— Коенова мазь! — простогнав він. — Він без неї нікуди би не рушив!

— Що ж, — мовив Кварц, — в таких випадках у вас, людей, є також свій спосіб. Я маю на увазі, подібний до того, як коли ми завмираємо і впадаємо у філософію, от тільки ви натомість розпадаєтесь... на цурки.

— Помираємо, от як це називається! — розпачливо викрикнув Ринсвінд.

— Так, правильно. Але вони цього не зробили, бо тут і сліду їхнього нема.

— А може, їх хтось з’їв! — збуджено вигукнув Яшма.

— Гм, — замислився Кварц, і одразу по тому:

— Вовки? — припустив Ринсвінд.

— Ми розплющили усіх вовків у цій місцині ще давним-давно, — відповів троль. — Власне, це зробив Старий Дідо.

— Вони йому не подобались?

— Ні, він просто не мав звички дивитись під ноги. Гм-м, — троль знову поглянув на землю.

— Тут є слід, — сказав він. — Цілий табун коней, — він перевів погляд на пагорби поблизу, де голі скелі та грізні стрімчаки обступали ліс, залитий місячним світлом.

— Там живе наш Старий Дідо, — сказав він тихо.

Було щось таке в його голосі, коли він це говорив, що чарівник відразу ж вирішив: він волів би ніколи не стрічатися зі Старим Дідом.

— Він — небезпечний, еге ж? — обережно спитав Ринсвінд.

— Він дуже старий, кремезний і суворий. Ми не бачили його в цих краях впродовж багатьох років, — відказав Кварц.

— Століть, — поправила його Берил.

— Він усіх їх розчавить! — вставив слівце Яшма, стрибаючи на Ринсвіндових пальцях ніг.

— Іноді стається так, що дуже старий могутній троль іде собі сам за пагорби, і... м-м-м... скеля бере над ним гору, якщо розумієш, про що я.

— Тобто?

Кварц зітхнув.

— Люди деколи поводяться наче звірі, чи не так? А троль деколи починає думати наче скеля, ну і скелі, як відомо, не надто симпатизують людям.

Брекчія, худорлявий троль з піщаною поверхнею, поплескав Кварца по плечі.

— То ми будемо їх переслідувати чи як? — запитав він. — Легенда говорить, що ми повинні допомогти цьому м’якотілому Ринсвінду.

Кварц підвівся на ноги, подумав хвильку, тоді підхопив Ринсвінда за шкірку і одним махом посадив собі на плече.

— Ми йдемо, — рішуче сказав він. — Якщо зустрінемо Старого Діда, я спробую все пояснити...

За дві милі звідти невеликий кінний загін мчав крізь морок ночі.

Троє везли на своїх спинах бранців, з кляпом у роті та зв’язаними руками. Четвертий тягнув грубо змайстровану повозку, на якій лежав Багаж, перев’язаний, обмотаний сіткою і принишклий.

Херрена тихо гукнула колоні зупинитись на привал і підкликала до себе одного зі своїх людей.

— Ти в цьому впевнений? — спитала вона. — Я нічого не чую.

— Я бачив постаті тролів, — відрізав він.

Вона озирнулася. Дерева тут росли не так густо, все кругом було вкрите дрібними уламками обсипаної гірської породи, а попереду стелився шлях до лисого, скелястого пагорба, що мав особливо непривітний вигляд у відблисках сяйва червоної зірки.

Щось у цьому шляху її тривожило. Він був дуже давній, але щось же його проторувало, і тролі вчинили тут справжнє побоїще.

Вона зітхнула. Кар’єра секретарки раптом почала здаватись не такою вже й поганою, як на те пішло.

Вже вкотре вона замислилась про те, що бути жінкою-воїном передбачало певні недоліки і далеко не найменшим було те, що чоловіки не сприймають тебе серйозно, аж доки ти їх не уб’єш, а після це вже, по суті, не мало значення. Крім того, усі ті шкіряні обладунки теж завдавали клопоту — від них шкіра вкривалась висипкою, та схоже, вони були невід’ємною частиною традиції в її ремеслі. Ну, і потім — ель. Зависати цілісіньку ніч у якомусь дешевому генделику було якраз до смаку Грану Варвару або ж Найманому Вбивці Сімбару, проте Херрена підвела риску під такими розвагами, якщо лиш там не продавали відповідні напої у невеликих келихах, бажано з вишенькою всередині. А що й казати про туалети...

