— Це бурнус, сер. Дуже практичне пустельне вбрання. д’реґи дали їх нам. 

— Нам? 

— Всім нам, сер. 

— Усі в порядку? 

— О, так. 

— Але ж вони напали… 

— Так, сер. Але вони всього лише хотіли взяти нас у полон, сер. Щоправда, один із них випадково відітнув Реджу голову, але потім допоміг йому пришити її назад, тож обійшлося малою кров’ю. 

— Я думав, д’реґи не беруть нікого в полон?.. 

— Я теж не розумію, сер. Однак вони кажуть, якщо ми спробуємо втекти, вони відітнуть нам ноги, а Редж каже, що йому не вистачить на всіх нитки, сер. 

Ваймз потер голову. Хтось йому так вперіщив, що на шоломі залишилась вм’ятина. 

— Що пішло не так? — запитав він. — Я ж захопив їхнього вождя! 

— Наскільки я зрозумів, сер, д’реґи не вважають достойним лідера, який через свою дурість так легко зазнав поразки. Це хапонська особливість. 

Ваймз намагався переконати себе в тому, що в голосі Моркви не вчувались саркастичні нотки, поки той вів далі: 

— Чесно кажучи, сер, їм насправді немає діла до вождів. Для них вони більше як окраса. Знаєте… щоб було кому крикнути «В атаку!», сер. 

— У лідера є ще інші обов’язки, Моркво. 

— На думку д’реґів вигук «В атаку!» цілковито їх охоплює, сер. 

Ваймз сяк-так звівся на ноги. В ногах якось дивно потягувало. Він, похитуючись, рушив уперед. 

— Дозвольте, я вам допоможу… — запропонував Морква, спіймавши його під руку. 

Сонце сідало. Рвані намети тіснилися на підніжжі одної з дюн, звідти виднілося багаття. Хтось сміявся. Не звучало, як в’язниця. А втім, подумав Ваймз, пустеля, мабуть, краща за ґрати. Він навіть не знає, в який бік тікати, з ногами чи без. 

— Д’реґи, як і всі хапонці, дуже гостинні, — сказав Морква, ніби завчив це на пам’ять. — Вони вкрай серйозно ставляться до гостинності. 

Їхні викрадачі сиділи гуртом довкола багаття. Разом із вартовими. Їх також переконали переодягнутися у більш відповідний одяг, а це означало, що Смішинка скидалася на дівчинку в маминій сукні, тільки в залізному шоломі, Редж Шкарбан нарешті був схожий на мумію, а Щебінь — на присипаний снігом пригірок. 

— Він став дуже… сам не свій через спеку, — прошепотів Морква. — А он де констебль Візит сперечається про релігію. На хапонському континенті співіснує шістсот п’ятдесят три релігії. 

— Весело йому, мабуть. 

— А це Джаббар, — Морква представив йому дещо старшу версію Ахмеда-71-години. Той підвівся і вклонився Ваймзові. 

— Ефенді, — відповів він. 

— Він їхній… ну, він на кшталт офіційного мудреця, — пояснив Морква. 

— А, то він не наказує їм нападати? — запитав Ваймз. Йому від спеки гуділо в голові. 

— Ні, це завдання вождя, — сказав Морква. — Якщо він у них є. 

— То Джаббар, мабуть, каже їм, коли доцільно нападати? — радісно запитав Ваймз. 

— Нападати завжди доцільно, ефенді, — мовив Джаббар. Він знову вклонився. — Мій намет — ваш намет, — запросив він. 

— Справді? — не повірив Ваймз. 

— Мої дружини — ваші дружини… 

Ваймз запанікував. 

— Так? Невже? 

— Моя їжа — ваша їжа… — не вгавав Джаббар. 

Ваймз витріщився на страву біля вогню. Схоже, у них на вечерю сьогодні вівця чи коза. Чоловік нахилився, відщипнув шматочок і простягнув йому. 

Сем Ваймз глянув на кусник. А той на нього. 

— Найкраща частина, — мовив Джаббар і став прицмокувати. Він додав ще щось хапонською. Чоловіки довкола багаття здавлено захихотіли. 

— Це схоже на овече око, — дещо з сумнівом мовив Ваймз. 

— Саме так, сер, — підтвердив Морква. — Але буде немудро… 

— Знаєте що? — вів далі Ваймз. — Здається, це така гра під назвою «Погляньмо, що з’їсть ефенді». А я це не їстиму, друже. 

Джаббар вивчав його поглядом. 

Хихотіння припинилося. 

— Виходить, ви дійсно бачите далі за інших, — сказав він. 

— Як і це око, — не став заперечувати Ваймз. — Мій батько вчив мене ніколи не їсти того, що може моргнути у відповідь. 

