— Так, пане, вже припинив, жодного белькотіння, пане… Ринсвінд, пане. Помічник бібліотекаря, вже який є. 

Альберт оглянув його з голови до ніг. Молодик мав безнадійний і якийсь задрипаний вигляд, ніби невипрана білизна. Альберт вирішив, що коли чарівництво опустилося до такого рівня, хтось має щось із цим вдіяти. 

— Який бібліотекар призначив такого, як ти, своїм помічником? 

— У-ук. 

Тут він відчув, як до його руки торкається щось схоже на теплу шкіряну рукавичку. 

— Мавпа! В моїй академії! 

— Орангутан, пане. Він колись був чарівником, та його спіткали якісь чари, пане, і він не дозволяє перетворити його назад на людину, та він єдиний серед усіх нас, хто знає, де і які книжки шукати, — поспішно пояснив Ринсвінд. — А я стежу, щоби в нього були банани, — додав він, бо відчув, що сказане потребує додаткових пояснень. 

Альберт розлючено витріщився на нього. 

— Замовкни! 

— Замовкаю, замовкаю вже, пане. 

— Краще скажи, де Смерть. 

— Смерть, пане? — перепитав Ринсвінд, втискаючись у стіну. 

— Високий такий, скелетоподібний, крокує так, ніби марширує, ОТАК ГОВОРИТЬ. Смерть. Давно його бачив? 

Ринсвінд нервово ковтнув. 

— Давно не бачив, пане. 

— Ну, я його шукаю. Ця маячня має припинитися. І я хочу припинити її зараз же, ясно? Веди сюди вісьмох найстарших чарівників, хай тут будуть за півгодини з усім потрібним для обряду Ашк-Енте, второпав? Не скажу, правда, що ви тут усі маєте обнадійливий вигляд. Тюхтії такі, що плюнути нема в кого, а ти припини мене за руку хапати! 

— У-у-ук. 

— А тепер я піду вип’ю, — гаркнув Альберт. — Де тут тепер наливають бодай трохи пристойну ослячу сечу? 

— Є «Барабан», пане, — сказав Ринсвінд. 

— «Тріснутий барабан»? На Філігранній? Досі там? 

— Так, хоч назву міняють то так, то сяк, і відбудовують наново час від часу, але місце те… на місці, пане, багато років уже. У вас, певно, труби йой як горять, пане? — запитав Ринсвінд із ноткою липкого панібратства в голосі. 

— А тобі яке діло до моїх труб? — огризнувся Альберт. 

— Жодного, жодного діла, пане. 

— Я пішов у «Барабан». Півгодини, затямив? І якщо не чекатимуть на мене, коли повернуся, тоді… коротше, краще б їм чекати! 

Він вихором понісся геть, здійнявши хмару мармурового пилу. 

Ринсвінд дивився йому вслід. Бібліотекар тримав його за руку. 

— Знаєш, що найгірше? 

— У-ук? 

— Не пригадую навіть, щоби під драбиною проходив. 

Приблизно тоді, коли Альберт сперечався із власником «Латаного барабана» про пожовклий рахунок, який переходив від батька до сина, пережив один заколот із убивством монарха, три громадянські війни, шістдесят одну велику пожежу, чотириста дев’яносто пограбувань і понад п’ятнадцять тисяч бійок між відвідувачами, і от зараз доводив до його, Альберто Маліча, відома, що він досі винен власникам закладу три мідяки плюс відсотки, яких набігло достатньо, аби заповнити вщерть найбільше сховище на Диску, і таким чином вкотре підтверджував, що несплачений рахунок робить пам’ять анкійського торговця такою довгою, що й слон позаздрив би, — от приблизно тоді ж Хропунець нісся над розлогим і таємничим хапонійським континентом, лишаючи в небесах за собою шлейф білої пари. 

Далеко внизу чулися барабани з гущавини пахучих тінистих джунглів, і тумани здіймалися над захованими серед дерев річками, у водах яких ховалися чудовиська й чекали на заблукалу вечерю. 

— Із сиром більше немає, доведеться тобі їсти з шинкою, — сказала Ізабелл. — Що це там за вогні? 

— Це Світлосховища, — сказав Морт. — Ми наближаємося. 

Він витягнув клепсидру з кишені й глянув, скільки лишилося піску. 

— Але щось ми недостатньо близько, трясця! 

Світлосховища були ставками світла, що тягнулися по серцесвітний бік від напрямку їхнього руху. Саме так: деякі з племен, що населяли континент, розставили у пустельних горах дзеркала, щоби збирати повільне й важке денне світло. Воно правило за тамтешню валюту. 

