— Та, саме воно, — підтвердив Ноббі, відірвавшись від перископа. — Сам поглянь, сержанте.
Сержант Колон заглянув у трубу. Замість темряви, яку він очікував там угледіти, він побачив морську поверхню, що пінилася, як розпечена пательня. Зелені та жовті спалахи блискавки витанцьовували на воді, підсвічуючи далекий вал, що майже скидався на обрій…
Труба поскрипіла, роззирнувшись.
— Як гадаєш, скільки? — запитав правитель Ветінарі позаду нього.
— Ну, оскільки в породі високий вміст туфу і пемзи, вона дуже легка і, спливши на поверхню, розбухає, внаслідок чого стрімко витісняється газ, — мовив Леонард. — Не знаю… може, ще тиждень… і тоді, думаю, треба багато часу, щоб знову утворилася необхідна бульбашка…
— Про що вони говорять, сержанте? — запитав Ноббі. — Ця місцина тримається на плаву?
— Дуже незвичне природне явище, — вів далі Леонард. — Якби я не побачив його на власні очі, думав би, що це легенда…
— Звісно, вона не на плаву, — мовив сержант Колон. — Чесне слово, Ноббі, як ти взагалі можеш щось дізнатися з такими тупими запитаннями? Суша важча за воду, правильно? Тому вона на дні моря.
— Так, але він говорить про пемзу, а в моєї бабуні був пемзовий камінь, який файно відчищав зі стоп зашкарублу шкіру в ванні, і він плавав…
— Може, таке і трапляється у баліях, — мовив Колон. — Але не в реальному житті. Це лише феномен. Він не справжній. А потім ти скажеш, що в небі є каміння.
— Так, але…
— Я тут сержант, Ноббі.
— Так, сержанте.
— Мені це нагадало, — мовив Леонард, — морські історії про гігантських черепах, що дрімають на поверхні, і морякам здається, що вони — це острови. Звісно, гігантські черепахи не бувають настільки маленькі.
— Гей, пане Квірм, цей човен прекрасний, — мовив Ноббі.
— Дякую.
— Закладаюсь, якби ви захотіли, то могли б навіть трощити ним кораблі.
Запала незручна мовчанка.
— Загалом, цікавий досвід, — озвався правитель Ветінарі, щось занотовуючи. — А тепер, панове — вперед і вниз, будь ласка…
Вартові витягли зброю.
— Це д’реґи, сер, — мовив Морква. — Але щось тут не так…
— Що ти маєш на увазі?
— Ми ще не вмерли.
«Вони спостерігають за нами, як коти за мишками, — подумав Ваймз. — Ми не можемо втекти і перемогти не можемо, а вони хочуть побачити, яким буде наш наступний крок».
— Що про це каже генерал Тактикус, сер? — запитав Морква.
«Їх там сотні, — подумав Ваймз. — І нас шестеро. Тільки Щебінь потроху вирубується, і хтозна, яку заповідь зараз виконує Візит, а в Реджа, коли він хвилюється, відпадають руки…»
— Не знаю, — відповів він. — Мабуть, щось на кшталт «Уникайте цього».
— Чом би вам не перевірити, сер? — попрохав Морква, не зводячи очей з д’реґів.
— Вже?
— Варто спробувати, сер.
— Але це божевілля, капітане.
— Саме так, сер. У д’реґів є свої дивацькі поняття про божевільців, сер.
Ваймз витягнув пошарпану книжечку. Найближчий до нього д’реґ, з вискалом майже таким широким і кривим, як його шабля, походжав із властивим вождям бундючним виразом. У нього на спині висів велетенський старовинний арбалет.
— Послухайте! — гукнув Ваймз. — Може, трохи почекаємо? — він попрямував до вкрай здивованого чоловіка і помахав перед ним книжкою. — Це книжка генерала Тактикуса. Не знаю, чи ви про нього чули, але його ім’я колись славилось у цих краях, і він може навіть зарубав вашого прапрапрапрадіда. Я просто хотів подивитися, чи він має що сказати про цю ситуацію. Ви ж не заперечуєте?
Чоловік спантеличено глипнув на Ваймза.
— Це може зайняти трохи часу, бо тут немає покажчика, але я, здається, щось бачив…
Вождь відступив крок назад і зиркнув на чоловіків біля нього, які стенули плечима.