Між ними повисла на тонкій волосинці мить, що може зненацька перерости як у бурю сміху, так і в раптову смерть. Тоді Джаббар поплескав Ваймза по спині. Очне яблуко вилетіло з його долоні й покотилось кудись в тінь. 

— Ай, молодець! Дуже добре! Вперше за двадцять років це не спрацювало! А тепер сідайте і пригощайтеся домашнім рисом з ягням, як в мами! 

Всі розслабились. Ваймза раптом потягнули вниз. Всі посунулися, щоб звільнити для нього місце, і перед ним поклали великий шмат хліба зі смальцем. Ваймз тицьнув у нього якомога ввічливіше, а тоді вирішив, що коли впізнаєш бодай половину інгредієнтів, можна, мабуть, і решту з’їсти. 

— То ми ваші полонені, пане Джаббар? 

— Шановні гості! Мій намет… 

— Але… як би це сказати?… ви хочете, щоб ми насолоджувалися вашою гостинністю до пори до часу? 

— У нас така традиція, — мовив Джаббар. — Коли людина, навіть якщо вона твій найзаклятіший ворог, гостює в твоєму наметі, ти повинен хостити її три дні. 

— Гостити, еге? — мовив Ваймз. 

— Я вчив мову… — Джаббар махнув рукою, — на тій дерев’яній штуковині, морському верблюді… 

— Кораблі? 

— Точно! Але забагато води! — він знову плеснув Ваймза по спині, аж йому на коліна вихлюпнулось трохи гарячого жиру. — Куди не підеш, нині повсюдно балакають морпоркською, ефенді. Це мова… купців, — він сказав це слово так, ніби воно означало «дощовий хробак». 

— Тож ви знаєте, як сказати «Віддайте нам усі гроші»? — запитав Ваймз. 

— Нащо зайві слова? — здивувався Джаббар. — Ми їх однаково заберемо. Але тепер… — він харкнув у багаття з неймовірною точністю, —…кажуть, нам слід закруглятися, бо це неправильно. Але що ми такого поганого робимо? 

— Крім того, що вбиваєте людей і загрібаєте собі їхній крам? — запитав Ваймз. 

Джаббар знову засміявся. 

— Валі казав, що ви дуже дипломатичний! Але ми не вбиваємо купців, нащо їх убивати? Який сенс? Нерозумно вбивати дарованого коня, що несе золоті яйця! 

— Ясно, краще показувати його всім за гроші, — мовив Ваймз. 

— Ми вбиваємо купців, обкрадаємо їх до трусів, і вони більш ніколи не повертаються. Дурість. Ми їх відпускаємо, вони знову багатіють, і потім наші сини їх грабують. Така от мудрість. 

— Ах… прямо якесь землеробство, — підмітив Ваймз. 

— Точно! Але якщо ви саджаєте купців, вони не дуже добре ростуть. 

Ваймз відчув, що з заходом сонця стало зимніше. Насправді, дуже навіть холодно. Він підсунувся до багаття. 

— Чому його звуть Ахмед-71-година? — запитав він. 

Балачки стихли. Зненацька всі очі звернулись до Джаббара, крім одного, що закотилося в тінь. 

— Не дуже дипломатичне запитання, — сказав Джаббар. 

— Погоня привела нас аж сюди, і тут раптом ми потрапляємо у вашу засідку. Схоже… 

— Я нічого не знаю, — перебив його Джаббар. 

— Чому ж ви не…? — почав було Ваймз. 

— Е, сер, — похопився Морква. — Це буде дуже нерозумно з вашого боку, сер. Послухайте, я перекинувся кількома словами з Джаббаром, поки ви… відпочивали. Боюся, це стосується політики. 

— А що зараз не стосується політики? 

— Розумієте, принц Кадрам хоче об’єднати всю Хапонію. 

— Тобто потягнути її норовливу за коси в століття Летючої Лисиці? 

— Так, сер, звідки ви…? 

— Та так, здогадався. Продовжуйте. 

— Але в нього виникли проблеми, — сказав Морква. 

— Які? — запитав Ваймз. 

— Ми, — гордо мовив Джаббар. 

— Племенам не до вподоби ця ідея, сер, — вів далі Морква. — Раніше вони воювали між собою, а тепер майже всі воюють проти нього. Історично Хапонія не так імперія, як один великий конфлікт. 

— Він каже, нам потрібна освіта. Ми маємо вчитись платити податки. А ми не хочемо, щоб нас вчили платити податки, — сказав Джаббар. 

— То ви думаєте, що боретеся за свою свободу? — запитав Ваймз. 

Джаббар завагався, а тоді зиркнув на Моркву. Вони перекинулися кількома словами хапонською. Тоді Морква сказав: