— Свині? Що сталося з Хропунцем?
— Поняття не маю. Звісно, може статися що завгодно, я щойно говорив про це щуру...
Сюзен затулила вуха руками, більше заради театрального ефекту, ніж для того, щоб заглушити подальші репліки.
— Я не хочу це знати! У мене немає діда!
Їй доводилося притримуватися цього факту.
Смерть Щурів довго щось пищав.
— Він каже, що ти маєш його пам’ятати, він високий, доволі худий, носить зі собою косу...
— Зникни звідси! І забирай... щура з собою!
Вона дико замахала рукою і, до свого жаху й сорому, штовхнула маленький скелет у каптурі прямо в попільницю.
— ИСК?
Крук схопив щура за каптур і спробував відтягнути вбік, але крихітний скелетик потряс косою в кулаці.
— ИСК ІСК ИСК ПИСК!
— Він каже, що зі щуром сперечатися не варто, — зауважив крук.
Він замиготів крилами, і обоє щезли.
Ігор зачинив вікно, ніяк не прокоментувавши побачене.
— Вони несправжні, — поспішно сказала Сюзен. — Ну, цей... крук, мабуть, справжній, але він зв’язався з цим щуром...
— Із тим, який несправжній, — вловив Ігор.
— Саме так! — із вдячністю сказала Сюзен. — Мабуть, ти нічого й не бачив.
— Ага, — сказав Ігор. — Нічогісінько.
— І так... скільки я тобі винна? — запитала Сюзен. Ігор порахував на пальцях.
— З вас долар за напої, — сказав він, — і п’ять пенсів, оскільки крук, якого тут не було, склював солоні огірки.
Було це напередодні Вепроночі.
У новій ванній Модо витер руки об ганчірку і з гордістю поглянув на результат своєї праці. Його осліпило блиском порцеляни, при світлі лампи засяяли навіть мідь і латунь.
Його трохи турбувало те, що він не міг усе перевірити, але пан Ридикуль сказав: «От скористаюся нею, то й перевірю». Модо ж ніколи не сперечався з Панами, як він їх величав. Він знав, що всі вони знали набагато більше, ніж він сам, і його це цілком влаштовувало. Він не втручався в тканину часу й простору, а вони не лізли в його теплиці. На його думку, це було партнерство.
Особливу увагу він приділив підлозі, слідуючи вказівкам пана Ридикуля.
— Ґном Бородавко, — буркнув він під ніс, востаннє протираючи умивальник. — Ач яка уява у цих Панів...
Далеко звідси, ніким не почутий, пролунав слабкий звук — наче дзеленькнули маленькі срібні дзвіночки.
Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень...
Хтось зненацька звалився в снігову кучугуру й скрикнув:
— Дідька лисого!
Не найкращі перші слова, погоджуєтеся?
Високо в небі крізь простір і час неслися сани, не зважаючи на нове й дещо роздратоване життя, яке продовжувало обтрушуватися від снігу.
— ЦЯ БОРОДА МЕНІ ТРОХИ ЗАВАЖАЄ, — зауважив Смерть.
— Навіщо вам борода? — поцікавився голос з-за мішків. — Ви ж самі казали, що люди бачать те, що вони хочуть побачити.
— АЛЕ НЕ ДІТИ. НАЙЧАСТІШЕ ВОНИ БАЧАТЬ ТЕ, ЩО ІСНУЄ НАСПРАВДІ.
— Принаймні вона направляє думки в потрібне русло. Вводить у роль, певним чином.
— АЛЕ СПУСКАТИСЯ ЧЕРЕЗ ДИМОХІД? ЯКИЙ У ЦЬОМУ СЕНС? Я Ж МОЖУ ПРОСТО ПРОЙТИ КРІЗЬ СТІНУ.
— Проходити крізь стіни — не дуже правильно, — сказав голос з-за мішків.
— ДЛЯ МЕНЕ ПРАВИЛЬНО.
— Але за правилом повинен бути димар. Те саме стосується й бороди.
З купи мішків висунулася голова. Схоже, вона належала найстарішому, найнеприємнішому ельфові у Всесвіті. Той факт, що на ній був веселий зелений капелюшок із дзвіночком, нічим не покращував ситуацію.
Він помахав зморщеною рукою, повною листів, більшість з яких була написана пастеллю на кольоровому папері, нерідко з кроликами чи плюшевими ведмедиками.
— Гадаєте, маленькі негідники писали б комусь, хто проходить крізь стіни? — поцікавився він. — Не хочу образити, але над «Хо-хо-хо» теж варто попрацювати.
— ХО. ХО. ХО.
— Ні-ні-ні! — скрикнув Альберт. — Потрібно вкласти в цей вигук трохи життя, пане, без образ. Це має бути голосний, заразний сміх. Потрібно... потрібно сказати це так, ніби ви цюняєте справжнім бренді й випорожнюєтеся сливовим пудингом, пане, пробачте мою хапонську.
— ЗВІДКИ ТОБІ ЦЕ ВСЕ ВІДОМО?
— Колись я був маленький, пане. Кожного року як слухняний хлопчик вішав свою панчоху. Щоб отримати купу подарунків. Але в ті дні це переважно були сосиски та кров’янка, якщо тобі щастило. І там завжди був льодяник у формі свинки. Вепроніч вважалася невдалою, якщо перед тим ти не нажерся, як свиня, пане.
