І сказав: 

— Зрозумів, пане. Такого більше не буде, пане. 

Шкіра на його потилиці гарячково засвербіла. 

— ОТ І ЧУДОВО. НУ, МОЖЕТЕ ОБОЄ БІГТИ. НЕХАЙ ВАМ АЛЬБЕРТ ПІКНІК ВЛАШТУЄ ЧИ ЩО. ПОДИХАЄТЕ ПОВІТРЯМ. ПОМІТИВ, ЯК ВИ ОДНЕ ОДНОГО УНИКАЄТЕ ВЕСЬ ЧАС. — Смерть по-змовницьки підштовхнув Морта (відчувалося це, ніби палицею штиркнули) й додав: — АЛЬБЕРТ ПОЯСНИВ МЕНІ, ЯК ЦЕ РОЗУМІТИ. 

— Пояснив? — скорботно перепитав Морт. Він помилявся. В кінці тунелю було світло, і це було вогнеметне полум’я. 

Смерть ще раз по-своєму підморгнув — синенькою надновою глибоко в очниці. 

Морт не підморгував у відповідь. Він розвернувся й побрів до дверей зі швидкістю, порівняно з якою Великого А’Туїна можна назвати вертким ягням. Дійшовши до середини коридора, він почув шурхіт кроків. До його ліктя торкнулися. 

— Морте? 

Він розвернувся і спробував роздивитися Ізабелл крізь завісу безвиході. 

— Нащо ти повівся так, ніби то ти брав книжки в бібліотеці? 

— Не знаю. 

— Це було дуже… великодушно з твого боку, — обережно сказала Ізабелл. 

— Правда? Не уявляю, що мені зробилося, — він попорпався в кишені й витягнув носовичок. — Це твоє, мабуть. 

— Дякую, — відповіла вона й голосно висякалася. 

Згорбившись, мов гриф, Морт уже майже дійшов до кінця коридора, та Ізабелл наздогнала його. 

— Кажу ж, — сказала вона. 

— Що? 

— Кажу, що вдячна тобі. 

— Це неважливо, — пробубонів він. — Але краще б тобі припинити розкидати книжки. Їх це засмучує чи що. — А тоді спробував вичавити з себе щось схоже на іронічний смішок. — Ха. 

— Що «ха»? 

— Просто ха! 

Морт дійшов до дверей кухні, де на них чекатиме Альберт і його фірмовий всезнайний вишкір, і вирішив, що на це сил не має. Він спинився. 

— Але я ті книжки брала, бо мені самотньо, — сказала Ізабелл в нього за спиною. 

Морт здався. 

— Можна було би в садку прогулятися, — промовив він у відчаї, а тоді спромігся-таки зібрати залишки непохитності й додав: — Тільки без зобов’язань. 

— Тобто одружуватися в тебе наміру немає? — перепитала вона. 

Морта охопив жах. 

— Одружуватися? 

— Хіба ж батько тебе сюди не для цього привів? Учень йому, зрештою, не потрібен. 

— Ти про всі ті кивки, підморгування й ненав’язливі ремарки про сина, який колись усе це дістане в спадок? — уточнив Морт. — Я намагався на них не зважати. Наміру одружуватися з кимось у мене немає, — додав він, щосили женучи від себе образ тієї принцеси. — І, що вже точно, з тобою — теж, тільки не ображайся. 

— Я б не пішла за тебе, коли б ти й останнім чоловіком на Диску був, — солодко промовила Ізабелл. 

Морта це зачепило. Одна справа, коли одружуватися не хочуть узагалі, а цілком інша — коли вам кажуть, що одружуватися не хочуть із вами. 

— Я принаймні не маю такого вигляду, наче кілька років самими пампухами в шафі об’їдався, — сказав він, коли обоє вийшли на чорний газон перед будинком Смерті. 

— Я принаймні не ходжу так, мовби в мене більше одного коліна в кожній нозі, — відрізала вона. 

— Мої очі не схожі на порськуваті варені яйця. 

Ізабелл кивнула. 

— З іншого боку, мої вуха не нагадують наростів на мертвому дереві. А що значить «порськуваті»? 

— Та знаєш, як‑от Альберт яйця варить, «у мішечку». 

— Такі, що білок липкий, ріденький і шматків слизу повно? 

— Так. 

— Хороше слово, — глибокодумно відповіла Ізабелл. — Але от у мене, щоб ти знав, волосся не має такого вигляду, мов ним нужник чистили. 

— Звісно, та й моє не нагадує мокрого дикобраза. 

— Також уклінно прошу звернути увагу, що в мене на грудях кістки зі шкіри не пнуться, мов пральна дошка крізь вогкий папір. 

