— Так... напевне, так і було, — Двоцвіт поглянув на свої груди. — Але тоді, звідки у мене...

Ринсвінд схопився з місця.

— Даруйте, тут така задуха, мусимо ковтнути свіжого повітря, — скоромовкою проказав він. Знявши ремінець іконографа з шиї Двоцвіта, він метнувся до виходу з намету.

— Я не помітила оте, коли він заходив, — сказала Бетан. Коен знизав плечима.

Ринсвінду вдалося відбігти від юрти на кілька ярдів, перш ніж коліщатко на іконографі почало клацати. Останнє зусилля — і коробка вичавила з себе останній знімок, який зробив бісик-знімкар.

Ринсвінд підхопив його.

Те, що на ньому було зображено, мало б дуже моторошний вигляд навіть серед білого дня. А при холодному зоряному світлі, з багряним відблиском спалахів лиховісної нової зірки, воно мало набагато гірший вигляд.

— Ні, — тихо мовив Ринсвінд. — Ні, все було не так, там був будинок, і та дівчина, і...[17]

— Ти бачиш те, що бачиш ти, а я малюю те, що бачу я, — озвався бісик через дверцята. — Те, що бачу я — справжнє. Для цього мене і вишколили. Тож я бачу тільки те, що насправді існує.

По скрипучому примерзлому снігу до Ринсвінда підповзала неясна тінь. То був Багаж. Ринсвінд, який зазвичай ставився до нього без особливої приязні і довіри, несподівано відчув, що радий бачити щось знайоме і найбільш нормальне з усього, що йому довелося зустріти останнім часом.

— О, бачу, ти нас таки знайшов, — сказав Ринсвінд. Багаж клацнув кришкою.

— Гаразд, а що ж бачив ти? — спитав Ринсвінд. — Ти озирався?

Багаж нічого не відповів.

Якусь хвилю вони мовчали, наче два воїни, яким пощастило винести ноги з кривавого побоїща і які тепер спинились, щоб перевести дух і відновити душевну рівновагу.

Тоді Ринсвінд гукнув його:

— Ходімо, там всередині горить багаття, — він простягнув руку, щоб поплескати Багаж по кришці. Той злісно клацнув нею, ледь не відкусивши йому пальці. Життя знову повернулося у звичне русло.

Наступний день пробудив їх ясним і чистим морозяним світанком. Небо скидалося на голубий купол над білим полотнищем диска і загалом створювало враження такої ж свіжості й чистоти, як осяйна усмішка в рекламі зубної пасти, якби не рожева цятка на горизонті.

— Тепер її видно навіть удень, — зауважив Коен. — Що ш воно таке?

Він вичікувально подивився на Ринсвінда, який зашарівся.

— І чого ви всі на мене так витріщились? — сердито бовкнув чарівник. — Я не знаю, що це таке, може, якась комета абощо.

— Воно нас всіх спалить? — спитала Бетан.

— Звідки мені знати? Комети в мене ще не потрапляли.

Вузькою колоною вони рушили верхи на конях по сліпучо-білому полі. Люди з племені Коноводів, які, здавалося, мали особливу повагу до Коєна, дали їм своїх коней, разом з вказівками, як дістатися до річки Смарл, що текла в узбічному напрямку за сто миль звідти, де, за припущенням Коєна, Ринсвінд з Двоцвітом могли знайти судно, яке б доправило їх до Округлого моря. Він також заявив, що має намір супроводжувати їх, позаяк такий мороз — не на його старі кості.

Бетан хутко заявила, що також до них приєднується, на випадок якщо Коєну знадобиться що-небудь розтерти. Ринсвінд не міг не відчути, як у повітрі витають якісь флюїди. Взяти хоча б те, що Коєну спало на думку розчесати свою бороду.

— Думаю, вона тобою захопилась, — сказав він. Коен зітхнув.

— Якби ж я був років на двадцять молодшим, — журливо сказав він.

— І що тоді?

— Мені було б шістдесят шім.

— А до чого тут це?

— Ну — як би це сказати? Коли я був молодим і крашивим — тим, хто мечем викарбовував швоє ім’я на шкрижалях ішторії, гай-гай, мені тоді подобались руді та норовливі молодички.

— Ага.

— Тоді я штав трохи штаршим і почав переважно задивлятися на білявок із проблишком мудрошті в очах.

— О! Справді?

— А тоді я став ще трохи старшим і почав розуміти крашу темноволоших жінок палкої вдачі.

Він замовчав. Ринсвінд чекав на продовження.

— Ну? — не втерпів зрештою він. — А далі що? Що ти тепер шукаєш в жінці?

