— Мені потрібно все, що ми маємо про Піраміду Цхута, — сказав Траймон. Він прийшов підготовленим і витяг із кишені банан.

Бібліотекар подивився на нього сумними очима і грузько зістрибнув на підлогу. Траймон відчув, як м’яка долоня стиснула його руку, і слухняно пішов слідом за бібліотекарем, який перевальцем подибав вперед між рядами книжкових полиць. На дотик долоня була наче шкіряна рукавиця.

Навкруг них шипіли й мерехтіли тихим сяйвом книги, лиш зрідка у напівмороці пробігав розряд безконтрольної магічної сили в напрямку до завбачливо розміщених прутів заземлення, що були прикріплені цвяхами до полиць. У повітрі чувся жерстяний блакитний запах і звук ледь вловного цокотіння потойбічних сутностей.

Як і багато інших приміщень Невидної академії, бібліотека насправді була набагато просторішою, ніж здавалося ззовні, а все тому, що магія дивним чином викривлює простір, до того ж це була чи не єдина бібліотека у всесвіті, що могла похвалитися полицями Мебіуса. Але картотека в голові бібліотекаря була в ідеальному функціональному стані. Він зупинився біля стосу замусолених книг, що погойдувався у повітрі, і стрибнувши вгору, щез у пітьмі. Почулося шарудіння сторінок, і на Траймона м’яко опустилася хмарина пилюки. Наступної миті з’явився і сам бібліотекар, тримаючи в руках тонку книжку.

— У-ук, — сказав він.

Траймон обережно її взяв.

Оправа була подряпана, з загнутими кутиками, золоте тиснення літер практично стерлося, і йому ледве вдалося розібрати — старою магічною мовою, що була поширена в долині Цорт, — назву: «Храм же Сей Величний, шо Цорт Звецця, Тайна Повість».

— У-ук? — стурбовано запитав бібліотекар.

Траймон акуратно погортав сторінки. Він не дуже знався на мовах, завжди вважав їх надзвичайно недосконалим інструментом, а відтак таким, який давно слід замінити якоюсь простою і зрозумілою системою цифр, однак ця книжка здавалася саме тим, що він шукав. У ній були цілі сторінки, вкриті стовпчиками змістовних ієрогліфів.

— Це єдина книжка про піраміду Цорта, що є в бібліотеці? — спитав він повільно.

— У-ук.

— Ти впевнений?

— У-ук.

Траймон прислухався. Десь далеко від них почулося шаркання ніг, що наближались до бібліотеки, і гомін голосів, що сперечалися між собою. Та він і про це подбав заздалегідь.

Чарівник сягнув рукою до кишені.

— Хочеш ще один банан?

Скундський ліс таки дійсно був зачарованим, що на Диску було звичайнісіньким явищем. До того ж він був єдиним лісом у всьому всесвіті, який місцевою мовою називався «Твій Палець, Дурню», що було буквальним перекладом слова «скунд».

Причина появи такої назви була банальною. Коли перші дослідники з теплих країв уздовж Округлого моря прибули до цього прохолодного регіону на задвірках Дискосвіту, вони заповнювали прогалини у своїх картах найпростішим, а відтак геніальним способом: хапали першого-ліпшого аборигена, тицяли пальцем на якийсь віддалений об’єкт ландшафту, голосно і виразно артикулювали запитання і записували усе, що ошелешений бідака їм говорив. Ось так у численних поколіннях атласів були увіковічені такі географічні чудасії, як «Просто Гора», «Що-що, Не Розумію?» і, звісно, «Твій Палець, Дурню».

Дощові хмари нависли над лисими вершинами гори Оолскундрагод («Хто Цей Дурень, Що Не Знає, Що Таке Гора?»), і Багаж зручніше вмостився під деревом, з якого падали краплини води і яке безуспішно намагалося зав’язати бесіду.

Двоцвіт і Ринсвінд сперечалися. Особа, через яку почалася ця суперечка, сиділа на даху своєї оселі (червоному у білу цятку) і зацікавлено за ними спостерігала. Вона мала вигляд когось, від кого тхне так, наче він живе у грибі, — і це неабияк турбувало Двоцвіта.

— Ну, то чому ж у нього немає червоного капелюшка?

Ринсвінд зволікав з відповіддю, намагаючись вловити, до чого веде Двоцвіт.

— Що? — врешті не витримав він.