Смерть подивився на мішки.
Дивний, але очевидний факт: із мішків іграшок, які приносив Батько Вепр, завжди стирчав плюшевий ведмедик, іграшковий солдат у різнокольоровій формі, яка б засліпила очі навіть на дискотеці, барабан і червоно-білий льодяник — незалежно від того, що було в них насправді. Справжній вміст завжди справляв ефект «вирви-око» і коштував 5.99 долара.
Смерть заглянув в один чи два мішки. Там віднайшлася фігурка Справжнього Аґатійського Ніндзі зі Страшенно-Смертельною Хваткою і Капітана Моркви Універсального Вартового з повним набором іграшкової зброї. Кожна деталь його озброєння коштувала як звична дерев’яна лялька.
Іграшки для дівчат справляли не менш гнітюче враження. Переважно це були конячки, і більшість із них посміхалася. Коням, подумав Смерть, посміхатися не варто. Кінь із усмішкою на морді явно задумав щось лихе.
Він знову зітхнув.
Та ще й оця морока з дітьми — потрібно було вирішити, хто був слухняним, а хто — ні. Дотепер йому не доводилося про все це задумуватися. Слухняний, неслухняний — кому яка різниця?
Однак усе слід зробити правильно. Інакше нічого не вийде.
Свині підлетіли до чергового димоходу.
— Ось ми і тут, — сказав Альберт. — Джеймс Реддл, вісім років.
— А, ТАК. У СВОЄМУ ЛИСТІ ВІН ПИШЕ: «ЗАКЛАДАЮСЯ, ТЕБЕ НЕ ІСНУЄ. БО ВСІ ЗНАЮТЬ, ЩО ТИ — ЦЕ БАТЬКО». О ТАК, — сказав Смерть, і його голос ледь приховав сарказм. — ВПЕВНЕНИЙ, ЙОГО БАТЬКИ ДОЧЕКАТИСЯ НЕ МОЖУТЬ МОМЕНТУ, КОЛИ ПОЛІЗУТЬ В БРУДНУ ДВАНАДЦЯТИФУТОВУ ТРУБУ Й ПОВІДБИВАЮТЬ ВСІ ЛІКТІ. ДУМАЮ, ТРЕБА ЯК СЛІД ПОТОПТАТИСЯ ПО ЙОГО КИЛИМКУ.
— Так, пане. Чудова думка. А тепер спускаймося.
— А ЩО, ЯКЩО Я ПОЗБАВЛЮ ЙОГО ПОДАРУНКА ЯК ПОКАРАННЯ ЗА НЕВІРУ?
— Так, але що це доведе?
Смерть зітхнув.
— ГАДАЮ, ТИ МАЄШ РАЦІЮ.
— Ви перевірили список?
— ТАК. ДВІЧІ. ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЬОГО ДОСТАТНЬО?
— Однозначно.
— ЧЕСНО КАЖУЧИ, НІЯК НЕ ВКУМЕКАЮ. ЯК ВИЗНАЧИТИ, ПОВОДИВСЯ ВІН ДОБРЕ ЧИ ПОГАНО?
— Гм, ну... Навіть не знаю... Чи він завжди розвішує свій одяг, та й таке...
— І ЯКЩО ВІН ПОВОДИВСЯ ДОБРЕ, Я МАЮ ПОДАРУВАТИ ЙОМУ ХАПОНСЬКУ БОЙОВУ КОЛІСНИЦЮ ЗІ СПРАВЖНІМИ ОБЕРТОВИМИ ЛЕЗАМИ?
— Так.
— А ЯКЩО ПОГАНО?
— Коли я був хлопчиком, у такому разі діти отримували мішок кісток, — почухав голову Альберт. — Але, на диво, під кінець року вони всі поводилися, як святі.
— ОЦЕ ТАК. А ЗАРАЗ?
Альберт підніс пакет до вуха й пошелестів.
— Схоже на шкарпетки.
— ШКАРПЕТКИ.
— Можливо, вовняний жилет.
— ТАК ЙОМУ І ТРЕБА, ЯКЩО МЕНІ ДОЗВОЛЕНО ВИСЛОВИТИ СВОЮ ДУМКУ...
Альберт оглянув засніжені дахи й зітхнув. Це неправильно. Він допомагав, тому що Смерть, ну, був його господарем. От і все. І якщо в господаря було би серце, то в тому місці, де потрібно. Але...
— Ви впевнені, що ми повинні це робити, пане? Смерть зупинився, наполовину залізши в димохід.
— МОЖЕШ ЗАПРОПОНУВАТИ КРАЩУ АЛЬТЕРНАТИВУ, АЛЬБЕРТЕ?
Дійсно, Альберт не міг.
Комусь таки доводилося це робити.
Вулицями знову розгулювали ведмеді.
Сюзен ігнорувала їх і навіть не намагалася минати тріщини між бруківкою.
Вони просто стояли довкола, трохи здивовані й напівпрозорі, видимі лише дітям і Сюзен. Новини про Сюзен ширилися швидко. Ведмеді вже чули про кочергу. Горішки та ягідки, — намагалися повідомити їхні морди. Ось чому ми тут. Великі гострі зуби? Які великі гостр... А, ці великі гострі зуби? Вони лише для, гм, розколювання горіхів. Та й деякі ягідки бувають такими норовливими!
