— Тщьох?

— Та нічого, пусте.

— Я знаю, де можна знайти їжу для довготелесих, — сказав гном, — і місце для ночівлі теж. Це неподалік.

Ринсвінд поглянув на небо, до якого тепер, здавалося, можна було досягнути рукою. Денне світло витікало з навколишнього ландшафту, мов вода, а хмари мали такий вигляд, наче щойно почули прогноз погоди про снігову бурю і тепер думали, що ж робити. Звичайно, істотам, що живуть у грибах, зовсім не обов’язково вірити, але приманка на гачку у вигляді гарячої їжі та сухої постелі змусила Ринсвінда заковтнути пропозицію відразу ж.

Отож вони рушили в дорогу. Через кілька секунд Багаж жваво зіп’явся на ніжки і подріботів слідом.

— Гей!

Він обережно повернувся, перебираючи ніжками у вельми вигадливий спосіб, і, здавалося, глянув угору.

— Як воно, бути столярним виробом? — схвильованим голосом спитало дерево поблизу. — Було боляче?

Багаж, здавалося, серйозно про це замислився. Кожна мідна скоба, кожна дірка для мотузки виражали своїм виглядом максимальну зосередженість.

Тоді він пересмикнув своєю кришкою і поплентався геть.

Дерево зітхнуло і зронило кілька сухих листків зі свого гілля.

Хатина була невеличка, занедбана і геть уся у візерунках, наче паперова витинанка. Над нею, очевидно, добряче попрацював якийсь пришелепкуватий різьбяр, вирішив Ринсвінд, — і вчинив справжній розгардіяш, перш ніж його звідти вдалося відтягти. Усі двері та віконниці були прикрашені майстерно вирізьбленими виноградними гронами та півмісяцями, а на стінах химерними візерунками розсипалися соснові шишки. Він би нітрохи не здивувався, якби з горішнього віконця раптом вилетіла гігантська зозуля.

Він також помітив, що повітря набуло характерної в’язкості.

Ледь помітні зелені й пурпурові іскорки посипались врізнобіч з-під його нігтів.

— Дуже сильне магічне поле, — пробурмотів він. — Не менш, як сто мілітаумів[9].

— Ця місцевість просякнута магією, — сказав Сваєрс. — Колись тут поблизу жила стара відьма. Її давно вже нема, проте чари і досі тримають ці стіни.

— Гляньте-но, ці двері — якісь трохи дивні, — озвався Двоцвіт.

— Навіщо стінам чари, якщо є фундамент? — подумав вголос Ринсвінд. Двоцвіт несміливо торкнувся однієї зі стін.

— Вона уся — липка!

— Нуга, — пояснив Сваєрс.

— Люди добрі! Це ж справжня хатинка з імбирного пряника! Ринсвінде, це справж...

Ринсвінд насуплено кивнув.

— Еге ж, кондитерський стиль в архітектурі, — сказав він. — Так і не став модним.

— Вона ніби регенерується, — сказав Сваєрс. — Справді дивовижно. Сьогодні майже неможливо роздобути таке житло — нема де взяти пряників.

— Справді? — похмуро спитав Ринсвінд.

— Ну, заходьте всередину, — сказав гном, — тільки вважайте на килимок при вході.

— А що таке?

— Солодка вата.

Великий Диск поволі обертався під невтомним сонцем, і денне світло заповнило усі западини та врешті зникло, коли спала ніч.

У прохолодних стінах свого кабінету в Невидній академії Траймон, схилившись над позиченою в бібліотеці книгою, напружено вдивлявся у її загадкові старовинні символи і, водячи по них пальцем, щось бурмотів собі під ніс. Він прочитав, що Велика Піраміда Цорта, котра давно канула у небуття, була збудована з одного мільйона трьох тисяч десяти блоків вапняку. Він також прочитав, що за час її спорудження десять тисяч рабів загнали в могилу непосильною працею. Він дізнався, що в ній був хитромудрий лабіринт таємних коридорів, стіни яких були прикрашені перлинами мудрості стародавнього Цорта. Він прочитав, що сума її висоти та довжини, поділена на половину її ширини, становила рівно 1,67563, або ж точнісінько дорівнювала різниці між відстанню до сонця і вагою невеликого апельсина, помноженій на 1,23798712567. Він довідався, що знадобилося цілих шістдесят років для того, щоб її спорудити.

