Вони мимохідь збирали хмиз для багаття, а Коен тим часом вів далі:

— Тролячі жуби — ото шила.

— Чому ж? — поцікавилась Бетан.

— Не інакше як діаманти. Знаєш, єдина річ, що може трощити шкелі, та їм однаково доводиться відрощувати нові щороку — повний комплект.

— До речі, про зуби... — озвався Двоцвіт.

— Ну, кажи.

— Я не міг не помітити...

— Ну, що?

— Та нічого, — передумав Двоцвіт.

— Шправді? Ех... Нумо рожкладати вогонь, поки ще не жовшім штемніло. А тоді, — обличчя Коєна спохмурніло, — гадаю, нам треба жготувати шуп.

— Ринсвінд впорається з цим за одним махом, — жваво сказав Двоцвіт. — Він знає геть усе про трави і корінці, і все таке.

Коен кинув на Ринсвінда погляд, що ясно говорив: він, Коен, цьому не повірив.

— Кочівники дали нам жі тобою трохи в’яленої конини, — сказав він. — Якщо знайдете кілька цибулин і ше шошь такого штибу, шмак буде ліпшим.

— Але я... — Ринсвінд хотів було визнати свою некомпетентність, та передумав. В усякому разі, міркував він, я знаю, який вигляд має цибуля, це така м’яка біла бульбина із зеленим чубком, що стирчить зверху, напевне, має бути досить помітною.

— То мені йти її шукати чи як? — спитав він.

— Ага.

— Он там, у тих густих темних хащах?

— Так, шаме в таких мішцях вони й роштуть.

— Маєш на увазі, там, де усі ті глибокі вибалки і ще казна-що?

— Ідеальна міштинка, я б шкажав.

— Так, я теж так думаю, — гірко мовив Ринсвінд і рушив у вказаному напрямку, думаючи між тим, як же приманюють дику цибулю. Хоч її можна побачити у зв’язках, що розвішані на базарних лотках, вона, напевне, не росте отак; напевне, селяни чи хто там ще залучають особливу породу гончаків абощо, або насвистують яких пісень, щоб її приманити.

На небі вже з’явилося кілька перших зірочок, коли він почав безцільно штурхати патиком листя і траву. Світляні гриби, неприємно органічні і на вигляд наче сексуальні іграшки для гномів, звучно чвакали під ногами.

Якась дрібна комашня кусала його. Інші істоти, на щастя, невидимі, стрибали і розбігались у кущі, докірливо крекчучи.

— Цибуле! — прошепотів Ринсвінд. — Ти тут?

— Її там ціла грядка біля он того старого тиса, — сказав голос у нього над вухом.

— О, — зрадів Ринсвінд. — Чудово.

Далі залягла тривала мовчанка, не рахуючи дзижчання комарів біля Ринсвіндових вух.

Він завмер на місці мов вкопаний. Він навіть очима не повів.

Нарешті наважився сказати:

— Пробачте.

— Що таке?

— А котре з отих дерев — тис?

— Оте невеличке з наростами та темно-зеленими голочками.

— О, так. Бачу. Ще раз спасибі.

Він не рухався з місця. Врешті-решт голос спитав буденним тоном:

— Тобі ще чимось допомогти?

— Ти ж — не дерево, правда? — запитав Ринсвінд, продовжуючи дивитись прямо поперед себе.

— Не кажи дурниць. Дерева не говорять.

— Вибач. Просто останнім часом я трохи плутаюся в деревах, ти ж знаєш, як воно бува.

— Насправді ні. Бо я — камінь.

Ринсвінд намагався не виказати голосом свого хвилювання.

— Так, авжеж, — поволі сказав він. — Ну, тоді я йду позбираю оту цибулю.

— Смачного.

З невимушеним виглядом він обережно рушив уперед і вже за кілька кроків помітив купку мичкуватих білих рослин, що причаїлися в кущах, акуратно висмикнув їх із землі і обернувся.

Трохи далі від нього стояв великий камінь. Втім, каміння було тут усюди — сам Диск у цьому місці оголив свої кістки.

Він суворо подивився на тисове дерево — про всяк випадок, щоб воно не надумало заговорити. Та тис, оскільки був досить замкнутим, ніколи не чув про Ринсвінда, деревного пророка, та й взагалі був у дрімоті.

— Адже то був ти, Двоцвіте, я відразу здогадався, що то був ти, — сказав Ринсвінд. Його голос несподівано прозвучав якось дуже виразно і самотньо у сутінках, що ставали дедалі густішими.

Ринсвінд пригадав той єдиний факт, який він точно знав про тролів, а саме: вони перетворюються на камінь, коли на них потрапляє сонячне проміння, відтак кожному, хто наймав тролів на роботу впродовж світлового дня, доводилося витрачати чимало грошей на захисний крем.

