Після обіду до мене в мансарду завітав Барт. Здавалося він був чимось пригнічений. Приніс новину. Інспектор Піньйо, зв’язковий між Сюрте й колективом Барта, запрошував нас обох до себе. Йшлося про справу, якою займався один з його колег, комісар Леклерк. Піньйо вважав, що нам варто ознайомитися з нею. Я, звичайно, погодився, і ми поїхали в Париж. Піньйо вже чекав. Я його впізнав, це був сивоголовий мовчун, якого я зауважив біля Барта вчора. Він виявився значно старшим, ніж мені спершу здалося. Прийняв нас у невеликій кімнатці в бічному крилі. Підвівшись з-за столу, на якому стояв магнітофон, він без передмови сказав, що комісар був у нього позавчора, він уже на пенсії, але часом провідує давніх знайомих. У розмові спливла справа, якої Леклерк не може викласти мені особисто, але на прохання інспектора записав її на плівку. Запросивши нас сісти, бо це, мовляв, довга історія, Піньйо наче з ввічливості, щоб не заважати, залишив нас. Це видалося мені досить дивним.

Забагато благодійництва, як на будь-яку поліцію, а надто на французьку. Забагато й замало. В тому, що сказав Піньйо, брехні, мабуть, було небагато; слідство, очевидно, таки велося, історія навряд чи була вигаданою, комісар справді був пенсіонером, то що могло бути простішим, як влаштувати з ним зустріч. Можна ще зрозуміти, коли не хочуть показувати документів, це для них святиня, але магнітофонний запис наводив на думку, що вони хочуть уникнути будь-яких дискусій. Інформація мала обійтися без коментарів. Стрічку ні про що не запитаєш. Що за цим криється? Барта це, мабуть, теж збило з пантелику, але він не хотів чи не міг поділитися своїми сумнівами. Це все промайнуло в моїй голові, коли з увімкненого магнітофона пролунав низький, впевнений, дещо задиханий голос.

— Шановний пане, щоб уникнути непорозумінь, попереджую, що скажу вам лише те, що можу. Інспектор Піньйо ручається за вас, та є речі, про які я промовчу. Мені відома справа, з якою ви приїхали, з досьє я ознайомився ще перед вами, і от що я скажу: в ньому немає матеріалу для слідства. Розумієте, що я маю на увазі? Професійно я не цікавлюся тим, що не підпадає під статті карного кодексу. На світі є безліч незрозумілих речей: літаючі тарілки, вигнання нечистої сили, якісь типи згинають у телестудії виделки на відстані, але мене як поліцейського це не обходить. Як читач “Франс Суар” я можу зацікавитися цим на п’ять хвилин і сказати: “Ти ба!” Звичайно, коли я кажу, що в цій італійській афері нема підстав для слідства, я можу помилятися, але за моєю спиною тридцять п’ять років праці в поліції. Зрештою, ви можете й не зважати на мої теревені. Це ваша справа. Інспектор Піньйо просив ознайомити вас зі справою, яку я вів два роки тому. Коли я закінчу, ви зрозумієте, чому преса мовчала про неї. Це неввічливо, але відразу попереджу, що коли б ви спробували опублікувати цей матеріал, він був би офіційно спростований. Чому — зрозумієте далі. Йдеться про інтереси держави, а я — французький поліцейський. Не ображайтеся — це просто питання професійної лояльності. Я вжив звичне формулювання.

