Його погляд ковзав від обличчя до балакучого обличчя, ліниво міркуючи про те, хто в чому винен[6]. 

Там також було чимало послів. Їх неважко було виокремити з натовпу. Вони були вбрані в народний стрій, та оскільки він загалом відображав одяг середньостатистичного селянина, в них був дещо недоречний вигляд. Зовні вони були вдягнені в шовк і пір’я, та в душі заповзято носили костюми. 

Вони балакали невеличкими групками. Деякі навіть кивали й усміхались йому, проходячи повз. 

Світ спостерігає, думав Ваймз. Якби щось пішло не так, і цей клятий Лешп спричинив війну, саме такі чоловіки мізкували б, що робити з переможцем, ким би він не був. Неважливо, хто розпочав війну, неважливо, як її вели, їм важливо знати, як вирішувати проблеми зараз. Вони представляли, як то кажуть, «міжнародну спільноту». І як у всіх словосполученнях зі словом «спільнота», ви ніколи до кінця не певні, кого чи що включає ця «спільнота». 

Ваймз стенув плечима. Слава богам, він не належав до цього світу. 

Він прокрався до капрала Ноббса, який стояв біля головного входу в позі перекошеного горбаня — кращої стійки «струнко» від живого Ноббса годі було очікувати. 

— Все тихо, Ноббсе? — запитав він самим кутиком рота. 

— Так, сер. 

— Взагалі нічого не відбувається? 

— Аж ніяк, сер. Ніде ані голуба, сер. 

— Як, ніде? Взагалі? 

— Так, сер. 

— Ще вчора де не глянь були якісь проблеми. 

— Так, сер. 

— Ти ж передав Фреду, щоб у разі чого послав голуба? 

— Так, сер. 

— А Затінки? Там завжди щось… 

— Тихо як у вусі, сер. 

— Прокляття! 

Ваймз похитав головою, засмучений такою ненадійністю злочинного братства Анк-Морпорка. 

— Може, ти би взяв цеглу і… 

— Леді Сибіл була кокетна щодо того, що ви маєте тут залишитися, — мовив капрал Ноббс, дивлячись кудись перед себе. 

— Кокетна? 

— Так, сер. Вона прийшла до мене перекинутись слівцем. Дала мені долар, — сказав Ноббі. 

— А, сер Семюел! — вигукнув розкотистий голос позаду нього. — Схоже, ви ще не знайомі з принцом Куфурою? 

Він обернувся. До нього наближався Архіректор Ридикуль у супроводі двох смаглявих чоловіків. Ваймз квапливо набув офіційного виразу. 

— Знайомтеся, панове, це командор Ваймз. Сем… ні, я все неправильно роблю, геть не за протоколом — маю стільки роботи, Скарбій знову замкнувся в сейфі, ми не розуміємо, як він залазить туди з ключем, там зсередини навіть замкової щілини немає… 

Перший чоловік простягнув руку, коли Ридикуль знову кудись квапливо подався. 

— Принц Куфура, — представився він. — Мій килим прибув сюди лише дві години тому. 

— Килим? А… точно… ви летіли… 

— Так, дуже зимно, і їжа на борту так собі. То ви спіймали злочинця, сер Семюел? 

— Що? Даруйте? 

— Наш посол доповів мені, що минулого тижня ви змушені були покинути зустріч?.. — Принц був високого зросту і, мабуть, колись мав доволі атлетичну статуру, поки великі застілля врешті його не обтяжили. А ще він носив бороду. Всі хапонці носили бороду. У цього хапонця були також розумні очі. Бентежно розумні. Зазирнеш у них, а звідти на тебе дивиться сім шарів людини. 

— Що? А. Так. Так, ми його спіймали, авжеж, — спантеличено відповів Ваймз. 

— Так тримати. Я так розумію, він чинив спротив. 

Ваймз нічого не тямив. Принц задумливо постукав себе пальцем по щелепі. Ваймзова рука і собі злетіла до підборіддя, намацавши там клаптик серветки. 

— А… ем… так… 

— Командор Ваймз завжди ловить свого злочинця, — мовив Принц. 

— Ну, я би не сказав… 

— Я чув, вас кличуть Ветінарським тер’єром, — вів далі Принц. — Який завжди женеться по гарячих слідах і має залізну хватку. 

Ваймз втупився у спокійні, тямущі очі. 

— Гадаю, всі ми зрештою чиїсь пси, — сказав він ледь чутно. 

— Насправді, мені пощастило, що я на вас натрапив, командоре. 

— Чому? 

— Я якраз міркував над значенням слова, яке мені крикнули, коли ми сюди спускалися. Може розтлумачите мені? 