Однак вона була надто дебелою, щоб бути злодійкою, надто чесною, щоб бути найманою вбивцею, надто розумною, щоб бути чиєюсь дружиною, і надто гордою, щоб практикувати єдину загальнодоступну жіночу професію.

Отак вона стала жінкою-воїном і виконувала свою справу дуже добре, потроху примножуючи скромну суму грошей, які відкладала на майбутнє, котре поки що було для неї невиразне, та котре, безперечно, обіцяло їй таку побутову зручність як біде, якби хто її спитав.

Здалеку почувся тріск дерева, що розліталося на щіпки. Тролі ніколи не бачили сенсу в тому, щоб оминати дерева.

Вона знову окинула оком пагорб. Він розкинувся на рівнині двома рукавами наліво й направо, а попереду вгорі був широкий виступ з — вона примружилася — кількома печерами?

Печери тролів. Та все ж, це, мабуть, краще, ніж вештатися просто неба уночі. А зі сходом сонця не буде взагалі жодних проблем.

Вона нахилилася убік до Ґанчії, ватажка морпоркської банди найманців.

Він їй не надто подобався. Це правда, що він мав м’язи, як у вола, і був витривалим, мов віл, біда лиш, що його мізки, судячи з усього, були теж, як у вола. А от підступністю він не поступався тхору. Як і більшість злодюг, що промишляли в центрі Морпорка, він би охоче продав власну тітку ні за цапову душу і, швидше за все, так і зробив.

— Ми рушимо до тих печер і розпалимо велике вогнище перед входом, — сказала вона. — Тролі не люблять вогонь.

Він подивився на неї... Його погляд ясно давав зрозуміти, що в нього були власні міркування стосовно того, хто тут мав би віддавати накази, та його губи промовили:

— Ти тут бос.

— Атож.

Херрена озирнулася на трьох полонених. Так, то дійсно була ота скриня — опис Траймона виявився абсолютно точним. Але жоден із чоловіків своїм виглядом не нагадував чарівника. Хоч би й недолугого.

— От лихо, — сказав Кварц.

Тролі спинилися. Непомітно наблизилася ніч. Десь поруч моторошно заухала сова — принаймні Ринсвінду здалося, що то була сова, адже він завжди погано тямив в орнітології. Можливо, то заухав соловей, втім, то міг бути й дрізд. Над головою пролопотів крилами кажан. У цьому він не сумнівався.

Ринсвінд, попри все інше, був дуже стомленим і добряче пом’ятим.

— Чому «от лихо»? — поцікавився чарівник.

Він почав вдивлятися у нічний морок. Вдалині на пагорбах світилася маленька цятка, що цілком могла виявитись вогнищем.

— О, — зрозумів він. — Ви не любите вогнищ, так?

Кварц ствердно кивнув головою.

— Вогонь порушує суперпровідникову здатність нашого мозку, — пояснив він, — але таке маленьке багаття на Старого Діда ніяк не вплине.

Ринсвінд напружено озирнувся навсібіч, прислухаючись, чи не з’явився раптом поруч якийсь приблудний троль. Він вже бачив якось, на що звичайні тролі можуть перетворити ліс.

Вони не були руйнівниками за своєю природою, просто ставилися до органічної матерії, як до туману, що трохи ускладнює життя.

— Будемо сподіватись, він його не помітить, — запопадливо сказав чарівник.

Кварц зітхнув:

— Малоймовірно. Вони розвели вогонь у нього в роті.

— От кара на мою голову! — простогнав Коен. Він спробував вивільнитися з мотузок, та марно.

Двоцвіт відсторонено спостерігав за його борсанням. Завдяки рогатці Ґанчії у нього на потилиці виросла величенька ґуля, і тепер він трохи сумнівався у своїх судженнях, починаючи з власного імені, ну і далі за списком.

— Мені шлід було тримати вухо на шторожі, — пробурчав він. — Мені шлід було пильнувати жамість того, щоб дожволити втягнути шебе у вшю ту балаканину про ваші — як їх там, ваші вштавні хрумкала. Мені не шлід було рожшлаблятишя.

Він припіднявся на ліктях. Херрена та решта банди стояли біля вогнища при вході в печеру. Багаж лежав тихо і не ворушився під сіткою у кутку.

— У цій печері є щось підозріле, — сказала Бетан.

— Що шаме? — спитав Коен.

— Ось, поглянь на неї. Ти коли-небудь бачив таке каміння?