Якби вони все-таки поглянули вниз, то побачили б, як Ринсвінд щось жваво пояснює купі каміння.

Тролі — одна з найстаріших форм життя у мультивсесвіті, що бере свій початок від першої спроби зародити життя на Диску без отої драглистої протоплазми. Деякі тролі живуть дуже довго, впадаючи в сплячку влітку та лягаючи спати вдень, оскільки на них впливає тепло і робить їх повільними. Їхня геологія і справді вражає. Тут можна було б говорити про трибологію, згадати напівпровідникові властивості неочищеного кремнію, можна було б також говорити про велетенських доісторичних тролів, які утворюють собою більшість головних гірських масивів Диска і завдадуть серйозного клопоту, якщо колись прокинуться, та незаперечним є один простий факт: без потужного всепроникного магічного поля Диска тролі давним-давно б вимерли.

Психіатрію на Диску не винайшли. Ніхто ніколи не підсовував Ринсвіндові під ніс чорнильну пляму на білому аркуші, щоб перевірити, чи в його голові не завелися таргани. Тож коли б йому довелось пояснювати, яким чином скелі знову обертаються на тролів, він би лиш забелькотів щось невиразне про те, як перед очима несподівано з’являються картинки, коли довго дивишся на вогонь чи хмари.

Ось перед ним звичайнісінька скеля, і раптом декілька тріщин, які й до того на ній були, набирають вигляду рота або загостреного вуха.

А вже за хвилю, хоча, фактично, нічого не змінюється, на її місці сидить троль, усміхаючись йому повним діамантів ротом.

«Вони не зможуть мене перетравити, — нагадав він собі. — Їх від мене знудить».

Це було невеликою втіхою.

— Значить, ти — Ринсвінд, чарівник, — сказав камінь, що був найближче. Це прозвучало так, наче хтось промчав по гравію. — Це ж треба. Я думав, ти будеш вищим.

— Може, він трохи стоптався, — сказав інший. — Та легенда — страшенно давня.

Ринсвінд незграбно зсунувся.

Він був абсолютно певний, що цей камінь, на якому він сидів, почав змінювати свою форму, і тепер малесенький троль — ледве завбільшки з гальку — вмостився по-панібратськи на його нозі й зацікавлено його роздивлявся.

— Легенда? — здивувався він. — Яка легенда?

— Вона передавалася від гори до камінця ще з вечірньої зорі усіх часів[18], — мовив перший троль. — Коли червона зірка осяє небокрай, чарівник Ринсвінд прийде сюди шукати цибулю. Не кусайте його. Дуже важливо, щоб ви допомогли йому лишитися живим.

Вони замовчали.

— І це все? — спитав Ринсвінд.

— Так, — відповів троль. — Вона нас самих завжди бентежила. Більшість наших легенд — значно захопливіші. У давні часи скелі жили набагато цікавішим життям.

— Справді? — байдуже відгукнувся Ринсвінд.

— О, звісно. То була одна суцільна розвага. Повсюди вулкани. Бути каменем таки дійсно щось важило. Навіть не йшлося про оте безглуздя щодо осадових порід: ти був з вулканічних або тебе просто не існувало. Тепер, звісно, це в минулому. Люди сьогодні кажуть, що вони міцні мов кремінь... хе, та вони в кращому випадку сланець. Ба ні, навіть крейда. Я б особливо не задирав носа, якби мене використовували, щоб малювати, згоден?

— Авжеж, — не забарився погодитись Ринсвінд. — Певно, що згоден. Цілковито. Ця... е-е, ця легенда чи що воно там таке. Вона говорить, що ви не повинні мене кусати?

— Атож, — сказав малий троль, що сидів на його нозі. — До речі, це я тобі підказав, де росте цибуля!

— Насправді ми раді, що ти прийшов, — сказав перший троль, що був — не міг не помітити Ринсвінд — найбільшим з усіх присутніх. — Нас дещо непокоїть ота нова зірка. Що б означала її поява?

— Не знаю, — відповів Ринсвінд. — Усі чомусь думають, що мені це відомо, так все якраз навпаки...

— Не те щоб ми були проти, щоб нас розплавило, — сказав троль-велет. — Зрештою, саме так ми й виникли. Та ми подумали, хтозна чи не спричинить вона кінець усього, а це вже зовсім неприємна річ.

— Вона стає чимраз більшою, — продовжив інший троль. — Ось погляньте. Вона зараз більша, ніж вчора ввечері.

Ринсвінд подивився на небо. Зірка була однозначно більшою, ніж напередодні.