Коен подивився на нього своїм єдиним сльозавим оком.

— Терпеливішть, — відповів варвар.

— Повірити не можу! — вигукнув голос позаду них. — Я їду разом із самим Коеном Варваром!

То був Двоцвіт. Із самісінького ранку він стрибав довкола, наче мавпа, якій вручили ключ від бананової плантації, після того як виявив, що дихає одним повітрям з найславетнішим героєм усіх часів.

— Він чашом не жнущається в такий шпошіб? — спитав Коен у Ринсвінда.

— Ні. Це його звична манера.

Коен повернувся у сідлі. Двоцвіт радісно заусміхався до нього і помахав рукою на знак пошани. Обернувшись назад, Коен забурчав.

— Чи він не бачить? Він же має очі!

— Так, але вони влаштовані трохи інакше, ніж в інших людей. Можеш мені повірити. Тобто... ну, пам’ятаєш оту юрту кочівників-коноводів, де ми провели вчорашню ніч?

— Звітно.

— Чи сказав би ти, що в ній було досить темно і брудно, і смерділо старою клячою, що доживає останні дні?

— Дуже точний опит, як на мене.

— А от він би заперечив. Він би сказав, що то був чудесний варварський намет, прикрашений шкурами прекрасних звірів, впольованих косоокими воїнами, що живуть на окраїні цивілізації, і пахнуло в ньому рідкісними і дивовижними смолами, купленими у погоничів верблюдів, коли їхній караван перетинав неуторовані... ну, і далі в тому ж дусі. Я не жартую, — додав він.

— Він що — шхиблений?

— Щось таке. Проте цей схиблений має купу грошей.

— Ба, в такому разі він не може бути геть дурним. Я таких бачив; якщо чоловік має купу грошей, він — прошто екшчентричний.

Коен знову обернувся назад. Двоцвіт саме розповідав Бетан, як Коен сам-один розправився зі змієвоїнами, над якими правив чаклун С’белінд, та поцупив священний діамант з велетенської статуї крокодилобога Оффлера.

Дивна посмішка закралася поміж зморщок на обличчі Коєна.

— Я можу сказати, щоб він замовк, якщо хочеш, — запропонував Ринсвінд.

— І він замовкне?

— Та ні, не думаю.

— Тоді нехай белькоче, — сказав Коен. Його рука лягла на руків’я меча, відполіроване до блиску міцною долонею, що стискала його впродовж десятиліть.

— І попри все, мені подобаються його очі, — підвів риску Коен. — Вони бачать крізь товщу п’ятдесяти років.

За сто ярдів позаду, незграбно стрибаючи крізь снігові замети, до них наближався Багаж. Ніхто ніколи ні про що не питав його думки.

Надвечір вони дісталися до краю високогір’я і почали спускатися вниз по схилу крізь похмурі смерекові ліси, які лиш злегка припорошило снігом. Це була місцевість величезних скелястих гір із зазубреними вершинами та таких вузьких і глибоких ущелин, що день тут тривав щонайбільше двадцять хвилин. Дика, обвіяна вітрами сторона, саме така, де вам можуть зустрітися...

— Тролі, — сказав Коен, принюхуючись.

Ринсвінд тривожно озирнувся на всі боки у червонястому вечірньому світлі. Скелі, які щойно здавалися абсолютно нормальними, раптом почали здаватися оселями підозрілих істот. А тіні, які він не хотів би побачити зайвий раз, тепер ожили, і це не на жарт лякало.

— Мені подобаються тролі, — повідомив Двоцвіт.

— Ні, не подобаються, — відрізав Ринсвінд. — Це неможливо. Вони величезні і гулясті, до того ж жеруть людей.

— Ні, неправда, — відгукнувся Коен, лантухом сповзаючи з коня і заходячись масувати свої коліна. — Поширене хибне шудження, щоб ви жнали. Тролі ніколи нікого не жерли.

— Ні?

— Авжеж, ні. Вони жавжди випльовують рештки. Не перетравлюють людей, яшно? Жвичайний троль не бажає більшого від життя, ніж добрий шматок граніту... ну, може, ще плитку вапняку на жакушку. Хтошь мені розповідав, це тому, що вони кремеж... кремнежеж... — Коен замовк і витер слину з бороди, — шкладаються ж каменю, от.

Ринсвінд закивав головою. Тролі були відомі в Анк-Морпорку, певна річ, і частенько наймалися на роботу особистими охоронцями. Їхнє утримання, як правило, обходилося недешево, доки вони не призвичаювалися виходити з будинку через двері, а не просто навмання — крізь найближчу стіну.