Слухачі нашої розмови зареготали. Я з подивом почув, що саме така аргументація змусила Соссюра залишити СЕТІ. Сам він навіть не всміхнувся, мовчки граючись своїм калькулятором-брелоком. Вийшовши з кола, що оточувало нас, я провів його до столу, подав чарку вина, сам узяв другу й випив за його уявлення тих цивілізацій, просячи при цьому втаємничити мене у свою концепцію.

Це найкраща тактика, я навчився її у Фітцпатріка: поводитися так, щоб ніхто не знав, говориш ти серйозно чи жартуєш. Соссюр почав пояснювати, що прогрес — це не що інше, як поступова відмова від простоти світу. Людина хоче, щоб усе було просто, хоча при цьому воно й буде таємничим. Єдиний тип бога, до того ж в однині, єдиний тип розвитку природи, єдиний тип виникнення розуму у Всесвіті і таке інше. Візьмімо астрономію. Вважалося, що все суще — це зірки, теперішні, колишні й майбутні, плюс їхні уламки у вигляді планет. Однак тепер астрономія схиляється до того, що безліч явищ космосу виходить за межі цієї схеми. Людське прагнення простоти сприяло популярності “леза Окхема”, що забороняло множити буття, тобто збільшувати число класифікаційних комірок над необхідність. Сьогодні фізики вже перекинули Окхемове твердження з ніг на голову, доводячи, що можливим є все, що не заборонене. А різновидів цивілізацій іще більше, ніж фізичних явищ.

Я залюбки послухав би його ще, але Лапідус потягнув мене до лікарів і біологів. Їхня думка була одностайною: мало даних! Належить вивчити гіпотезу серії смертей як результату взаємодії вроджених особливостей організму жертв з якимись складниками мікробіосфери Неаполя. Потрібно взяти дві групи, чоловік сорок у кожній, п’ятдесятирічних огрядних мужчин, вибраних жеребкуванням, мочити їх у сірководні, гріти на сонці, масажувати, змушувати пітніти, припікати кварцом, потроху лякати фільмами жахів і збуджувати порнографією — й чекати, поки хтось із них не збожеволіє. Тоді проаналізувати їхню спадковість, генеалогію, відшукати там несподівані й нез’ясовані смерті, і тоді комп’ютер неодмінно допоможе! Говорили зі мною і між собою про склад води у ваннах, повітря, про адренохроми, про хіміко-біологічні можливості маячної шизофренії на грунті порушення обміну речовин, доки мене не визволив доктор Барт, познайомивши з юристами. Дехто з них казав про мафію, інші припускали існування таємної організації, що не квапиться пожинати плоди загадкових смертей. Мотиви? А з яких мотивів той японець повбивав у Римі сербів, голландців і німців? А сьогоднішні газети ви бачили? Новозеландський турист, протестуючи проти викрадення австралійського дипломата в Болівії, намагався захопили в Хельсінкі літак з паломниками до Ватікану. Принцип римського права “id fecit, cui prodest”[19] вже недійсний. Ні, це швидше мафія, бо мафіозо може бути кожен італієць, перекупник, портьє, службовець грязелікарні, водій. Гострий психоз свідчив на користь галюциногенів, у ресторані подати їх нелегко, а коли людина усмак одним ковтком вип’є освіжаючого напою, як не після гарячої ванни в бальнеологічному закладі, добре пропітнівши?

Юристів оточили лікарі, від яких я відійшов, і розгорілася суперечка навколо лисини, яка, однак, нічого не з’ясувала. Все це, звичайно, було навіть цікаво. Близько першої розрізнені групи злилися в бурхливий натовп, і за шампанським вигулькнула проблема сексу. Списки ліків, знайдених у жертв, були явно неповні. Ну, звичайно ж, бракує новітніх любистків, збуджуючих засобів! А їх літні чоловіки неодмінно вживали! Їх безліч: топкрафт, біос-6, дюлонг, антипрекокс, оркасфлюїд, секс тонікум, санурекс еректа, єгипетський еліксир, еректовіт, топформ, екшн крем. Ця ерудованість спантеличила мене і збентежила — вони відкрили прогалину в слідстві: психотропної дії таких препаратів ніхто не досліджував. Треба цим зайнятися! Невже ж ніде і ні в кого їх не знайдено? Це, власне, досить підозріло. Молода людина не крилася б із чимось подібним, але ж ці літні чоловіки, лицеміри й ханжі, пристойні на вигляд…

