Як вже можна було здогадатись, на той час у братстві чарівників існувало певне розходження думок щодо того, як слід практикувати магію.

Молодші чарівники продовжували стверджувати, що магії час набувати нових сучасних форм і що їм усім слід перестати вовтузитися зі шматочками воску та кістками, а натомість поставити всю справу на належно організовану основу, з програмами наукового дослідження та триденними конвентами в хороших готелях, де вони могли б презентувати доповіді під назвами, приміром, «Куди прямує геомантія?» та «Роль семимильних чобіт у небайдужому суспільстві».

Траймон, наприклад, останнім часом майже не практикував жодної магії, натомість керував Орденом з ефективністю піскового годинника, писав силу-силенну нагадувань, а на стіні у своєму кабінеті мав великий графік, рясно утиканий кольоровими кнопками, прапорцями та стрілками, який ніхто, крім нього самого, насправді не розумів, хоча вигляд його неабияк вражав.

Чарівники іншого штабу вважали, що цей спосіб життя сприяє підвищенню рівня метану в атмосфері й етанолу в крові, — і вперто відмовлялися мати справу з образом, якщо той не був виготовлений з воску і витиканий шпильками.

Керівники восьми орденів, усі як один прихильники традицій, теж дотримувались таких поглядів, тож магічні інструменти, розкладені довкола октограми, мали однозначний і солідний окультний вигляд. Баранячі роги, черепи, вигадливі металеві вироби та масивні свічки були більш видовищними, хоча молодші чарівники й запевняли, що для обряду Ашк-Енте можна спокійно обійтися трьома дерев’яними трісками та чотирма кубиками мишачої крові. Приготування до ритуалу зазвичай займало декілька годин, проте завдяки спільним зусиллям старших чарівників воно було значно коротшим, і вже приблизно через сорок хвилин Ґелдер продекламував завершальні слова заклинання. Вони зависли перед ним на мить та й розтанули.

Повітря в центрі октограми затремтіло й немовби загусло, а тоді в ній раптом з’явилася висока темна постать. Її було практично не видно з-під чорного плаща, та це, мабуть, на краще. В одній руці вона тримала довгу косу і важко було не помітити кісточки, що біліли замість її пальців.

Її інша кістлява рука тримала шпажку з кубиками твердого сиру та шматочками ананаса.

— НУ? — сказав Смерть, і в голосі його були все тепло та барви айсберга. Він помітив здивовані погляди чарівників і подивився на свою шпажку з закускою.

— Я БУВ НА ВЕЧІРЦІ, — додав він з докірливою ноткою в голосі.

— О істото Землі й Пітьми, заклинаємо тебе відректися від... — почав було Ґелдер твердим, владним голосом. Смерть кивнув.

— ТАК, ТАК, ВСЕ ЦЕ МЕНІ ВІДОМО, — сказав він. — ТО ЧОГО ВИ МЕНЕ ВИКЛИКАЛИ?

— Кажуть, ти здатний бачити як минуле, так і майбутнє, — сказав Ґелдер трохи невдоволено, бо ефектна промова про зв’язування та покору була однією з його улюблених, і говорили, що вона йому вдається справді чудово.

— ЦЕ АБСОЛЮТНА ПРАВДА.

— Тоді, можливо, ти міг би нам пояснити, що саме відбувалося сьогодні вранці? — продовжив Ґелдер. Зібравшись з духом, він гучно додав: — Наказую тобі іменем Азімрота, Т’чікеля і...

— НУ ГОДІ, ТИ ВЖЕ ДОСИТЬ ЧІТКО ВИСЛОВИВСЯ, — сказав Смерть. — ЩО САМЕ ТИ ХОТІВ БИ ЗНАТИ? БАГАТО ЧОГО ТРАПИЛОСЬ СЬОГОДНІ ВРАНЦІ, ОДНІ ЛЮДИ НАРОДИЛИСЬ, ІНШІ ПОМЕРЛИ, УСІ ДЕРЕВА ТРОХИ ПІДРОСЛИ, ХВИЛІ НА МОРІ СКЛАЛИСЯ У ЦІКАВІ ВІЗЕРУНКИ...

— Я маю на увазі «Октаву», — холодно сказав Ґелдер.

— ОН ЯК? НУ, ТО БУЛО ПРОСТО ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ РЕАЛЬНОСТІ. НАСКІЛЬКИ Я РОЗУМІЮ, «ОКТАВА» НАМАГАЛАСЯ НЕ ВТРАТИТИ ВОСЬМЕ ЗАКЛИНАННЯ. ВОНО, ОЧЕВИДНО, ОТ-ОТ МАЛО ВИПАСТИ З ДИСКА.

— Зачекай, зачекай хвильку, — сказав Ґелдер, задумливо потираючи підборіддя. — Ми говоримо про оте Заклинання, що засіло в голові Ринсвінда? Того високого і сухого чоловіка, ледь хирлявого? Оте, що...

— ...ЩО ВІН НОСИВ У СОБІ ВСІ ЦІ РОКИ, АВЖЕЖ.

Ґелдер насупився.

Це ім’я обіцяло чимало клопоту. Як відомо, коли помирає чарівник, всі заклинання, що він тримав у пам’яті, стають вільними, тож навіщо перейматись порятунком Ринсвінда? Заклинання врешті-решт саме повернеться.

