рештки шкарпетки зникли в хоботі з ледь чутним всмоктувальним шумом, й істота потрюхикала за один із котлів. За певний час вона визирнула з-за нього одним оком, підозріло спостерігаючи за чарівниками.

— Вони були дорогими, з посиленою льоном п’яткою, — пробурмотів Завкаф неточних наук.

Ридикуль витягнув шухляду в капелюсі й дістав із неї люльку та мішечок з трав’яним тютюном. Він запалив сірник об бік прального двигуна. Вечір ставав набагато цікавішим, ніж він очікував.

— Нам необхідно усе це з’ясувати, — сказав він, заповнюючи пральню першими хмаринками диму з ароматом осіннього вогнища. — Не можна допустити існування істот, які з’являються лише від однієї думки про них. Це негігієнічно.

Сани розвернулися й приземлилися в кінці провулка Обдирайлівка.

— ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ.

— Ви знаєте, що вам не можна робити такого. Пам’ятаєте, що сталося попереднього разу?

— А БАТЬКОВІ ВЕПРУ МОЖНА.

— Але... крихітна дівчина з сірниками, що помирає на снігу, — у цьому весь дух Вепроночі, пане, — відчайдушно заявив Альберт. — Розумієте, люди почують про це й скажуть: „Можливо, ми бідніші за банана-інваліда, а з їжі в нас лише бруд і стара підошва, але принаймні нам краще, ніж цій бідосі“, — пане. Це змушує їх відчувати щастя і вдячність за те, що вони мають.