Йому подумалося, чи це було не занадто багато мороки лиш для того, щоб загострити лезо бритви[10].

Тим часом у Скундському лісі Двоцвіт та Ринсвінд взялися споживати камінну поличку з імбирного пряника і з ностальгією згадували смак маринованої цибулі.

Далеченько від них і все ж, так би мовити, з курсом на зіткнення, найславетніший герой Дискосвіту з усіх, яких тільки пам’ятає історія, скручував собі папіроску, не відаючи ні сном ні духом, яка доля його спіткає.

Цигарка, яку він так вправно обертав у своїх пальцях, була на вигляд досить цікавою, бо, як і чимало мандрівних чарівників, від яких він перейняв це мистецтво, він узяв собі за звичку зберігати недопалки у шкіряній торбинці, щоб потім скручувати з них нові цигарки. Невблаганний закон середніх чисел передбачав, що якусь певну частину тютюну з тієї торбинки він продовжував курити вже роками. І зараз він марно намагався прикурити штукенцію, якою можна було б, скажімо, асфальтувати дороги.

Слава цього чоловіка була настільки гучною, що група кочівних варварів-коноводів шанобливо запропонувала йому посидіти з ними біля багаття, розпаленого на кінських кізяках. Кочівники, що жили на Серединних землях, зазвичай просувалися на зиму ближче до Узбіччя, і ця ватага якраз належала до одного такого племені, яке розбило свої намети зі шкур диких звірів як захист від спопеляючого сонця, при температурі усього лиш -3 градуси — тепер вони розгулювали неподалік з облупленими носами та скаржилися на сонячний удар.

Ватажок варварів сказав:

— То що ж усе-таки найголовніше в житті людини? — це було власне те запитання, на яке ти повинен був відповісти, аби не втратити степовагу серед варварів.

Чоловік, який сидів праворуч від нього і задумливо потягував коктейль з молока кобилиці та крові сніжного барса, прорік таке:

— Чистий горизонт в степу, і вітер у волоссі, і під тобою відпочилий кінь.

Чоловік, який сидів ліворуч мовив:

— Крик білого орла у піднебессі, снігопад у лісі, справна стріла у колчані твоїм.

Ватажок кивнув і продовжив:

— Без сумніву, це вигляд мертвих ворогів, приниження їхнього племені і роду, ридання їхніх жон.

В колі прокотився захмелений гам, що виражав одностайне схвалення таких обурливих промов.

Тоді ватажок поштиво повернувся до гостя — невеличкої фігурки, що намагалася відігріти свої обморожені місця біля вогню, і сказав:

— Але тепер наш гість, чиє ім’я — легенда, нам скаже свою думку: що то за речі, що людина в житті цінує понад все?

Гість не квапився з відповіддю, безуспішно намагаючись вже вкотре прикурити свою цигарку.

— Шо шкажати? — прошамкотів він беззубо.

— Я кажу: що то за речі, що людина в житті цінує понад все?

Воїни довкола підсунулись ближче. Таке варто було почути.

Гість довго і напружено думав, а тоді упевнено сказав:

— Гаряча вода, якішна штоматологія, м’який папір у кльожеті.

У кузні палахкотіло сліпуче октаринове світло. Ґелдер Дощевіск, роздягнутий до пояса та з маскою із затемненого скла на обличчі, примруженими очима уважно вдивлявся у полум’я, а тоді з хірургічною точністю раз за разом опускав молоток. Чари верещали і корчилися у щипцях, та він продовжував свою справу, витягуючи їх у вогняну смужку, пронизану болем.

Скрипнула підлога. Ґелдер витратив чимало часу, налаштовуючи звучання її дощок, — зовсім не зайвим було застерегтися, коли маєш амбіційного помічника, що ходить безшумно, наче кіт.

Ре-бемоль. Це означало, що той саме був праворуч від дверей.

— О, Траймоне, — сказав він, не повертаючи голови, і з певним задоволенням відзначив, що його неочікуваному гостю від несподіванки перехопило подих. — Добре, що ти зайшов. Зачини, будь ласка, двері.

Траймон зачинив за собою масивні двері, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

На антресолі над його головою у закоркованих банках від корнішонів хлюпотілися найрізноманітніші чудасії, зацікавлено лупаючи на нього очима.