Ця справа вже в архіві. З нею працювала поліція, Сюрте, а врешті, навіть контррозвідка. Ці папки важать добрих кілька кілограмів. Отож почну. Головний персонаж — Дьюдонне Прок. Прізвище не французьке. Раніше його звали Прокке, це німецький єврей, який ще дитиною, 1937 року, за Гітлера, разом з родиною емігрував до Франції. Батьки походили з міщан, до приходу нацистів були німецькими патріотами, а у Франції, в Страсбургу, мали далеких кревних, які осіли тут у XVIII столітті. Я сягаю аж у цю давнину, оскільки все це ми дослідили, як і в кожній складній справі. Чим туманніша справа, тим густішим неводом треба ловити. Батько, вмираючи, не лишив йому нічого. Він вивчився на оптика. Під час війни перебував у Марселі, в неокупованій зоні, живучи в інших родичів. Решту життя, крім цих шести років, постійно жив у Парижі, в моїй дільниці, має невелику оптичну майстерню на рю Амелі. Справи його посувалися не дуже. Не маючи статків, він не міг по-справжньому конкурувати з солідними фірмами. Продавав небагато, більше ремонтував: міняв скельця в окулярах, часом лагодив якісь іграшки, не лише оптичні. Оптик для ощадних і бідних. Мати його дожила до дев’яноста років. Коли сталося те, про що я розповідаю, йому було шістдесят один і він був нежонатим. З законом не мав непорозумінь, ми ним не цікавилися, хоча й знали, що фотолабораторія, яку він влаштував собі за майстернею, не таке вже невинне хобі, як він запевняв. Деякі люди роблять сміливі фото, не конче порнографічні, але самі не вміють чи не бажають їх друкувати й тому потребують надійної людини, яка б цим займалася. Це мав бути поважний виконавець, який не зробить окремих відбитків для себе чи й не лише для себе. Що ж, до певних меж це непідсудна справа. Є люди, що втягують інших у сумнівні ситуації і потай фотографують їх з метою шантажу. Ці любителі стоять у нас на обліку, тому їм не випадає заводити власну лабораторію, апаратуру чи користуватися послугами фотографа, який притягався до відповідальності. Прок власне цим і займався, але знав міру. Нам було відомо, що він береться за фотографію лише при особливій скруті. Однак ми його не зачіпали. В наш час поліція дивиться крізь пальці ще й не на таке. Не вистачає ставок, засобів, людей. Зрештою, цим ремеслом Прок заробляв небагато. Він нізащо б не насмілився вимагати чогось від клієнтів з огляду на те, що він для них робив. Був обережний, боязкий, в усьому корився матері. Вони жили мов у годиннику. Щороку виїжджали відпочивати, завжди в липні, завжди до Нормандії. Над майстернею трикімнатна, захаращена старими меблями квартира, старий будинок, ті самі, знайомі віддавна, мешканці. Я мушу описати Прока, це має певне значення, особливо для вас. Низький, худий, передчасно згорблений, ліве око сіпається, повіка опадає. Одне слово, на людей, які його не знали, він справляв враження, особливо в післяобідні години, глухуватого й неуважного, якщо не придуркуватого. Щодо розумових здібностей, він був цілком нормальний, як не зважати на напади сонливості, особливо опівдні, коли падав тиск. Тому на столі в майстерні завжди стояв термос з кавою, якою він відганяв сон під час роботи. З часом ці напади сонливості, позіхання і слабість, коли йому здавалося, що він от-от впаде, стали докучати щораз більше. Врешті мати наказала йому піти до лікаря. Обидва лікарі, в яких він побував, виписували невинні збуджуючи засоби, які діяли деякий час. Те, що я зараз розповідаю, міг би вам розказати кожен з мешканців будинку. Знали навіть про його непевні справи в лабораторії. Його було видно наскрізь. Ті його фотографії — дитяча забавка порівняно з тим, що ми маємо щодня. Взагалі-то я працюю в кримінальній поліції, a moeurs, поліція моралі, - це інший світ. Після того, що сталося, ми залучили до слідства і їх, але намарно. Що іще додати до портрета? Збирав старі листівки, скаржився на дуже тендітну шкіру — на сонці в нього відразу починається якесь подразнення, зрештою, він був з тих людей, яких не цікавила засмага. Але позаторік восени він раптом почав темнішати на обличчі, і шкіра набула мідного відтінку, характерного для штучного загару. Тож давніші клієнти й знайомі питали, чи не ходить він до солярію. Прок, червоніючи, як дівчина, відповідав, що на нього звалилося страшне лихо — не сходять