— Навіщо, в такому разі? — вголос подумав він та, схаменувшись, швиденько додав: — Іменем Ірріфа та Кчарла заклинаю тебе і...

— Я Б ХОТІВ, АБИ ТИ ЦЕ ПРИПИНИВ, — сказав Смерть. — МЕНІ ВІДОМО ЛИШ ТЕ, ЩО ВІСІМ ЗАКЛИНАНЬ СЛІД ПРОМОВИТИ РАЗОМ В НАСТУПНИЙ КНУР-ВЕЧІР, АБО Ж ДИСК БУДЕ ЗНИЩЕНО.

— Говоріть голосніше, ви двоє! — зажадав Грейхолд Сполд.

— Замовкни! — роздратовано кинув Ґелдер.

— ЦЕ ТИ МЕНІ?

— Ні, йому. Глухий пень...

— Я все чув! — підскочив Сполд. — Ви, молоді люди... — тут він замовк на півслові. Смерть дивився на нього довгим уважним поглядом — так, наче хотів добре запам’ятати його обличчя.

— Слухай, — сказав Ґелдер, — повтори, будь ласка, що ти сказав наприкінці, гаразд? Диск буде — що?

— ЗНИЩЕНО, — відповів Смерть. — ТЕПЕР Я МОЖУ ЙТИ? Я ЗАЛИШИВ ТАМ СВОЮ ВИПИВКУ.

— Стривай, — поквапився Ґелдер. — Іменем Челілікі та Орізона, ну і так далі, як це розуміти — знищено?

— ЦЕ ДАВНЄ ПРОРОЦТВО, ЗАКАРБОВАНЕ НА СТІНАХ ВСЕРЕДИНІ ВЕЛИКОЇ ПІРАМІДИ ЦОРТА. ЗНИЩЕНИЙ СВІТ — ЗВУЧИТЬ, ЯК НА МЕНЕ, САМО СОБОЮ ЗРОЗУМІЛО.

— І це все, що ти можеш нам сказати?

— ТАК.

— Але ж Кнур-вечір — вже за два місяці!

— ТАК.

— Скажи принаймні, де Ринсвінд зараз?

Смерть знизав плечима. То був жест, що особливо добре пасував його статурі.

— СКУНДСЬКИЙ ЛІС, ЯК РУХАТИСЬ ДО УЗБІЧЧЯ ВІД ВІВЦЕСКЕЛЬНИХ ГІР.

— А що він там робить?

— РОЗПУСКАЄ НЮНІ.

— Ага.

— ТЕПЕР Я МОЖУ ЙТИ?

Ґелдер неуважно кивнув. Він мрійливо подумав про ритуал вигнання, що починався словами «згинь, о маро» і містив деякі доволі яскраві фрагменти, над якими він ретельно попрацював, та зараз йому чомусь забракло ентузіазму.

— Так, авжеж, — відказав він. — Дякую, так, — а тоді — з тим, щоб не нажити собі ворогів серед створінь пітьми, — додав ввічливо: — Сподіваюся, добра вечірка?

Смерть не відповів. Він пожирав Сполда таким самим поглядом, як голодний собака — кістку, тільки у цьому випадку все було приблизно навпаки.

— Я кажу: сподіваюся, добра вечірка, — голосно повторив Ґелдер.

— НАРАЗІ ЦЕ ТАК, — спокійно мовив Смерть. — ТА ДУМАЮ, ОПІВНОЧІ ВОНА ЗІПСУЄТЬСЯ.

— Чому ж?

— БО ВОНИ ДУМАЮТЬ, ЩО САМЕ ТОДІ Я ЗНІМУ МАСКУ. З цими словами він зник, залишивши по собі лиш коктейльну шпажку та невеличку смужку серпантину.

За усім цим, непомітно для інших, дехто спостерігав. Звичайно, це було повністю проти правил, та Траймон знав про правила геть усе і завжди вважав, що їх потрібно створювати, а от дотримуватись необов’язково.

Задовго до того, коли восьмеро найстарших магів серйозно взялися обговорювати, що мала на увазі примара, він вже давно був на нижніх рівнях Академії — у підземеллі, де містилися основні приміщення бібліотеки.

Це місце вселяло благоговійний страх. Багато книг, що тут зберігались, були чарівними, а щодо гримуарів слід пам’ятати, що в руках бібліотекаря, який звик до порядку, вони стають вкрай небезпечними, бо він неодмінно покладе їх усіх разом на одну полицю. Це невдалий хід щодо книг, з яких просочуються чари, тому що коли дві і більше такі книги опиняються поруч, вони формують критичну Чорну Масу. До того ж чимало менш істотних заклинань дуже вибагливі щодо своїх сусідів і мають звичку виражати своє невдоволення ними, шпурляючи книгами через усю кімнату. Ясна річ, що довкола такого витоку магічної сили завжди відчувається присутність Потвор з Підземельних Вимірів, які скупчуються довкола магічного витоку і постійно намагаються проникнути крізь стіни реальності.

Працювати в магічному книгосховищі бібліотекарем, якому доводиться проводити свої дні в отакій сильно зарядженій атмосфері, — це робота з високим ступенем ризику.

Головний Бібліотекар замислено чистив апельсин, сидячи на своєму робочому столі, і добре це усвідомлював.

Він підвів погляд, коли зайшов Траймон.