Та зрештою, якщо задуматися, ніде не говорилося про те, що стається з ними після того, як сонце заходить знову...

Останні краплини сонячного світла стекли з довколишнього краєвиду. І несподівано виявилося, що довкола дуже багато каміння.

— Щось він забарився з тією цибулею, — сказав Двоцвіт. — Може, краще підемо і пошукаємо його, як гадаєш?

— Чарівники шамі можуть про шебе подбати, — сказав Коен. — Не хвилюйшя, — він скривився. Бетан саме обстригала йому нігті на ногах.

— Знаєш, він не такий вже й сильний маг, — сказав Двоцвіт, підсовуючись ближче до вогню. — Я б не сказав це йому у вічі, та, — він нахилився ближче до Коєна, — я насправді ніколи не бачив, щоб він творив якусь магію.

— Так, давай-но другу ногу, — сказала Бетан.

— Ти — шама люб’яжність.

— В тебе були б досить гарні ноги, якби лиш ти за ними доглядав.

— Ждається, я вже не ждатний так нагинатишя, як колишь, — зніяковіло сказав Коен. — З моєю роботою, зрозуміло, не часто зустрічаєш майстрів з педикюру. Ото справді потішно. Я зустрічав вдосталь шлужителів культу змій, божевільних богів, войовничих ватажків і ніколи — майстрів з педикюру. Гадаю, воно шправді було б якось недоречно — Коен Проти Педикюрників...

— Або Коен і Фатальні Костоправи, — припустила Бетан. Коен реготнув.

— Або Коен і Скажені Дантисти! — засміявся Двоцвіт.

Коен вмить стулив рота.

— І що тут такого смішного? — спитав він голосом, в якому з’явилися металічні нотки.

— Ох, ет... ну... — пробелькотів Двоцвіт. — Бачиш, твої зуби...

— І що з ними? — гаркнув Коен.

Двоцвіт ковтнув.

— Я не міг не помітити, що вони... м-м-м... розташовані не в тій самій географічній місцевості, що й твій рот.

Коен пронизав його поглядом.

Тоді якось зм’як і враз став здаватися хирлявим та старим.

— Твоя правда, — тихо сказав він. — Я на тебе не ображають. Важко бути героєм беж жубів. Не важить, що ще ти можеш втратити, ти можеш навіть обійтися одним оком, та варто їм побачити рот, де одні лиш яшна, і ніхто до тебе не плавиться шерйозно.

— Я ставлюся до тебе серйозно, — підтримала його Бетан.

— Чому ж ти не хочеш нові зуби? — безтурботно озвався Двоцвіт.

— Так, звішно, якби я був акулою або ще чим, я б обов’яшково відроштив кілька жубів, — ущипливо відповів Коен.

— Та ні, їх купують, — сказав Двоцвіт. — Дивись, я тобі покажу... е-е, Бетан, відвернися на хвильку, — він зачекав, доки вона не відвернулась в інший бік, а тоді приклав долоню до рота.

— Тепер ти шам бачиш, — сказав він.

Бетан почула, як Коен здивовано охнув.

— Ти мошеш виймати швої жуби?

— Ну так. В мене є кілька таких моштів. Даруй... — почувся звук, наче Двоцвіт щось ковтнув, а тоді вже більш звичним голосом сказав: — Це, безперечно, дуже зручно.

В голосі Коєна забриніло благоговіння чи принаймні така шаноба, яку лиш можна відчувати без зубів, що, в принципі, нічим не відрізняється від тієї, яку відчувають і з зубами, хіба що звучить вона далеко не так виразно.

— Думаю шобі! — сказав він. — Коли вони в тебе болять, ти прошто виймаєш їх, і нехай болять шобі без тебе, еге ж? Покажуєш малим пашкудникам, де раки жимують, і дивишшя, як їм до вподоби боліти наодинці!

— Це не зовсім так, — обережно промовив Двоцвіт. — Вони не мої, вони просто мені належать.

— Ти поклав шобі чужі жуби в рот?!

— Та ні, їх для мене виготовили — там, звідки я родом, чимало людей такі носять, це...

Однак лекція Двоцвіта про дива сучасної стоматологи так і не відбулася, бо його хтось стукнув.

Маленький місяць Диска насилу просувався по зоряному небу. Він світився своїм власним сяйвом, завдяки незрозумілій і радше малоефективній астрономічній компоновці Творця, і був густо населений усілякими місячними богинями, котрі в цей момент не звертали особливої уваги на те, що відбувається на Диску, бо готували петицію щодо Крижаних Велетнів.