Литмир - Электронная Библиотека

Ринсвінд за той час надибав на стежину. Вона була досить звивистою, і його більше втішило б, якби то виявилась мощена камінням доріжка, та все ж простувати нею теж було певним заняттям.

Кілька дерев намагались втягнути його в розмову, але Ринсвінд, схиляючись до думки, що така поведінка була не зовсім нормальною для дерев, їх ігнорував.

День тягнувся поволі. Навкруги ні звуку, лиш чутно було, як дзижчать надокучливі кусливі мошки та іноді хрусне гілка на дереві, злітаючи додолу, і як дерева, перешіптуючись, обговорюють релігію та неприємності з білками.

Ринсвінд відчув себе дуже самотнім. На мить він уявив, як це: залишитися в цьому лісі назавжди, ночувати під кущем на купі листя і поїдати... і поїдати... все, що було більш-менш їстівне. Дерева, мабуть, і горіхи, і ягоди. Йому довелося б...

— Ринсвінде!

Попереду до нього стежиною наближався Двоцвіт — мокрісінький як хлющ, проте очі в нього сяяли радістю. За ним слухняно чимчикував Багаж (усі дерев’яні речі — змайстровані з чарівного дерева — помандрували б за своїм господарем на край світу, тому з нього нерідко виготовляли рундуки для ритуальних предметів, коли помирали дуже багаті королі, які хотіли впевнитись, що в загробному світі матимуть під рукою чисту спідню білизну).

Ринсвінд зітхнув. До цього моменту йому здавалося, що цей день вже не міг бути гіршим.

Почався дощ, якийсь особливо мокрий та холодний. Ринсвінд і Двоцвіт сиділи під деревом і дивились, як з неба ллється вода.

— Ринсвінде!

— Га?

— Як ми тут опинились?

— Ну, дехто говорить, що Диск і все, що є на ньому, створив Творець Всесвіту, інші кажуть, що все це — дуже заплутана історія, в якій не обійшлося без сім’яних мішечків Бога Небес та молока Небесної Корови, а ще інші вважають, що усі ми завдячуємо своєю появою цілком випадковому збільшенню кількості можливісних часток. Але якщо ти маєш на увазі, чому ми — тут, а не гепнули через край Диска, — не маю ані найменшого уявлення. Все це, мабуть, якась жахлива помилка.

— Он як. А в цьому лісі є що-небудь їстівне, як гадаєш?

— Є, — гірко зітхнув чародій: — Ми.

— Якщо ви не проти, я маю трохи жолудів, — співчутливо сказало дерево.

Якийсь час вони сиділи у вогкій тиші.

— Ринсвінде, дерево сказало...

— Дерева не говорять, — відрізав чарівник. — Вкрай важливо про це пам’ятати.

— Але ж ти сам щойно чув...

Ринсвінд зітхнув.

— Послухай, — сказав він. — Це ж проста біологія, чи не так? Якщо ти збираєшся балакати, тобі потрібно мати відповідне оснащення, типу легенів, губ та... та...

— Голосових зв’язок, — підказало дерево.

— Так, правильно, — підхопив Ринсвінд. Тоді замовк і втупився похмурим поглядом у струмені дощу.

Я думав, що чарівники знають геть усе про дерева, дари дикої природи і таке інше, — докірливо зауважив Двоцвіт. Таке траплялося дуже рідко, щоб у його голосі прозвучав сумнів у тому, що Ринсвінд — не хто інший, як великий маг та заклинач, і чарівника це зачепило за живе.

— Знаю, знаю, — холодно відказав він.

— Гаразд, тоді що це за дерево? — запитав турист. Ринсвінд поглянув догори.

— Бук, — впевнено відповів він.

— Насправді... — почало дерево і тут же замовкло. Воно помітило, як Ринсвінд на нього зиркнув.

— Ті малі штучки, там угорі, схожі на жолуді, — сказав Двоцвіт.

— Так, це просто безчерешковий або семискладний різновид, — знайшовся на відповідь Ринсвінд. — Насправді горіхи дуже схожі на жолуді. Вони можуть ввести в оману кого завгодно.

— Божечку, — сказав Двоцвіт і відразу ж спитав: — А що тоді за кущ он там?

— Омела.

— Але ж на ньому шпичачки і червоні ягідки!

— То й що? — аж стріпнувся Ринсвінд і втупив у нього суворий погляд. Двоцвіт не витримав першим.

— Нічого, — сумирно сказав він. — Мене, певно, дезінформували. Авжеж.

— Але під нею ростуть якісь великі гриби. Їх можна їсти?

