Коли вона повернулася додому, міський годинник пробив шосту. Дівчина мала власний ключ, так наче й не була служницею.

Не можна бути герцогинею та служницею водночас. Але гувернанткою бути дозволяється. Ішлося не про вашу ідентичність, це був лише спосіб гаяти час, поки ви не зробите те, що повинна була зробити в житті кожна порядна дівчина — вийти заміж. Усі розуміли, що це не більше, ніж гра.

Батьки обох дітей відчували перед нею захоплене благоговіння. Вона ж була донькою герцога, а пан Гетра — усього лише шанованою постаттю гуртового продажу взуттєвих виробів. Пані Гетра відчайдушно прагнула потрапити у вище товариство і саме зараз намагалася досягнути цього, читаючи книги з етикету. Вона ставилася до Сюзен із тією стурбованою повагою, яка, на її думку, пасувала кожному, хто знав різницю між серветкою та носовичком від самого народження.

Дотепер Сюзен ще ніколи не чула, що в суспільстві можна піднятися завдяки знанням етикету, особливо якщо врахувати, що ті аристократи, яких вона зустрічала в домі батька, не використовували ні серветки, ні носовичка, натомість були переконані, що «Можеш кинути на підлогу, собаки і так з’їдять».

Коли пані Гетра якось боязко спитала її, як звертатися до двоюрідного брата королеви, Сюзен відповіла не задумуючись: «Зазвичай ми називали його Джеймі». Після цього пані Гетрі довелося злягти з головним болем у своїй кімнаті.

Пан Гетра ж просто кивав, зустрічаючи її в коридорі, і ніколи ні про що особливо не розпитував. Він міцно стояв на ногах, серед своїх чобіт і черевиків, — а більшого йому й не треба.

До того часу, як Сюзен повернулася, Гавейн і Твайла — названі так людьми, що однозначно любили їх більше за життя, — вже лежали в ліжку — цього разу з власної ініціативи. У певному віці доволі поширено вірити, що чим раніше заснеш, тим швидше настане новий день.

Вона пішла прибрати дитячу кімнату, щоб підготувати все до ранку, і почала збирати речі, які діти порозкидали за день. Аж раптом почула, як щось постукало у вікно.

Сюзен зазирнула в темряву, а тоді відчинила його. За вікном валив сніг.

Влітку за ним розкидалися гілки вишневого дерева, які в зимовій пітьмі були маленькими сірими лініями, на які влягався сніг.

— Хто це? — запитала Сюзен.

Хтось скакав вкритими памороззю гілками.

— Цвінь-цвірінь, я крихітний горобчик, — відгукнувся крук.

— Знову ти?

— А ти хотіла побачити миленьку малинівку. Слухай, твій ді...

— Щезни!

Сюзен затраснула вікно й засмикнула штори. Для певності вона повернулася до них спиною і спробувала зосередитися на кімнаті. Це допомагало думати про... нормальні речі.

Ось — вепронічна ялинка, трохи менша версія більшого дерева у вітальні. Сюзен допомагала дітям виготовляти паперові прикраси. Так. Думай про це.

Вздовж кімнати висіли паперові гірлянди. А ось гілочки гостролисту, не використані в більших кімнатах через брак ягід. Тепер на них приклеїли декоративні глиняні ягоди й порозпихували по полицях і за фотографіями.

З каміна над невеликою решіткою звисали дві панчохи. Тут були й малюнки Твайли, на кожному — безформні блакитні небеса, зелена — «вирвиоко» — трава й червоний будиночок із чотирма вікнами. Усе таке...

Нормальне...

Вона випросталася й уважно розглядала їх, задумливо постукуючи нігтями по дерев’яному пеналі.

Раптово двері прочинилися. За ними стояла розпатлана Твайла, міцно тримаючись за дверну ручку.

— Сюзен, під моїм ліжком знову з’явилося чудовисько...

Сюзен перестала постукувати нігтями.

— ...я чую, як воно ворушиться...

Сюзен зітхнула й обернулася до дитини.

— Гаразд, Твайло. Зараз буду.

Дівчина кивнула й повернулася до своєї кімнати, стрибаючи в ліжко з розгону, щоб її не схопили кігті.

Дзинь — відгукнулася кочерга, коли Сюзен зняла її з маленької мідної стійки, на якій висіли щипці та лопатка для вугілля.

Вона зітхнула. Нормальність — ось із чим їй доводилося мати справу.

Сюзен зайшла до дитячої кімнати й схилилася над ліжком, нібито хотіла підіткнути ковдру. Однак її рука смикнулася вниз, під ліжко, схопила за жмуток шерсті й потягнула.

