— За пані Боґґіс? — Ваймз зневажливо махнув рукою. — Ні… чотири верблюди, чотири верблюди і коза — в кращому випадку. І то якщо вона зістриже вуса. 

Гості аж обернулись на регіт Принца. 

— Ай, молодець! Ай, молодець! Боюся, командоре, деякі ваші співвітчизники вважають, що коли мій народ винайшов вищу математику і життя в таборі, це робить нас закінченими варварами, які в будь-якій незрозумілій ситуації купують собі дружин. Дивно, що вони присвоюють мені почесний ступінь, беручи до уваги те, наскільки я безкультурний. 

— О? Який ступінь? — поцікавився Ваймз. Недивно, що цей чоловік був дипломатом. Йому ані краплі не можна було довіряти, він мислив шарадами, але попри це неможливо було не полюбити його. 

Принц витягнув із балахона лист. 

— Тут пише Doctorum Adamus cum Flabello Dulci. Щось не так, пане Семюел? 

Ваймз умудрився перевести зрадливий смішок на кашель. 

— Ні, ні, все гаразд, — запевнив він. — Ні. 

Він відчайдушно хотів перевести тему. І, на щастя, йому підвернулася така можливість. 

— А для чого панові Ахмеду така велика шабля на спині? — запитав він. 

— А, ви, поліцейські, помічаєте такі речі… 

— Це складно назвати прихованим носінням зброї, еге ж? Та вона більша за нього. Це радше можна назвати прихованим носінням власника! 

— Це урочиста шабля, — пояснив Принц. — І його справді дратує, коли він мусить бути без неї. 

— А що саме він ро…? 

— А, ось і ви, — урвав його Ридикуль. — Ми вже готові. Ви в курсі, що йдете на чолі, Семе… 

— Так, в курсі, — відповів Ваймз. — Я лише хотів запитати в Його Високості… 

— …і якщо ви, Ваша Високосте, і ви, пане… ого, яка шаблюка, повернетеся сюди і станете поміж почесних гостей, ми тут же будемо готові… 

«Як же складно мати поліцейський склад розуму, — думав Ваймз, коли купа чарівників і гостей силкувалася вишикуватися в одну пристойну, рівну колону позаду нього. — Достатньо людині справити приємне та миле враження, як вона починає викликати в тебе підозру, тому що кожен, хто зі шкіри пнеться, щоб вгодити копу, щось задумав. Звісно, він дипломат, і все ж… Щиро сподіваюся, що він не вивчав стародавні мови». 

Хтось постукав Ваймза по плечу. Він повернувся, втупившись прямісінько у вискал Ахмеда-71-години. 

— Якхщо змінитхе сфою дхумку, ефенді, я без пробхлем дхам вам двадцять пхять вхерблюдів, — сказав він, виколупуючи з зубів гвоздику. — Щоб вхаші чересла були пховні сім’я. 

Він підморгнув. Такого викличного жесту Ваймз у житті не бачив. 

— Це ще одна… — почав було він, але чоловік уже розчинився в натовпі. 

— Чересла повні сім’я? — повторив він про себе. — О, люди добрі! 

Зненацька Ахмед-71-година виринув біля його іншого плеча, дмухнувши у вухо гвоздикою. 

— Я йду, я пховертаюсь, — він радісно загарчав. — Принц кхаже, що це стхупінь Доктхора Дхірки фід Бубликха. То тхакий чарівничий дотхеп? О, ми тхак сміялись. 

А тоді він зник. 

Для Невидної академії Конвівіум був великим днем. Колись давно це була церемонія присвоєння ступенів, але з роками вона переросла у своєрідне прославляння дружніх стосунків Академії з містом, особливо того факту, що людей більше не обертали на молюсків. Через відсутність пишних процесій на кшталт інавгурації лорда-мера чи церемоній офіційного відкриття парламенту, в місцевих жителів було не так вже й багато офіційних можливостей позловтішатися зі світського верховенства чи принаймні з людей, одягнених у трико і дурнуваті костюми. 