Ринсвінд подивився на гриби недовірливо. Вони справді були величезними і мали червоні шапки в білу цятку. Це був той самий вид, що його вживав місцевий шаман (який на ту хвилю був далеко звідси і пробував заприязнитися з однією скелею), але тільки після того, як мотузкою прив’язував себе за ногу до каменя. Нічого іншого не залишалося, як вийти під дощ і роздивитися їх зблизька.

Ринсвінд став навколішки на купу зіпрілого листя і зазирнув під шапочку гриба. За хвилю він мляво відзначив:

— Ні, для їжі зовсім не годяться.

— Чому? — відгукнувся Двоцвіт. — Спороносні пластинки не такого вохряного відтінку, як мають бути?

— Та ні, відтінок нормальний...

— Тоді, мабуть, ніжки не достатньо штрихуваті?

— На вигляд наче все гаразд.

— Ну, значить, справа в шапочках — не те забарвлення, еге ж?

— Я в цьому не певен.

— Чому ж тоді їх не можна їсти?

Ринсвінд зайшовся кашлем.

— Через оті дверцята і віконечка в них, — вимучив він нарешті. — Це ж — беззаперечний доказ.

Над Невидною академією небо гуркотіло і блискало. Дощ періщив по її дахах і вихлюпувався через ґорґулій, що чатували на водостоках, хоча якась одна чи дві з тих, що були хитріші, таки чкурнули й сховалися у лабіринті черепичного перекриття.

А значно нижче, у Великій залі, восьмеро наймогутніших чарівників на Дискосвіті зібралися разом довкола церемоніальної октограми, кожен — на своїй позиції в одному з її кутів. Насправді вони були не такими вже й могутніми, якщо на те пішло, але безумовно мали талант виживання, що в умовах жорсткої конкуренції у світі чарівників було фактично одне і те ж. За спиною кожного чарівника восьмого рівня стояло, наступаючи йому на п’яти, півдесятка чарівників сьомого рівня, тож найстаршим чарівникам довелося розвинути в собі інтерес до, скажімо, скорпіонів у своїх ліжках. Як говорить на цю тему одне старе прислів’я: коли чарівник втомився шукати бите скло у своїй тарілці з вечерею, він втомився від життя[6].

Найстарший чарівник, Грейхолд Сполд, з Ордену Давніх та Істинно Великих Мудреців Нерозривного Кола, обіперся на свою різьблену патерицю і мовив так:

— Продовжуй далі ти, Дощевоску. Мої ноги геть мене не слухаються.

Ґелдер, витримавши паузу задля більшого ефекту, перевів на нього погляд.

— Гаразд, в такому разі говоритиму стисло...

— От і чудово.

— Ми всі сьогодні вранці очікували настанов з огляду на те, що відбувається. Чи може хто-небудь з присутніх сказати, що їх отримав?

Чарівники скоса поглянули один на одного. Ніде, окрім братської благодійної вечірки після профспілкових зборів, не зустрінеш стільки взаємної недовіри та підозрілості, як на збіговиську найстарших чарівників. А справа була в тім, що день минув дуже кепсько. Демони, яких терміново викликали сьогодні з Підземельних Вимірів, — і які зазвичай були готові надати будь-яку потрібну інформацію — дивились на них мов барани на мальовані ворота, а коли їх про щось запитували, намагались непомітно вислизнути. Чарівні дзеркала потріскали. На картах Каро щезли всі зображення. Кришталеві кулі потьмяніли. Навіть чайне листя, до якого чародії зазвичай ставилися зі зневагою, як до несерйозної забави, що не вартує уваги, збилося докупки на дні чашок і не хотіло ворушитися.

Коротше кажучи, присутні в залі чарівники не мали гадки, що робити далі. Було чутно загальне схвальне бурмотіння.

— А тому я пропоную провести обряд Ашк-Енте, — закінчив думку Ґелдер, надавши голосу драматичного звучання.

Він, відверто кажучи, сподівався кращої реакції з їхнього боку, чогось на зразок: «Ні, ні, тільки не Ашк-Енте! Людині не годиться гратися з такими речами!».

Насправді ж прокотився гомін, що виражав загальну підтримку.

— Слушна думка.

— Розумне рішення.

— Про що тут думати? Проводьмо!

Трохи розчарований, він викликав процесію молодших чарівників, які принесли до зали різноманітні магічні атрибути.

вернуться

6

Парафраз до цитати з Семюеля Джонсона «Якщо чоловік втомився від Лондона, він втомився від життя...» (1777). Пратчетт також обігрує цю цитату в романі «Морт», коли йдеться про втому від Анк-Морпорка. — Прим. пер.

5
{"b":"845957","o":1}