Хропунець плавно рухався над кострищами кочівників і мовчазними болотами навколо річки Цорт. Попереду в місячному сяйві проступали темні й знайомі обриси. 

 — Цортські піраміди в місячному сяйві! — зітхнула Ізабелл. — Як романтично! 

— ЗВЕДЕНІ НА КРОВІ ТИСЯЧ РАБІВ, — зауважив Морт. 

— Прошу, не треба цього. 

— Пробач, та з практичної точки зору це… 

— Гаразд, гаразд, я зрозуміла, — роздратовано перебила Ізабелл. 

— Непроста це штука, поховати мертвого царя, — сказав Морт, коли вони знижувалися над однією з невеликих пірамід. — Накачують їх такою, знаєш, рідиною, щоби зберігалися й неушкодженими потрапили на той світ. 

— І помагає? 

— Не дуже. — Морт нахилився до Хропунцевої шиї. — Там смолоскипи внизу. Зажди. 

Від пірамід тягнулася процесія на чолі зі статуєю крокодилобога Оффлера, яку несло близько сотні спітнілих під її вагою рабів. Хропунець непомітно прочвалав над ними й ідеально м’яко приземлився на всі чотири ноги у щільно втрамбований пісок біля головного входу в піраміду. 

— Замаринували ще одного царя, — сказав Морт. Він оглянув клепсидру в світлі місяця. Та була непримітна й на царське походження не натякала. 

— Це не може бути цар. Їх же не маринують, доки вони ще живі? — запитала Ізабелл. 

— Сподіваюся, ні, бо я читав, що перш ніж замаринувати, їх розтинають і вирізають… 

— Не хочу чути! 

— …усе м’яке, — неоковирно договорив Морт. — Тому все одно, чи маринування допомагає, бо уяви, як воно, ходити отак… 

— То коли ми не по царя приїхали, — голосно перебила Ізабелл, — тоді по кого? 

Морт розвернувся до темного входу в піраміду. До світанку його не замурують, щоби душа померлого царя могла вийти назовні. Вхід той був зловісним і ніби натякав, що піраміду облаштували з метою значно страшнішою, ніж, скажімо, тримати ніж чи бритву вічно гострими[12]. 

— Зараз дізнаємося, — відповів Морт. 

— Стережіться, він повертається! 

Найстарші чарівники Академії вишикувалися в шеренгу, пригладжували бороди і в цілому докладали марних зусиль, щоби мати солідніший вигляд. Їх повисмикували з кабінетів чи з-за пообіднього бренді біля каміна, всі вони почувалися одночасно тривожно й розгублено, а тому весь час зиркали на порожній п’єдестал. 

Існує одна істота, якій під силу повторити вираз їхніх облич: це лондонський голуб, якому сповістили, що, по-перше, адмірал Нельсон зійшов зі своєї колони, і, по-друге, пішов по дрібнокаліберну гвинтівку й набої до неї. 

— Наближається коридором! — гукнув Ринсвінд і сховався за одвірок. 

Чарівниче товариство так спостерігало за дверима, ніби ті от‑от мали вибухнути, і треба віддати їх завбачливості належне, бо ті таки вибухнули. Дубові скабки дощем осипалися на присутніх, і в контровому світлі, що било крізь потрощені двері, з’явилася невисока постать. В одній руці постать тримала задимлену патерицю, а в другій — крихітну жовту жабку. 

— Р-р-ринсвінде! — заревів Альберт. 

— Тут, пане! 

— Забери оце і викинь десь подалі. 

Жабка перебралася на Ринсвіндову долоню й вибачливо глянула йому в очі. 

— Хай цей господар хоч раз іще на чарівника запащекує, — сказав Альберт задоволено. — Варто лишити вас самих на кількасот років, і от уже кожний шинкар думає, що може до чарівника огризатися. 

Хтось зі старших чарівників щось пробурмотів. 

— Що-що? Ану, голосніше! 

— Як скарбій Академії, я завжди виступав за те, щоби підтримувати добросусідські відносини зі спільнотою, — бурмотів чарівник, намагаючись не зустрічатися поглядом із Альбертом, який свердлив його очима. На його совісті був один із численних нічних горщиків, а також непристойні написи як обтяжувальні обставини. 

В Альберта відвисла щелепа. 

— Що? 

— Ну, е-е-е, суспільний обов’язок, ми вважаємо, що життєво важливо бути прикладом для… А-а-а! 

Чарівник даремно намагався прибити полум’я, що раптом охопило його бороду. Альберт опустив патерицю і повільно оглянув усіх присутніх. Ті намагалися ухилитися від його пильного погляду, мов трава від вітру.