Було гамірно, всі вікна повідчиняли навстіж, стріляли корки, усміхнений Барт з’являвся то в одних дверях, то в інших, дівчата-іспанки снували з підносами, перламутрово-золота блондинка, здається, Лапідусова дружина, чарівна в напівтемряві, казала, що я нагадую їй давнього приятеля. Вечір, без сумніву, вдався, але на мене найшла меланхолія, пом’якшена шампанським, я чув себе одуреним. Жоден із цих симпатичних ентузіастів не мав божої іскри, запалу слідчого, якому в мистецтві відповідає талант, не був здатний виділяти суть з нагромадження фактів. Замість думати про розв’язання завдання, вони розширювали його, ставлячи щоразу нові питання. Ренді володів цим даром, але йому бракувало знань, якими був забитий дім Барта, знань, які, на жаль, не вміли сконцентруватися.

Я лишався в салоні до кінця, провів з господарями останніх гостей, машини одна за одною роз’їхалися, алеї спустіли, дім ще світився всіма вікнами, а я пішов нагору з почуттям поразки, невдоволений не так ними, як собою. Париж горів за вікном понад темною масою садів і передмість, але не міг затьмарити Марса, що сяяв в асцензії[20], наче хтось поставив над усім жовту крапку.

Бувають знайомі, з якими тебе не єднають ні зацікавлення, ні якісь переживання, з ними не листуєшся, бачиш їх рідко й випадково, але те, що ці люди існують, має для тебе важливе, хоча й незрозуміле значення. В Парижі таким знайомим є для мене Ейфелева вежа, не як символ міста, бо Париж мені якось і не світить, і не гріє. Що вона для мене значить — я зрозумів, коли прочитав газетну замітку з проектом її демонтажу і злякався.

Скільки буваю в Парижі, завжди ходжу подивитися на неї. Подивитися, та й годі. На прощання заходжу під неї, між чотирьох потужних ніг, звідки видно з’єднувальні арки, що гратують небо, й великі старомодні маховики ліфтів. Так було й наступного дня після званого вечора. Вежа не змінилася, хоч була оточена коробками хмарочосів.

День був гарний. Я сів на лаву й думав, як мені відкараскатись від усього, бо саме з таким рішенням прокинувся вранці. Справа, якій я віддав стільки зусиль, стала мені чужою, непотрібною і облудною. Тобто облудним був мій запал у ній. Я мовби раптово прокинувся чи помудрішав, помітив свою власну незрілість, те саме хлоп’яцтво, яке стояло за кожним моїм життєвим рішенням. Хлоп’яча примха штовхнула мене у вісімнадцять років стати десантником, я навіть побачив Нормандський плацдарм, щоправда, з нош, бо планер, підбитий зенітками, скинув нас, тридцять чоловік, на німецькі бліндажі далеко від цілі. Після цієї ночі я попав до англійського госпіталю з тріщиною куприка. Та й з Марсом вийшло так само. Коли б я побував там, то напевно, не згадував би цього до кінця життя, але мені швидше загрожувала доля другого космонавта на Місяці, якого не задовольнили запропоновані великими фірмами місця в контрольних радах і він усе носився з думкою про самогубство. Один з моїх колег став керувати розподілом пива на Флоріді. Коли я беру в руки бляшанку пива, то бачу, як він входить до підйомника в сліпучо-білому скафандрі. Я кинувся в цю аферу, щоб не повторити його долю.

Дивлячись на вежу, я зрозумів це дуже добре. Фатальна професія, що вабить обіцянкою “великого кроку людства”, який, за словами Армстронга, є лише “малим кроком людини”, а по суті — піком, апогеєм не лише орбіти, а Голгофою, символом людського життя з його всемогутньою жадобою неосяжного. Тільки й різниці, що кращі роки нашого життя на Землі відповідають там годинам. Олдрін знав, що сліди його гігантських підошов на Місяці переживуть не лише пам’ять програми “Аполлон”, а й саме людство, що змете їх лише сонячне полум’я за півтора мільярда років. Але ж як може людина, що торкнулася вічності, вдовольнитися продажем пива? Знати, що все вже позаду, відчути це так раптово, так безповоротно — це більше, ніж поразка, це глум над колишнім злетом. Дивлячись отак на залізний монумент, споруджений солідним інженером дев’ятнадцятому століттю, я щораз більше дивувався своєму засліпленню, якому піддавався стільки років, і лише сором не дозволяв мені кинутися в Гарж і спакувати речі. Сором і обов’язок.