Останній день тягнувся як ніколи. Не тому, що я був неспокійний. Я не боявся. Зрештою, не було чого. Я й далі почував себе самотнім у різномовному натовпі. Ніхто не звертав на мене уваги. Мої опікуни не лізли перед очі, власне, я їх і не знав. Хоч я не вірив, що зі мною може статись якась біда через те, що спав у Адамсових піжамах, голився його бритвою, ходив його слідами понад затокою, а все ж нетерпляче чекав завтрашнього дня, аби скинути чужу личину. По дорозі зі мною теж нічого не станеться. Адже і в нього на автостраді не впала й волосина з голови. А єдину ніч у Римі я мав перебути під особливим наглядом. Я переконував себе, що мені просто хочеться швидше закінчити цю безрезультатну операцію, і хоча й кликав на допомогу всю свою розсудливість, та раз у раз збивався з денної програми.

Після купання я мав повернутися до “Везувію” лише на третю, але вже двадцять по другій опинився біля готелю, наче мене щось тягло туди. У номері напевно нічого не могло статися, тож я почав ходити вулицею. Цю вулицю я вже знав напам’ять. На розі перукарня, далі — тютюнова крамничка, бюро подорожей, а за ним, між будинками, — готельна стоянка. За готелем майстерня, в якій Адамсу зремонтували відірвану ручку валізки, а також невеличкий кінотеатр, де без перерви крутили фільми. Першого вечора я мало не зайшов туди, прийнявши рожеві кулі на афіші за планети. Але перед касою зрозумів, що помилився. То були гігантські сідниці. Тепер у непорушній спеці я пройшов до перехрестя, постояв біля торгівця смаженим мигдалем і повернув назад. Торішні каштани вже закінчились. Подивившись люльки, я ввійшов до крамнички й купив пачку сигарет “Кул”, хоча звичайно ментолових не палю. Крізь вуличний гамір з гучномовців кінотеатру пробивалися зойки й хрипіння, наче з бойні. Торговець мигдалем покотив свого візка в затінок піддашшя “Везувію”. Можливо, колись це був вишуканий готель, але теперішнє сусідство свідчило про його повільний занепад. Хол майже порожній. У ліфті було прохолодніше, ніж у мене в номері. Я критично оглянув кімнату. Якщо пакуватися в такій спекоті, то на спітнілому тілі не триматимуться датчики. Я перейшов з пакуванням до ванної кімнати, яка в цьому старому готелі була завбільшки з кімнату. Тут теж парило, зате підлога була мармурова. Ставши під душ у ванні, ніжки якої мали форму левиних лап, і навмисне не витершись насухо, почав складати речі у валізи, стоячи босоніж на прохолодному мармурі. У несесері натрапив на твердий згорток. Револьвер. Я зовсім забув про нього. І зараз залюбки закинув би його під ванну. Сховавши револьвер на дно великої валізки під сорочки, старанно витер груди і став перед дзеркалом, щоб начепити датчики. Раніше у мене на цих місцях були знаки на тілі, але тепер вони зникли. Відчувши під рукою між ребрами удари серця, прикріпив електрод. Другий, у заглибині ключиці, не хотів триматися. Я ще раз витерся і старанно притиснув пластир з обох боків, щоб міцно закріпити датчик. Вправності трохи бракувало, бо досі я не робив цього сам. Сорочка, штани, підтяжки. Їх я носив відколи повернувся на Землю. Дуже зручно, бо не треба раз у раз хапатися за штани, боячись, щоб вони не впали. На орбіті одяг невагомий, і коли повертаєшся, виникає цей “рефлекс штанів”, звідки й необхідність підтяжок.

Зібрався. Весь план я тримав у голові. Сорок п’ять хвилин на обід, плюс сплата рахунку й одержання ключів, півгодини до автостради (з огляду на годину пік), десять хвилин у запасі. Зазирнув до шаф і поставив валізи біля дверей, вмився холодною водою, подивився на себе в дзеркало, чи не помітно датчиків, і спустився вниз. У ресторані було вже людно. Коли спітнілий кельнер поставив переді мною к’янті, я попросив його принести макарони з зеленню й каву до термоса. Поглядаючи на годинник, я саме закінчував їсти, коли гучномовець прохрипів: “Містера Адамса просять до телефону!” Побачив, як на моїх руках підіймаються волосинки. Підійти чи ні? З-за столика під вікном звівся товстун у строкатій сорочці й пішов до кабіни. Якийсь Адамс. Хіба мало на світі Адамсів? Зрозумів, що нічого не сталося, але розсердився сам на себе. Який же ненадійний мій спокій. Витерши масні губи, ковтнув гірку зелену таблетку, запив її рештою вина й пішов до адміністратора. Готель ще пишався своїми плюшами, оксамитами, підробленим під мармур ліпленням, але звідусюди тягло кухонною затхлістю. Наче аристократові відригувалося капустою. Оце й усе прощання. Слідом за портьє, який віз мої валізи, я вийшов у густу спеку. Взята напрокат у фірмі Гертца машина стояла двома колесами на тротуарі. Чорний, як катафалк, “Хорнет”. Я не дозволив портьє класти валізи в багажник, бо там міг бути передавач, розрахувався з ним і сів у розжарену, мов піч, машину. Відразу спітнівши, сягнув до кишені по рукавички. Але даремно: кермо було обтягнене шкірою. В багажнику порожньо — то де ж передавач? Я виявив його на підлозі перед вільним сидінням, він був накритий обкладинкою ілюстрованого журналу, з якої на мене холодними очима втупилася гола блондинка з блискучим від слини язиком. Вголос я не сказав нічого, але коли машина рушила, в мені щось наче стиха зойкнуло.