— Можете допомогти мені з одним словом? — вів далі Ваймз, підійшовши до чоловіка і піднісши йому книжку під ніс. На нього знову спантеличено вишкірилися.
Те, що Ваймз зробив потім, відоме на вулицях Анк-Морпорка, як Дружній Потиск Руки — зарядив чоловікові ліктем у живіт, зустрів коліном його схилене підборіддя, сам при цьому стиснув зуби від болю в коліні та кісточці, а тоді витягнув меч і приставив його до горлянки д’реґа, поки той не встиг підвестися.
— Тепер, капітане, — звернувся до нього Ваймз, — я хочу, щоб ви голосно і чітко повідомили їм, що якщо вони не відступлять далеко назад, цього джентльмена чекають дуже серйозні неприємності з законом.
— Пане Ваймз, я не думаю…
— Говоріть!
Д’реґ дивився йому в очі, поки Морква відхаркувальними звуками озвучував вимогу. Чоловік досі вишкірявся.
Ваймз не міг собі дозволити відвести погляд, але він відчував серед членів племені певне збентеження і сум’яття.
Тоді вони, всі як один, кинулись в атаку.
Хапонський рибальський човен, капітан якого знав, у який бік дме вітер, повернувся у гавань Аль Халі. Капітану здавалося, що, незважаючи на попутний вітер, човен не міг як слід розігнатися. У всьому винні морські жолуді, подумав він.
Ваймз прокинувся від запаху верблюда. Бувають і гірші пробудження, але не так багато, як ви собі думаєте.
Ледве повернувши голову, він впевнився в тому, що верблюд сидів. І судячи зі звуків, що вирували в його животі, він перетравлював щось вибухове.
Отож, як він туди потрапив… о боги…
Але це мало б спрацювати… Це ж класика. Ти погрожуєш відітнути комусь довбешку, і тіло просто здається. Так же всі реагують, правда? На цьому фактично тримається цивілізація…
Гаразд, спихнемо це на культурні розбіжності.
З іншого боку, він не був мертвим. За словами Моркви, якщо ти знайомий з д’реґом більше п’яти хвилин і досі живий, це означає, що ти йому страх як сподобався.
З іншого боку, він щойно пригостив їхнього вождя Рукостисканням, що має вплив на людей, але не гарантує міцної дружби.
Що ж, годі лежати на цьому сідлі зі зв’язаними руками і ногами і весь день помирати від сонячного удару. Він повинен знову стати лідером для своїх підлеглих і зробить це, щойно витягне з рота верблюжий хвіст.
— Біп-біп-біп-дзинь?
— Так? — мовив Ваймз, вовтузячись із мотузками.
— Хочете почути про зустрічі, які ви пропустили?
— Ні! Я намагаюся розв’язати ці кляті мотузки!
— Хочете, щоб я вніс це у ваш список справ?
— О, ви прокинулись, сер.
Схоже на голос Моркви, до того ж тільки він би сказав щось подібне. Ваймз спробував повернути голову.
Він побачив перед собою біле рядно, а тоді воно змінилось обличчям Моркви, тільки догори дриґом.
— Вони запитували, чи вас розв’язати, але я їм сказав, що ви останнім часом мало відпочивали, — вів далі Морква.
— Капітане, я вже не відчуваю рук і ніг… — почав було Ваймз.
— О, чудово, сер! Принаймні це вже щось.
— Моркво?
— Так, сер?
— Я хочу, щоб ви уважно прислухались до наказу, який я вам зараз віддам.
— Звісно, сер.
— Я хочу сказати, що це не буде ані прохання, ані пропозиція чи якийсь натяк.
— Зрозуміло, сер.
— Я, як вам відомо, завжди заохочував своїх підлеглих думати головою і не виконувати сліпо мої накази, але іноді важливо точно і швидко виконувати інструкції.
— Так точно, сер.
— Негайно мене розв’яжи, інакше до скону жалітимеш, що не зробив цього!
— Е, сер, здається, в вашому наказі закралась неуважна непослідовність…
— Моркво!
— Звісно, сер.
Морква розтяв йому мотузки. Ваймз сповз на пісок. Верблюд повернув голову, на якусь мить втупившись у нього ніздрями, а тоді відвернувся.
Ваймз все ж спромігся сісти, поки Морква зосереджено розтинав решту мотузків.
— Капітане, нащо ви натягли на себе це біле рядно?