Морт зиркнув на дещо оголені плечі Ізабелл: ніжного жирку з них стало б на два виводки кількамісячних ротвейлерів, — але вирішив лишити це спостереження при собі. 

А тоді ризикнув: 

— Мої брови не нагадують злягання двох волохатих гусеней. 

— Це правда. Та мої ноги, гадаю, не надихають винаходити колесо. 

— Перепрошую? 

— Вони в мене не криві. 

— Он як. 

Вони мовчки йшли між лілей: запаси кпинів у обох вичерпалися. Зрештою Ізабелл розвернулася до Морта й простягнула руку. Той мовчки й вдячно її потиснув. 

— Годі? — запитала вона. 

— Саме час. 

— Чудово. Цілком очевидно, що одружуватися нам не варто, бо шкода такого потомства. 

Морт кивнув. 

Вони сіли на кам’яну лавку серед дбайливо пострижених кущів живої огорожі. В цьому кутку саду Смерть облаштував ставок, підживлюваний крижаним струмком, що витікав із пащі кам’яного лева, так ніби той блював. Товстий білий короп світив боками в глибині, подеколи випинаючи ніс між оксамитово-чорних лілей. 

— Варто було б сухарів прихопити, — галантно завважив Морт, шукаючи, куди б скерувати незручну розмову. 

— Знаєш, сам він ніколи сюди не ходить, — сказала Ізабелл, спостерігаючи за рибою. — Зробив усе це, щоби мене розважити. 

— Не помагає? 

— Воно все несправжнє. Тут немає нічого справжнього. Ну, по-справжньому справжнього. Він просто полюбляє вдавати людську істоту. Зараз він особливо старанно це робить, якщо ти помітив. Гадаю, це ти на нього так впливаєш. Він навіть намагався опанувати гру на банджо, ти знав? 

— Мені здається, йому орган пасував би більше. 

— Та щось йому не пішло, — продовжила Ізабелл, ніби не почувши. — Не здатен творити, як бачиш. 

— Ти казала, він цей став створив. 

— Це копія колись побаченого ставу. Тут усе копія чогось. 

Морт почувся незручно. Посовався на лаві. Якась дрібна комаха дерлася його ногою. 

— Це доволі сумно, — сказав він, сподіваючись, що правильно дібрав тон. 

— Так. 

Ізабелл нагребла жменю камінців зі стежки й механічно, по одному жбурляла їх у ставок. 

— То в мене брови настільки страшні? — уточнила вона. 

— Е-ем, — промимрив Морт, — боюся, що так. 

— Он як. 

Бульк. Бульк. Короп зневажливо на неї позирав. 

— А мої ноги? — запитав Морт. 

— Так. Пробач. 

Морт нервово перебрав подумки всі теми для ненав’язливих світських бесід, але зрештою здався. 

— Менше з тим, — сказав він галантно. — Тобі хоча б пінцет поміг би. 

— Він дуже добрий, — вела далі Ізабелл, не зваживши. — Просто трохи неуважний. 

— Але ж він не справжній твій батько, так? 

— Мої справжні батьки загинули під час переходу через Велику Пустелю Неф багато років тому. Через бурю, мабуть. Він знайшов мене й привіз сюди. Не знаю, навіщо. 

— Може, відчув до тебе жаль? 

— Він нічого не відчуває ні до кого. Я це не зі зла кажу, зрозумій. Просто в нього немає чим відчувати, немає в нього… як це сказати… залоз для такого. Може, він вирішив, що мене має бути шкода. 

Вона повернулася блідим обличчям до Морта й додала: 

— Не хочу чути про нього жодного злого слова, ясно? Він старається як може. Просто йому про стільки всього треба дбати одночасно. 

— Мій батько був такий самий. Тобто, є. 

— В нього, мабуть, є залози. 

— Гадаю, є, — сказав Морт і посовався. — Це така штука, про яку я ніколи не думав. Ну, про залози. 

Вони вдвох тупо дивилися на форель у ставку. Та тупо дивилася на них у відповідь. 

— Я нещодавно хід історії порушив, — перервав тишу Морт. 

— Правда? 

— Розумієш, на неї замахнувся один там убивця, та штука в тому, що згідно з історією вона мала загинути, а герцог став би королем, та найгірше, найгірше те, що незважаючи на цілковиту безпринципність і підлість він мав би об’єднати королівство й герцогство, і в книгах сказано, що після того настануть столітній мир і процвітання. Тобто можна було би уявити, що настане доба свавілля й розпусти, чи щось таке, та виходить, що історії іноді потрібна саме така людина, а та принцеса просто лишиться для всіх тимчасовою правителькою. Не поганою, навіть хорошою, просто не тією, яка потрібна історії, та тепер цього всього не станеться, історія калатається, мов вода у відрі, і все це через мене.