Бабай вилетів, як корок із пляшки, і не встиг опам’ятатися, як його розпластали на стіні, заломивши одну руку за спину. Йому вдалося повернути голову — щоб побачити злісне обличчя Сюзен усього за кілька дюймів від нього.

Збуджений Гавейн раз у раз підстрибував на ліжку.

— Прикрикни на нього своїм Голосом! Прикрикни на нього! — галасував він.

— Не треба Голосу! Не треба Голосу! — палко заблагав бабай.

— Всип йому кочергою по голові!

— Тільки не кочерга! Тільки не кочерга!

— Це ж був ти, правда? Сьогодні вдень...

— Ти що, не вдариш його кочергою? — не вгадав Гавейн.

— Тільки не кочерга!

— Недавно в місті? — прошепотіла вона.

— Так! — бабай спантеличено наморщив чоло. — Слухай, як ти можеш мене бачити?

— Тоді на цей раз дружнє попередження. Але тільки тому, що завтра Вепроніч.

— Ти називаєш це дружнім? — спробував ворухнутися бабай.

— Ах, то ти хочеш спробувати не дружнє? — пригрозила Сюзен, сильніше заломлюючи йому руку.

— Ні-ні-ні, дружнє мені підходить!

— У цей дім — ні ногою, зрозумів?

— Ти відьма, чи що? — простогнав бабай.

— Я просто... хтось. А тепер... більше тебе тут не буде, добре? Інакше наступного разу накрию ковдрою.

— Ні!

— Саме так. Я накину тобі ковдру на голову.

— Ні!

— На ній є пухнасті зайчики.

— Ні!

— Тоді вали звідси.

Бабай напівполетів, напівпобіг у напрямку дверей.

— Неможливо, — пробурмотів він. — Ти не можеш нас бачити, якщо ти не мертва чи чаклунка... так нечесно...

— Спробуй дім номер дев’ятнадцять, — порадила Сюзен трохи лагідніше. — Їхня гувернантка не вірить у чудовиськ.

— Дійсно? — з надією перепитав бабай.

— Натомість вона вірить в алгебру.

— Он як. Прекрасно, — бабай широко усміхнувся. Дивовижно, як можна порозважатися в будинку, де ніхто зі старших не вірив у ваше існування.

— Тоді я піду, — сказав він. — Гм. Щасливої Вепроночі.

— Можливо, — відгукнулася Сюзен, коли він щез.

— Минулого місяця було набагато веселіше, — сказав Гавейн, знову вкриваючись ковдрою. — Тоді, коли ти дала йому між ноги...

— Вам двом уже давно пора спати, — нагадала Сюзен.

— Веріті казала, що чим раніше ми заснемо, тим швидше прийде Батько Вепр, — мовила Твайла.

— Так, — сказала Сюзен. — На жаль, можливо, так і буде.

Останнє зауваження діти пропустили повз вуха. Вона не була впевнена, чому в неї вихопилися такі слова, але звикла довіряти своїм почуттям.

Сюзен ненавиділа ці почуття. Вони руйнували її життя. Але були у неї від народження.

Вона поправила дитячі ковдри, тихенько причинила двері й повернулася в навчальне приміщення.

Щось змінилося. Сюзен поглянула на панчохи, але ті не подавали ознак життя. Чувся хрускіт паперової гірлянди.

Вона витріщилися на дерево. Воно було обмотане мішурою й обвішане погано склеєними прикрасами. А на верхівці сиділа фея, зроблена з...

Вона схрестила руки, подивившись на стелю, і театрально зітхнула.

— Знову ти? — запитала вона.

— ПИСК?

— Так, саме ти. Розкинув руки, як опудало, та ще й почепив зірочку на косу, негіднику.

Смерть Щурів винувато схилив голову.

— ПИСК.

— Тобі не вдасться нікого надурити.

— ПИСК.

— Злізай негайно!

— ПИСК.

— І що ти зробив з феєю?

— Засунув під подушку на стільці, — мовив голос із полиць з іншого боку кімнати. Щось клацнуло, і крук додав: — Ну і тверді ж ці кляті очні яблука!

Сюзен метнулася кімнатою і так хутко вихопила чашу, що крук беркицьнувся й упав на спину.

— Це — волоські горіхи! — прокричала вона, розсипаючи їх довкола. — Не очні яблука! Це класна кімната! А різниця між класом і, е-е-е, забігайлівкою для круків полягає в тому, що тут навряд чи колись знайдеться кілька очних яблук у чаші на випадок, якщо якийсь крук вирішить перекусити! Зрозумів? Ніяких очних яблук! У світі повно маленьких круглих предметів, які не є очними яблуками! Ясно?