— Он як? 

Смерть розтягнув свою вічну посмішку трохи ширше. 

— НА ЗАВТРА В АНКУ У МЕНЕ ПРИЗНАЧЕНО ЗУСТРІЧ ІЗ ВЕРШНИКОМ. БАЧИТЕ, ВІН МАВ НЕОБЕРЕЖНІСТЬ УЗЯТИ З СОБОЮ НАГОТОВАНИЙ ГЕРЦОГОМ ОБІД. 

Король, чия фахова придатність до посади означала, серед іншого, й неспішне реагування на ситуації, що вимагають певного розуміння, на хвильку замислився, а тоді чемно й коротко посміявся. Тоді ж він уперше помітив Морта. 

— Хто це? — запитав він. — Цей хлопець теж мертвий? 

— ЦЕ МІЙ УЧЕНЬ. І НА НЬОГО ЧЕКАЄ СЕРЙОЗНА РОЗМОВА, ЩОБИ З ЮНОГО БЕЗТЯМКА НЕ СТАВ ДОРОСЛИМ БОВДУРОМ. 

— Морт, — механічно назвався Морт. Звуки бесіди омивали його, мов важка вода, та він не міг відірватися від усього того, що відбувалося зовні. Він почувався справжнім. Смерть мав цілком справжній вигляд. Король був напрочуд міцним і здоровим на вигляд, як для щойно померлого. Та весь світ навколо перетворився на мішанину тіней і духів. Їхні обриси схилялися до мертвого тіла, проходили крізь Морта, обпливали його, немов туман. 

Дівчина впала навколішки й плакала. 

— Донька моя, — сказав король. — Мені мало б бути сумно. Чому мені не сумно? 

— ПОЧУТТЯ ЛИШАЮТЬСЯ ТАМ. ВОНИ — РОБОТА ЗАЛОЗ. 

— Он як. Мабуть, це кінець. Вона ж не бачить нас, правда? 

— НІ. 

— І, я так розумію, немає можливості мені… 

— ЖОДНОЇ. 

— Та вона буде королевою, і якби ж я міг її… 

— НА ЖАЛЬ, НЕ МОЖНА. 

Дівчина глянула вгору крізь Морта. Він бачив, як герцог співчутливо поклав їй на плече руку. Обличчям його блукала невловна посмішка. Така посмішка, що чигає на мілині на необережних пляжників. 

— Ви мене не почуєте все одно, — сказав до дівчини Морт, — та не довіряйте йому! 

Дівчина напружено глянула на Морта. Він простягнув руку й побачив, як та проходить крізь руку дівчини. 

— ХОДІМО, ХЛОПЧЕ. НЕМАЄ ЧАСУ НА ДУРНИЦІ. 

Морт відчув, як пальці Смерті — цілком по-дружньому — стискаються на його плечі. Він невпевнено розвернувся й пішов за Смертю й королем. 

Вони вийшли крізь стіну. Він теж наполовину пройшов крізь неї, аж раптом усвідомив, що це неможливо. 

Іти за цією думкою було самогубством. Морт відчув холод каменю, що стискався навколо його рук і ніг, аж раптом голос у його голові прогримів: 

— ГЛЯНЬ НА ЦЕ З ТАКОГО БОКУ: НЕ МОЖЕ БУТИ НІЯКОЇ СТІНИ, БО КОЛИ ВОНА БУЛА Б ТАМ, ТИ Б КРІЗЬ НЕЇ НЕ ПРОЙШОВ. НЕ ПРОЙШОВ БИ, ХЛОПЧЕ? 

— Морте, — виправив Морт. 

— ЩО? 

— Мене звати Мортом. Чи Мортимером, — розлючено процідив Морт, пропихаючись крізь стіну. Холод відпустив його. 

— ОСЬ ТАК. НЕ ТАК УЖЕ Й СКЛАДНО, ПРАВДА? 