— Тож ми подумали, що в тебе могли бути якісь міркування, — мовив головний троль, настільки лагідно, наскільки може звучати голос, що нагадує гранітне гуркотіння.

— Ви могли б стрибнути через Край, — припустив Ринсвінд. — У всесвіті має бути чимало таких місць, де б придалося трохи зайвого каміння.

— Ми чули про такі випадки, — сказав троль. — Нам траплялися камені, які таке пробували. Вони кажуть, що ти летиш крізь простір, мабуть, мільйон років, а тоді ти вже такий розпечений, що згораєш і зрештою опиняєшся на дні великої ями на якомусь ландшафті. Звучить не надто оптимістично.

Він підвівся — так шумно, що можна було подумати, наче десь у шахті поблизу обсипалася гірська порода, і випростав товстенні, вузлуваті руки.

— Отже, ми повинні тобі допомогти, — сказав він. — То що ти збираєшся чинити?

— Я повинен приготувати суп, — відказав Ринсвінд і невиразно потрусив перед собою цибулею. Це був, напевне, не найгероїчніший і не найдоцільніший жест, який можна було б собі уявити.

— Суп? — здивувався троль. — І все?

— Ну, може, ще кілька паляниць.

Тролі перезирнулись, світячи такою кількістю коштовностей замість зубів, що їх вистачило б, щоб купити невеликий мегаполіс.

Врешті найбільший троль сказав:

— Суп, значить, — він з гуркотом знизав плечима. — Просто ми чомусь сподівалися, що легенда буде більш... ну, не знаю, я просто думав, що... втім, гадаю, це неважливо.

Він простягнув руку, що скидалася на в’язку скаменілих бананів.

— Я — Кварц, — сказав він. — А отам — Хризопраз, і Брекчія, і Яшма, і моя дружина Берил — вона трохи метаморфна останнім часом, але хто зараз не метаморфний? Яшмо, злізь з його ноги.

Ринсвінд несміливо узяв простягнуту йому руку, очікуючи почути, як хрустять його потрощені кості. Та не почув. Рука троля була грубою і трохи замшілою на пальцях поміж нігтями.

— Даруйте мені, — сказав Ринсвінд. — Я ще ніколи не зустрічав тролів.

— Ми — вимираючий вид, — сумно мовив Кварц, коли їхня невелика компанія рушила з місця під густо всіяним зорями небом. — Малий Яшма — єдина галька в нашій общині. Знаєш, нас губить філософія.

— Справді? — сказав Ринсвінд, намагаючись не відставати. Група тролів рухалась дуже швидко і водночас безшумно — великі округлі постаті маревом пропливали крізь нічний морок. І тільки зрідка неголосний писк якоїсь нічної звірини, що не розчула їхнього наближення, позначав цей шлях.

— Еге ж. Ми мучимося нею. Врешті-решт вона нас всіх наздоганяє. Одного вечора, кажуть, ти прокидаєшся, і тобі приходить думка: «А чого метушитись?» — от ти й починаєш нидіти. Бачиш валуни он там?

Трохи віддалік Ринсвінд роздивився кілька величезних фігур, що лежали на траві.

— Той, що найдалі, — моя тітка. Не знаю, про що вона так задумалась, але вона не рушала з місця вже двісті років.

— Божечку!.. Мені шкода.

— О, це не проблема, доки поруч є ми, щоб за ними доглядати, — сказав Кварц. — Люди сюди не часто навідуються. Знаю, це не твоя вина, та здається, ти не в змозі відрізнити мислячого троля від звичайного каменя. Правду кажучи, колись і мого двоюрідного діда видобули каменоломи, уяви собі!

— Це жахливо!

— Атож, щойно він був тролем, і вже наступної миті став декоративним каміном.

Вони замовчали, зупинившись перед знайомою на вигляд скелею. Залишки погаслого багаття все ще тліли у пітьмі.

— Схоже, тут була бійка, — сказала Берил.

— Вони усі зникли! — вигукнув Ринсвінд. Він метнувся через галявину до її протилежного боку. — І коні також! І навіть Багаж!

— Один з них трохи протік, — зауважив Кварц, опускаючись навколішки. — Тією червоною водянистою речовиною, що є у вашому нутрі. Поглянь.

— Кров!

— Це так її називають? Ніколи не розумів, навіщо вона вам.

Ринсвінд гасав довкола так, наче геть втратив розум, заглядаючи попід кущі на випадок, якби там раптом хто заховався. Саме так він наткнувся на маленьку зелену пляшечку.