— У нього повинен бути червоний капелюшок, — сказав Двоцвіт. — І він, безперечно, повинен бути чистішим та набагато... набагато приємнішим чи що. Як на мене, він не подібний на жодного з гномів.

— Не розумію, про що це ти.

— Поглянь лиш на його бороду, — строго сказав Двоцвіт. — Та мені доводилось бачити головки сиру, оброслі тим, що значно більше скидалося на бороду.

— Слухай, він шість дюймів заввишки і живе у грибі, — процідив Ринсвінд. — Ясна річ, це збіса справжній гном.

— То ми повинні вірити йому на слово?

Ринсвінд занепокоєно зиркнув на гнома.

— Даруйте, — сказав він. Тоді відтягнув Двоцвіта на інший бік галявини.

— Слухай, — процідив він крізь зуби. — Якби він мав п’ятнадцять футів зросту і сказав, що він — велетень, ми б також мали тільки його слова як доказ, так?

— Він може виявитись ґобліном, — заперечив Двоцвіт.

Ринсвінд поглянув через плече на крихітну фігурку, що завзято колупала пальцем у носі.

— Ну? — сказав він. — То що? Гном, ґоблін, піксі — яка різниця?

— Не піксі, — твердо сказав Двоцвіт. — Піксі носять такі зеленкуваті костюмчики і загострені догори капелюшки, а з голови у них стирчать такі маленькі штуковини типу антен із гульками на кінці. Я бачив на малюнках.

— Де саме?

Двоцвіт помовчав якийсь час, розглядаючи свої сандалі.

— Гадаю, вона називалася «бла-бла-бла».

— Бла-бла-що? Не розчув.

Дрібний чоловік раптом зацікавився своїми долонями.

— «Книжка про квіткових фей для наймолодших»[7], — промурмотів він вже голосніше.

Ринсвінд витріщився на нього оторопіло.

— Це що — посібник про те, як уникнути зустрічі з ними?

— Та ні, — поквапився пояснити Двоцвіт. — В ній ідеться про те, як їх знайти. Я добре пам’ятаю ті малюнки, — на його обличчі з’явився замріяний вираз, і Ринсвінд ледь стримався, щоб не застогнати. — Там був навіть малюнок однієї особливої феї, котра приходить, щоб забрати собі твої зуби.

— Що, справді приходить і витягує тобі зуби?

— Ні, ні, я мав на увазі інше. Після того, як у тебе випав зуб, ти мав покласти його собі під подушку, а фея приходила, забирала його і залишала натомість одне рину.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— З якого дива вона колекціонує зуби?

— Бо так.

Ринсвінд уявив собі на секунду образ чудернацької істоти, що живе в замку, збудованому з зубів. То була одна з тих уявних картинок, яку намагаєшся відразу ж викинути з голови. Безуспішно.

— Тьху! — сказав він.

«Червоні капелюшки»! Він задумався, чи варто просвітити туриста про те, яким є справжнє життя, коли ти радієш, якщо вдалося упіймати жабу на вечерю або знайти сховок від дощу в заячій норі, а сова видається тобі безгучним жахом, що шугає серед ночі. Штани з кротячого хутра здаються безглуздою ідеєю, аж доки тобі особисто не доведеться зняти їх із їхнього власника, попередньо загнавши в кут того малого злостивого хитруна у його ж норі. А щодо червоних капелюшків, кожен, хто наважиться розгулювати в лісі у такому яскравому, примітному уборі, розпрощається з ним вже дуже, дуже скоро[8].

Цим він хотів сказати: бачиш, життя гномів та ґоблінів — бридке, жорстоке і куце. Як і вони самі.

Він дійсно хотів усе це сказати — і не зміг. Як на людину, що має невгамовну жагу побачити увесь безмежний світ, Двоцвіт насправді ніколи не виходив за поріг власних ілюзій. Сказати йому правду було б тим самим, що копнути спанієля.

— Тьох вох твіть-тувіть, — цвірінькнув голос біля його ніг. Чарівник глипнув униз. Гном, що назвався Сваєрсом, дивився на нього знизу вгору. Ринсвінд був винятково здібним до мов. Гном йому щойно сказав: «В мене залишилось трохи вчорашнього шербету з тритона».

— Звучить апетитно, — скривився Ринсвінд.

Сваєрс знову штурхнув його у щиколотку.

— З тим іншим довготелесим усе гаразд? — стурбовано запитав він.

— Він просто оговтується від зіткнення з реальністю, — відповів Ринсвінд. — До речі, в тебе немає часом червоного капелюха?