В коридорі Морт роззирнувся навкруги й поплескав по стіні долонею. Він таки пройшов крізь неї, та тепер вона здавалася цілком твердою й виблискувала до нього часточками пилу. 

— Як ви це робите? І як я це роблю? Це чари? 

— ЩО ЗАВГОДНО, ТА НЕ МАГІЯ, ХЛОПЧЕ. КОЛИ НАВЧИШСЯ ЦЕ РОБИТИ САМ, МЕНІ БУДЕ НІЧОГО ТЕБЕ ВЧИТИ. 

Король, який тепер був помітно розпливчастішим, сказав: 

— Це вражає, маю визнати. Між іншим, я, здається, зникаю. 

— МОРФОГЕННЕ ПОЛЕ СЛАБШАЄ, — пояснив Смерть. 

Голос короля уже було ледве чутно, мов шепіт. 

— То он в чому справа. 

— ЦЕ З УСІМА СТАЄТЬСЯ. СПРОБУЙТЕ ОТРИМУВАТИ ЗАДОВОЛЕННЯ. 

— Як? — тепер його голос був уже майже шелестом повітря. 

— ПРОСТО БУДЬТЕ СОБОЮ. 

У цю мить король немов здувся. Він дедалі меншав, висячи в повітрі, аж доки не зробився крихітним, мов блискуча часточка пилу. Усе відбулося так швидко, що Морт ледве не прогледів, — за півсекунди чи й швидше, з таким звуком, ніби хтось тихенько зітхнув. 

Смерть обережно впіймав блискучу цятку й заховав під плащем. 

— Що з ним трапилося? — запитав Морт. 

— ТІЛЬКИ ЙОМУ ВІДОМО. ХОДІМО. 

— Моя бабуся казала, що вмирати — все одно що засинати, — з надією припустив Морт. 

— ГАДКИ НЕ МАЮ. НІ ТОГО, НІ ІНШОГО НЕ РОБИВ. 

Морт востаннє роззирнувся. Великі двері розчахнулися, й крізь них повалили придворні. Дві статечні дами намагалися розрадити принцесу, та вона йшла гордо попереду них, і вони теліпалися за нею, мов повітряні кулі в рюшиках, а тоді всі троє звернули за ріг і зникли з поля зору. 

— ВЖЕ ТРИМАЄТЬСЯ ПО-КОРОЛІВСЬКИ, — схвально відгукнувся Смерть. Він поважав стиль. 

Унаступне Смерть заговорив уже на даху. 

— ТИ СПРОБУВАВ ЙОГО ПОПЕРЕДИТИ, — сказав він, знімаючи годівницю з Хропунцевої шиї. 

— Так, пане. Перепрошую. 

— НЕ МОЖНА ЙТИ НАПЕРЕКІР ДОЛІ. ХТО ТИ ТАКИЙ, ЩОБИ ВИРІШУВАТИ, КОМУ ЖИТИ, А КОМУ ВМИРАТИ? 

Смерть уважно слідкував за виразом на Мортовому обличчі. 

— ЦЕ ТІЛЬКИ БОГАМ ДОЗВОЛЕНО. ЗАБАВКИ З ДОЛЕЮ НАВІТЬ ОДНОГО СМЕРТНОГО МОЖУТЬ ЗНИЩИТИ ЦІЛИЙ СВІТ. РОЗУМІЄШ? 

Морт розпачливо кивнув. 

— Тепер ви мене відрядите додому? 

Смерть нахилився, підхопив його й посадив у сідло за собою. 

— ЧЕРЕЗ ВИЯВ СПІВЧУТТЯ? НІ. КОЛИ Б ТИ ВИЯВИВ ЗАДОВОЛЕННЯ, ТОДІ Й ВІДРЯДИВ БИ, МОЖЛИВО. ТА ТИ МАЄШ ЗРОЗУМІТИ, ЯКИЙ ВИЯВ СПІВЧУТТЯ ПАСУЄ НАШОМУ ФАХОВІ. 