Свято набуло такого розмаху, що тепер його проводили в місцевому Оперному театрі. Недовірливі типи — тобто такі, як Ваймз — вважали, що все це затівають лише задля процесії. Ніщо не могло зрівнятися з юрмиськом чаклунів, які спокійно йшли містом в ореолі дружелюбності до містян, тонко нагадуючи людям з проникливішим складом розуму, що так було не завжди. Подивіться на нас, буцімто промовляли до них чаклуни. Колись ми верховодили цим містом. Погляньте на наші довгі жезли з навершями. Вони могли б завдати непоправної шкоди, потрапивши не в ті руки, тож добре — правда? — що нині вони у правильних руках? Правда ж, прекрасно, що ми всі так гарно ладнаємо? 

А хтось якось вирішив, що з певних символічних причин командор Варти повинен бути на чолі процесії. Роками це нікого не хвилювало, позаяк у Варти не було свого командора, а тепер він є, і це Сем Ваймз. У червоній сорочці з дурнуватими широкими рукавами, червоному трико, пишних шортах, які, судячи з крою, вийшли з моди ще коли крем’яні знаряддя були на піку своєї популярності, крихітних нагрудних латах і з шоломом у пір’ї. 

І йому справді не завадило б трохи поспати. 

І він мав нести церемоніальний кийок. 

Він прикипів поглядом до тієї клятої штуки, виходячи з головних воріт Академії. Після вчорашньої нічної зміни небо розвиднілось. Місто пашіло. Якщо він втупиться у свій кийок, то не бачитиме, хто з нього сміється. 

Погано те, що він мусив весь час у нього тупитись. 

На невеличкому тьмяному наверші, який йому довелося спочатку добряче потерти, писало Оборонець Королівської часті. Це трохи покращувало йому настрій. 

Пір’я і старомодності, золоті галуни і хутро… 

Чи то через виснаження, чи тому що він намагався відмежуватися від світу, Ваймз і не помітив, як він сповільнюється до традиційної ходи вартового в традиційно лінивому плині думок. Точно як умовний рефлекс[7]. Ноги йшли, стопи ступали, думки певним чином крутилися. Потьмаренням свідомості це не назвеш, звісно. Але його вуха, ніс та очі перейшли в підпорядкування давно сформованого відділу головного мозку, що відповідає за увімкнення режиму підозрілого покидька, таким чином дозволивши верхньому мозковому центру пуститися у вільне плавання. 

…Хутро і трико… хіба вартові так вдягаються? Пом’яті лати, засмальцьовані шкіряні галіфе і задрипана сорочка в плямах крові, бажано не своєї… оце я розумію… і відчуття бруківки під черевиками, що неабияк заспокоює… 

Позаду нього, перекочуючись хвилями збентеження, процесія сповільнилася, силкуючись іти з ним у ногу. 

…Ха, Оборонець Королівської часті… він запитав у старого чоловіка, який приніс йому кийок, якої саме часті, але старий пропустив це запитання повз вуха… клята штуковина, думав він, дерев’яний обрубок зі срібною булькою на кінці… навіть констеблі носять пристойні мечі, а йому що з ним робити, розмахувати перед людьми, чи як?… о боги, він вже місяцями не гуляв отак вулицями… стільки людей сьогодні… якийсь парад чи що?.. 

— О боже, — обізвався з натовпу капітан Морква. — Що він робить? 

Опліч нього якийсь агатійський турист завзято тягнув важіль на іконографі. 

Командор Ваймз став, із відсутнім поглядом в очах засунув кийок під пахву і потягнувся рукою до шолома. 

Турист звів очі на Моркву і ввічливо смикнув його за сорочку. 

— Скажіть, будь ласка, що він робить? — запитав він. 

— Ем… він… витягує… 

— О, ні… — зітхнула Анґва. 

— …він витягує з-під шолома церемоніальну пачку цигарок, — констатував Морква. — Ой… і він, він збирається прикурити… 

Турист ще трохи посмикав важіль. 

— Дуже історична традиція? 

— Пам’ятна, — пробубоніла Анґва. 

Натовп принишкнув. Ніхто не хотів збивати Ваймза. Тисячі людей, затамувавши подих, мовчки спостерігали. 

— Що він зараз робить? — запитав Морква. 

— А ти що, не бачиш? — кинула у відповідь Анґва. 

— Я не можу на це дивитись. Ох, сердега… 

— Він… він щойно видув димове кільце… 

— …перша за день, він так завжди робить… 

— …і ось він знову рушив… тепер уже витягнув з-під пахви кийок і підкидає його в повітрі й знову ловить, як свого меча, коли про щось думає… Він здається доволі щасливим…