— Ем… якщо я… 

— Гадаю, це було щось… дайте-но подумати… а, так… рушничок. 

Принц прикипів поглядом до Ваймзового обличчя. 

Ваймз усвідомлював, що стрімкий потік його власних думок біг із ним наввипередки і вже, начебто, все за нього вирішив. Пояснимо пізніше, казали вони. Ти надто варений, щоб слухати пояснення. А з цим чоловіком зараз краще бути чесним… 

— Це… стосується вашого головного убору, — сказав він. 

— А. Це такий жарт? 

Звісно, він знає, думав Ваймз. І він знає, що я знаю… 

— Ні. Це образа, — сказав він врешті-решт. 

— Дійсно? Ми, звісно, не можемо нести відповідальність за всякі нісенітниці, які верзуть ідіоти, командоре, — принц сліпуче всміхнувся. — Між іншим, мушу вас похвалити. 

— Даруйте? 

— За вашу широту знань. Сьогодні вранці я те саме спитав десь із десяток людей. І знаєте що? Ніхто не знав значення цього слова. І всі заходилися кашлем. 

Запала дипломатична мовчанка, але хтось порушив її придушеним смішком. 

Ваймз перевів погляд на іншого чоловіка, якого ніхто не представив. Він був нижчим і худішим за принца, а під його чорним головним убором ховалося найзахаращеніше обличчя, яке коли-небудь бачив Ваймз. Павутина шрамів обрамлювала його ніс, схожий на орлиний дзьоб. У нього були борода і вуса, але шрами так вплинули на ріст волосся, що воно стирчало дивними пучками в різні боки і під дивним кутом. У чоловіка був такий вигляд, ніби він впав лицем на їжака. Він був невизначеного віку. Деякі шрами, схоже, були ще свіжі. Загалом у чоловіка було таке обличчя, за яке кожен поліцейський зразу ж би його заарештував. Бо не може бути, щоб таке лице не було ні в чому винне. 

Він прочитав це на обличчі Ваймза і вишкірився. Ваймз ніколи не бачив стільки золота в одному роті. Він ніколи не бачив стільки золота в одному місці. 

Ваймз зрозумів, що замість того, щоб завести ввічливу дипломатичну розмову, він безпардонно витріщається. 

— То, — почав він, — у нас буде непорозуміння через цей Лешп, чи як? 

Принц зневажливо стенув плечима. 

— Пф-ф, — він фиркнув, — кілька квадратних миль безлюдної родючої землі з чудовим місцем для причалювання і незрівнянним стратегічним розташуванням? Наскільки ж непослідовно було б воювати за це цивілізованим людям? — і знову Ваймз відчув на собі погляд, який його читав. Ну і чорт з ним. Він сказав: 

— Пробачте, дипломатія не моя сильна сорона. Ви це зараз щиро сказали? 

Почувся ще один придушений смішок. Ваймз повернувся і знову глянув на бородате обличчя зі зловісним вискалом. Від нього несло, ні, тхнуло гвоздикою. 

Змилуйтеся, він жує ті смердючі зубчики… 

— А, — похопився Принц, — ви ще не знайомі з Ахмедом-71-годиною? 

Ахмед знову вишкірився і вклонився. 

— Ефенді, — сказав він голосом, який нагадував шурхіт всипаної гравієм доріжки. 

І на цьому, схоже, все. Не «Знайомтеся, це Ахмед-71-година, мій аташе з питань культури» чи «Ахмед-71-година, мій сердюк» чи навіть «Ахмед-71-година, ходяча комора і вбивця молі». Вочевидь, тепер була черга Ваймза. 

— Таке… ем… таке незвичне ім’я, — сказав він. 

— Зовсім ні, — м’яко мовив Принц. — Ахмед — дуже розповсюджене ім’я в моїй країні. 

Він знову нахилився до нього. Ваймз відчув, що це була прелюдія перед конфіденційною розмовою. — А ця вродлива пані, яку я щойно вгледів, бува, не ваша перша дружина? 

— Ем… і єдина, — мовив Ваймз. — У нас трохи… 

— Можна вам запропонувати за неї двадцять верблюдів? 

Ваймз знову якусь мить дивився в чорні очі, тоді перевів погляд на 24-каратну усмішку Ахмеда-71-години і мовив: 

— Це ще одна перевірка?.. 

Принц випростався, явно задоволений. 

— Так, тримати, сер Семюел. Вам добре виходить. А ви знали, що пан Боґґіс із Гільдії найманців готовий був пристати на пропозицію у п’ятнадцять верблюдів?