— Який? 

— ГОСТРОТА ЛЕЗА. 

Минали дні, та Морт не був певен, скільки саме. Тьмяне сонце в світі Смерті виходило й заходило, але виходи у світ смертних, здавалося, не підпорядковувалися якійсь чіткій системі. Смерть не навідувався тільки до королів чи на поля доленосних битв. Більшість відвідин були до цілком звичайних людей. 

Альберт готував сніданки, обіди й вечері, багато всміхався сам собі й говорив небагато. Ізабелл більшість часу сиділа в себе чи виходила покататися на поні чорними схилами над будинком. Їдучи верхи, з розплетеним волоссям, що майоріло за вітром, вона викликала б більше захвату в спостерігача, коли б була вправнішою вершницею, або коли б поні був помітно більшим, або коли б волосся її належало до того типу, що його вітер здіймав би сам собою. Буває таке волосся. А буває не таке. Її волосся таким не було. 

Коли Смерть не виходив у справах, які називав СЛУЖБОВИМ ОБОВ’ЯЗКОМ, Морт допомагав Альбертові, або знаходив собі роботу в саду чи стайні, або досліджував велетенську бібліотеку Смерті, де читав усе підряд зі швидкістю й усеїдністю, що притаманні людям, які вперше відкрили для себе магію писаного слова. 

Більшість книжок, звісно ж, були біографіями. 

Але незвичними. Вони писалися самі собою. Ті, хто уже помер, заповнили усі відведені їм сторінки, а в книжках про тих, хто ще не народився, сторінки були чистими. А от нині живі… 

Морт визначив, коли відмічав сторінку й перелічував додані рядки, що в деяких книжках за добу набігало по чотири‒п’ять абзаців. Почерк був незнайомий. 

Зрештою він зважився на прохання. 

— ПРО ЩО? — спантеличено перепитав Смерть, сидячи за різьбленим письмовим столом і крутячи між пальцями косоподібний ніж для паперу. 

— Вільний вечір, — повторив Морт. Кабінет раптом здався йому нестерпно великим: килим широкий мов поле, і він посередині, такий беззахисний. 

— АЛЕ НАЩО? НЕ МОЖЕ БУТИ, ЩОБИ НА БАБУСИН ПОХОРОН, — сказав Смерть, а тоді додав, — Я БИ ЗНАВ. 

— Та я хотів би, знаєте, вийти з дому, із людьми побачитися, — промовив Морт, намагаючись витримати невблаганний синьо-зірчастий погляд. 

— АЛЕ ТИ БАЧИШ ЛЮДЕЙ ЩОДНЯ. 

— Так, звісно, от тільки, ну, це не дуже тривале спілкування, — завважив Морт. — Я про те, що добре було б побачитися з кимось, у кого очікувана тривалість життя більше кількох хвилин, — додав він. 

Смерть побарабанив пальцями по столу — так, ніби миші чечітку танцювали, — й пильно подивився Мортові в очі ще кілька секунд. Завважив подумки, що хлопець уже трохи менш розбовтаний, ніж раніше, і постава в нього рівніша, а ще не задумуючись уживає слова на кшталт «очікувана тривалість життя». Це все бібліотека, подумав Смерть. 

— ГАРАЗД, — сказав він докірливо. — ТА МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТУТ У ТЕБЕ Є ВСЕ ТОБІ ПОТРІБНЕ. СЛУЖБОВІ ОБОВ’ЯЗКИ НЕ НАДТО ВИСНАЖЛИВІ, ПРАВДА? 

— Правда, пане. 

— І В ТЕБЕ ХОРОШЕ ХАРЧУВАННЯ, І ПОСТІЛЬ ТЕПЛА, І ДОЗВІЛЛЯ ОБЛАШТОВАНЕ, І ЛЮДИ ТВОГО ВІКУ.