чиряки з незручного місця, і лікар порадив йому кварцування всього тіла, вітаміни й мазі. Все це разом узяте якось допомогло. Був жовтень, того року досить неприємний, дощовий, холодний, оптик восени ще більше страждав сонливістю й нападами слабості, зокрема в обід, тому знову звернувся до лікаря, і той іще раз виписав йому якісь збуджуючі таблетки. В кінці місяця під час обіду Прок збуджено й задоволено розповів матері, що отримав добре замовлення — велику серію кольорових фото, які треба проявити й надрукувати великим форматом у багатьох примірниках. Він розраховував отримати за них тисячу шістсот франків, які для нього були неабиякою сумою. Після сьомої вечора він опустив штори й замкнувся в лабораторії, сказавши матері, що повернеться пізно, бо робота пильна. Близько першої мати прокинулась від якогось крику, що долинав з його кімнати. Він плакав, сидячи на підлозі, “так страшно, як жодна людина ще не плакала” — це її слова зі свідчень. Схлипуючи, він кричав, що змарнував життя, що мусить померти. Порвав колекцію улюблених листівок, поперекидав меблі, бабуся не могла укоськати його — завжди такий слухняний, тепер він навіть не помічав її. Вона тупцяла за ним по кімнаті, смикала за одяг, а він, наче в поганій мелодрамі, спочатку шукав шнура — відрізав його від штори, але той виявився затонким, і мати його врешті відібрала, тоді в кухні намагався дістатися до начиння за ножем, згодом хотів зійти вниз по якусь отруту. В лабораторії було досить хімікатів, але він раптом наче ослаб, сів на підлогу й захропів, схлипуючи навіть уві сні. Так він спав до ранку, бо старенька не могла перенести його на ліжко, а просити допомоги в сусідів не хотіла, тож підклала йому під голову подушку. Вранці він був цілком нормальний, щоправда, дуже пригнічений. Скаржився на сильний головний біль і казав, що почуває себе так, ніби всю ніч пив, хоча ніколи не випивав більше склянки столового вина за обідом. Наковтавшись порошків, він поплентався в майстерню. День минув як завжди. Як оптик він мав невелику клієнтуру, приймальня була порожньою, а він сидів за перегородкою, шліфуючи скельця, чи проявляв фотографії в лабораторії. Того дня було лише чотири клієнти. Кожне замовлення, навіть найдрібніше, що виконувалося в присутності замовника, він записував до книги. Якщо він не знав клієнта, то записував вид замовлення. Крім фотографії, звичайно. Два наступні дні також минули непомітно. На третій день він отримав аванс за виготовлення збільшених фотознімків. Цих прибутків він теж не фіксував, був не настільки простим. Вечерю вони з матір’ю мали вишуканішу, принаймні як для них. Дорожче вино, риба, тепер я вже не пригадую точно, але тоді я пам’ятав навіть, скільки було сортів сиру. Наступного дня він отримав нову партію плівки від того ж замовника. За обідом був у чудовому настрої, казав матері, що вони ще збудують собі дім, увечері замкнувся в лабораторії, і звідти мати близько півночі почула страшенний грюкіт. Вона зійшла вниз, стукала з коридора у двері лабораторії, відділеної диктовою перегородкою, чула його нерозбірливе голосіння, грюкіт, брязкіт скла. Вражена старенька покликала сусіда-гравера, майстерня якого була неподалік на цій же вулиці. Сусід, спокійний літній вдівець, підважив долотом засув дверей. Всередині було темно й майже тихо. Прок лежав на підлозі серед напівпроявлених злиплих і частково пошматованих порнографічних фотографій, які вкривали всю підлогу. Лінолеум був залитий хімікатами, бо він порозбивав усі склянки, попікши руки кислотою і пропаливши одяг; збільшувач валявся на підлозі, з крана била струменем вода, а сам він лежав мокрий з голови до ніг. Коли відчув себе зле, пробував рятуватися, хлюпаючи воду на обличчя, а згодом запхав голову під кран. Очевидно, хотів отруїтися, але замість ціаністого калію випив брому й зараз був геть запаморочений. Дозволив завести себе до кімнати, сусід, по суті, заніс його, а коли той пішов, Прокове божевілля тривало. Мати розповіла, що він геть знесилів, і це знову нагадувало дешеву комедію — лежачи на ліжку, він смикав руками й ногами, силкуючись подерти простирадло, щоб повіситися, запихав у рота пошивку, хрипів, плакав, лаявся, а коли спробував схопитися на ноги, впав як колода і знову, як і першого разу, заснув на підлозі.