Колони машин від світлофора до світлофора. Я хоч ніби й відпочив, проте був млявий, супився й трохи по-дурному посміхався, — певно тому, що з’їв повнісіньку тарілку макаронів, яких терпіти не можу. Досі небезпека ситуації зводилася лише до того, що я набрав ваги. За наступним перехрестям я увімкнув вентилятор. Він нагнітав лише розжарені вихлопні гази. Вимкнув. Машини по-італійськи сунули одна за одною. Об’їзд. У дзеркальцях — капоти й дахи. La potente benzina italiana[1] смердів чадом. Я затримався у хмарі вихлопів попереднього автобуса. Діти, всі в однакових зелених шапочках, витріщилися на мене крізь заднє скло. У животі наче лежала величезна галушка, голова пашіла. Прикріплений навпроти серця датчик при кожному оберті керма зачіпав крізь сорочку за підтяжку. Розірвавши пакет, я розклав хустинки біля важеля швидкостей, бо в носі крутило, наче перед грозою. Я так розічхався, що й не помітив, коли Неаполь лишився позаду, розтанувши в морській блакиті. Машина вже мчала по Дель Соле. Досить вільно, як на годину пік. Я почував себе так, наче й не вживав плімазину. Очі лоскотало, з носа текло, в роті пересохло. Хотілося ковтнути кави, хоча в готелі я вже випив дві філіжанки. Але кава аж біля Маддалени. “Геральда” через якийсь страйк знову не було в кіоску. Між димлячими “фіатами” й “мерседесом” я увімкнув приймач. Передавали останні вісті. Розумів п’яте через десяте. Демонстранти підпалили… Представник приватної поліції заявив… Феміністичне підпілля попередило про нові дії. — Приємним альтом дикторка читала декларацію терористок, потім осудливу промову папи і відгуки преси. Жіноче підпілля. Нікого й нічим уже не здивуєш. Ми вже просто втратили цю здатність. Проти чого вони, власне, виступають? Проти тиранії чоловіків? Я не почуваю себе тираном. Та, певно, й ніхто не почуває. Біда плейбоям. Що вони з ними зроблять? Чи духовних теж викрадатимуть? Я вимкнув радіо, мовби закрив сміттєпровід.

Бути в Неаполі й не побачити Везувію — а я так і не побачив. До вулканів я ставився досить приязно. Ще батько півстоліття тому розповідав мені про них перед сном. Незабаром я теж буду старим, майнуло в голові, і ця думка видалась такою безглуздою, наче я сказав, що скоро стану коровою. От вулкани — це щось поважне, справжнє. Репається земля, розтікається лава, падають будинки. Коли тобі п’ять років, все зрозуміло й чудово. Я фантазував, що дістався кратером аж до середини Землі. Батько заперечував. Шкода, що він не дожив, — ото б радів за мене. Важко навіть уявити вражаючу тишу тих безмежних просторів, коли чуєш чудові дзвони гаків при стикуванні носія й модуля. Моя кар’єра, щоправда, була недовга. Я не підійшов для Марса. Батько пережив би це, мабуть, важче за мене. То що — хай би вмер після мого першого польоту? Цинізм це чи тільки дурість — так спланувати смерть, щоб він склепив очі з вірою в мене? Може, краще слідкувати за рухом? Наздогнавши психоделічну[2] “лянчію”, я зиркнув у дзеркальце заднього огляду. “Крайслера” тієї ж фірми Гертца не було й сліду. Щось блиснуло далеко позаду коло Маріанелли, але я не встиг роздивитися, чи то вони, бо машина відразу зникла. Ця звична коротка траса, напхана заклопотаним натовпом на колесах, лише мені давала перевагу в розгадці таємниці, не розкритої всією поліцією Нового й Старого світу; я єдиний віз у машині надувний матрац, ласти й ракетку не для відпочинку, а для того, щоб викликати на себе невідомий удар. Я даремно так розбурхував себе, бо чари цієї еккапади давно розвіялись, і мені вже думалося не про загадку смертоносної змови, а лише чи не вжити ще раз плімазину, бо з носа текло й далі. Байдуже, де той “крайслер”. Передавач діє на сто миль. А в бабусі на горищі висіли штанці точнісінько такого кольору, як ця “лянчія”. О шостій двадцять я збільшив швидкість. Якийсь час тримався за “фольксвагеном” з намальованими ззаду великими баранячими очима, що дивилися на мене з лагідним докором. Автомобіль — це підсилювач особистості. Згодом наздогнав земляка з Арізони з наклейкою HAVE A NICE DAY[3] на бампери Позаду мене й попереду на дахах машин гніздилися моторні човни, водні лижі, мішки, вудлища, дошки для плавання, малинові й жовтогарячі клунки. Європа п’ялася зі шкіри, аби мати “a nice day”. Шоста двадцять п’ять. Випроставши руку, я подивився, як і сотні разів, спочатку на пальці лівої, потім — правої. Не тремтіли. Це мало бути першою ознакою. А втім, чи можна бути певним у цьому? Адже ніхто нічого не знає.